«Переїхали в село, бо любимо смачно поїсти»

У селі Хомине Вертіївської сільради Ніжинського району на околиці живе подружжя Парушевих. Однолітки 25-річні Іван та Оксана з півторарічним сином Любомиром. Іван економіст, родом з міста Болград Одеської області. Оксана — ландшафтний дизайнер, інженер садово-паркового господарства, родом з Борзни. Там живуть батьки Анатолій і Зоя Чмуневичі, а також брат і сестра.

Молода сім’я на хуторі — більше року. Любомир народився у лютому 2015, а в травні переїхали. Тримають овечок, корову, свиней, курей. Вирощують овочі. Кажуть, що переїхали, бо люблять добре поїсти. До смаку тільки домашня їжа.


Оксана тримає лісові зонтики

Чому приїхали

— Коли я жила у Києві, вчилася в аграрному університеті, жила в гуртожитку, — згадує Оксана. — Сиджу, мама дзвонить: «У нас вишні, полуниці». Ну, підеш ти на базар, купиш. Але вони не такі. Дома — захотіла їсти, пішла на город, в сад. Там огірок, яблуко. Батьки живуть у Борзні на околиці. Тримають господарство. Завжди молоко, сметана. Я звикла до домашнього. Магазинне молоко взагалі не сприймаю. У Києві жила, молока не пила. Приїду додому, могла півлітра випити, літр, ще й сметани з’їсти. Дома постійно їла добре.

От як у нас Любик. Прокинувся, у майці вибіг надвір. У нас шпалера з огірками. Нарвав, їсть, і йому добре. Міцненький, загартований. Ми зрозуміли, що у нас все життя крутиться навколо стола.

Знайомі деякі кажуть, що і те не їдять, і те: «Байдужі до м’яса, сала. Нам би квасолі, бобових або броколі». Я наготую і бобових, і броколі, і вареників, та дай, думаю, трохи м’яса посмажу. Вареники лишилися, а м’ясо розмели.

Почали з Ванею цікавитися, як переїхати в село. До цього то в Новгороді-Сіверському жили, то в Болграді. Читали, що багато молоді переїжджає в села. Є групи в Інтернеті. Почали шукати житло. Підвернувся цей будинок.

— Чому люди не хочуть їхати в село? Бо вони бояться відповідальності, — додає Іван. — Нам подобається тиша. Ліс тут бідний, мало ягід. То й мало людей. Траси нема. Тут тупик.

Де поселилися

Будинок — з бруса. Великий двір. Кошара.

— Колись тут собачник був, наші люди працювали, — говорить колишній вертіївський сільський голова Олександра Теслик. — І птиця була, і корови, сепаратор. Господарством займалися київські бізнесмени, а саме Іван Олександрович Іванов. Викупили за копійки занедбані хати, розбудувалися. Кияни у них свіженьке молоко брали, сметану, вершки. Підприємці допомагали нам пожежну утримувати, кошти перераховували. Та щось у них з бізнесом, певно, не заладилося.

— Побачив в Інтернеті, купив, — говорить про обійстя Іван Парушев.

— За скільки?

— Дуже дешево. Пообіцяв не розголошувати. Скажу, що у Чернігівській області у селі чи не кожен третій міг собі купити такий. Там якісь історії були мутні, господарі між собою не могли домовитися. Я попросив знайомого юриста перевірити документи, вони були в порядку.

Що вирощують

— Землі тут — пісок, — продовжує Іван. — Але виростити можна все. Рослині важливий не грунт, а живлення.

Парушеви вирощують огірки, помідори, перець, баклажани, кавуни, дині, картоплю.

Що ростять

— Баранчики на продаж?

— Для себе, — каже Іван. — Вівця — це тварина, яка важко піддається годуванню білково-мінеральними добавками. Це єдина істота, яка протягом трьох місяців виводить з себе радіонукліди (якщо хапонула їх). Плюс баранина корисна людям, котрі хворіють на цукровий діабет. Але, хоч вона і корисна, ніхто не хоче купувати по собівартості 60 гривень. Носом крутять, коли називаєш ціну 30 або 35.

— Для нас звична свинина.

— Ну, так. Бульба, сало, самогон. Свиня всеїдна. Вівця харчується вибірково. Вона їсть чисте. Брудну воду не п’є. Після корів не пасеться. Тримаю овець тому, що я приїхав з півдня і для мене це традиційна їжа. Хоча у нас свині теж є. Корова своя. Жити на хуторі і не тримати корову — це злочин.

— Ми з Ванею завели корову, бо для Любика треба молочне, бо я люблю молоко, — додає Оксана. — Сяду увечері, Любика покладу спати. Візьму варення, булочку. Можу півлітра молока випить. Тоді мені вже добре. Зробили сир — грамів триста за раз можу з’їсти, з цукром, сметаною.


Любик на руках у батька Івана Парушева

Що купують

— За покупками раз або двічі на місяць Ваня їздить у Ніжин, Вертіївку. Машину просимо або зі знайомими, — розповідає Оксана. — Купуємо спеції, сіль, цукор, олію (буває домашнього віджиму), масло, хліб, крупи. У тому числі кукурудзяну. Я мамалигу (кукурудзяну кашу) ніколи не їла. Поїхала у Болград, і мене там нагодували мамалигою з бринзою. Сподобалося. Почала готувати кашу тут. Варю, але воно не то — крупа погана.

— Від хімікатів?

— Це не від хімікатів, — каже Ваня. — Там сонця більше.

Що з лісу

— У минулому році тут маслюків багато було. Білих мало. Сироїжки, бабки. Це зонтики, — Оксана тримає у руках великі білі гриби. — Краще зонтики не розвернуті, а згорнуті, як клубочки. Треба яйце з приправами збити і обсмажити, як у клярі. Виходить смак, дехто каже, як камбала, дехто — як курятина. Щось середнє. У минулому році боялися брати. У цьому зірвемо — і до дяді Віті (сусіда-пасічника). Він експерт по грибах.

Без чого важко

— Для мене є три недоліки: це відсутність авто і можливості його водити за станом здоров’я (зір). Відсутність тягла у вигляді трактора або мотоблока. І відсутність Інтернету, — перераховує Іван. — Я звик: щось зацікавило — почитав.

Мобільний зв’язок не завжди стабільний. Порахував, що 1560 доларів треба вкласти у проведення Інтернету, альтернативного мобільному.

— Телевізора нема, — додає Оксана.

— І не треба. Буде ТВ, я не буду з Любиком спілкуватися. Погуляли, зготовили щось, курочок попасли — і вечір, спати хочеться.

— З ким спілкуєтеся?

— З сусідом-пасічником. Є люди, які без спілкування не можуть. Я кажу (батькам, знайомим): «Згадайте, коли в Борзні жила, я багато спілкувалася?»

— Може, ви ті, хто називає себе екопоселенцями? На хуторі Безикові Городнянського району живуть молоді кияни, чернігівці.

— Гектар землі, озеро, — продовжує Іван. — Це анастасійці, хоч так себе і не називають (анастасійці — екологічна релігійна течія. —Авт).

— Частина з екопоселенців здає у місті квартири.

— Це називається дауншифтінг. Коли люди їдуть у село жити для свого задоволення (як дядя Федір у мультику. — Авт.). Вони вважають себе переселенцями. Багато говорять, інколи багато п’ють і курять, але я не бачив жодного працюючого. Інколи, хто розумніший, багато-багато землі виманюють. Був скандал під Києвом: взяли землю під екопоселення, а потім дружно її і продали.

Для матері це – закрита тема

— Як ставитеся до вибору сестри? — запитала брата Оксани, бухгалтера ТОВ «Українська молочна компанія» В’ячеслава Чмуневича. — Життя без телевізора, без газового опалення, без Інтернету і майже без людей...

— Кожен сам вибирає дорогу. Оксана з чоловіком самі вибрали, де і як їм жити, нікого не питали. Нас поставили перед фактом. Стараємося розуміти, помагати.

— Іван косив сіно, казав, разом з тестем. Мати схвалює вибір доньки?

— Для неї це закрита тема. Те, що наболіло, на люди не виносить.

— Не давить чоловік своїм авторитетом на Оксану?

— Вони розуміють одне одного.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №36 (1583)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: