Найбільша сімейна цінність - онука

Така відома і невідома Наталія Романова.

Ім’я політичної діячки Наталії Романової добре знане не тільки на Чернігівщині, але й далеко за межами України. Про її державницьку, громадську діяльність постійно повідомляється у засобах масової інформації.

Але наш спеціальний кореспондент дізнавався про інші, маловідомі аспекти життя цієї непересічної жінки.



На Полуботка, 11 була одна велика дружна родина

- Пані Наталіє, ваша сім’я тривалий час мешкала у будинку №11 на вулиці Полуботка, хоча народилися Ви у Будапешті.

- Мешканці будинку на Полуботка жили однією великою родиною, у якій усі знали одне одного, віталися, дружили сім’ями, відпочивали, ділилися приємними новинами і негараздами, кухарськими секретами, відзначали разом свята, і такі дружні стосунки були не випадкові, адже майже всі мешканці-чоловіки були кадровими офіцерами, характер яких загартувала війна.

Після служби в армії подальшим місцем проживання батьки обрали тихий, провінційний, історичний Чернігів з його чудовою природою. Для таких переселенців міська влада виділила місце для п’ятиповерхівки, і всі, щоб прискорити новосілля, всіляко допомагали будівельникам достроково звести житло. Тож і дорослі, і діти добре перезнайомилися перед тим, як стати хорошими сусідами. А ще у нашому будинку цінувалися делікатність, елегантність та інтелігентність, дотримувалися етикету, відповідно й одягалися. Двір на Полуботка мав особливу ауру доброзичливості й поваги, тож у юні навіть думок не виникало, що можна ввечері верещати чи вмикати гучну музику, порушуючи спокій інших. Той період - один із найрадісніших у моєму житті.

З перемогою привітав композитор Майборода

- Чим пам’ятні для Вас ці дитячі та шкільні роки?

- У дитячому садочку, що за Будинком радіо, я пізнавала ази співу й танцю, готувалася до навчання в першому класі. А середню освіту успішно опанувала в чернігівській школі №3, директором якої був Дмитро Наумович Віграненко - справжня професійна особистість, Постать, приклад для дітей і вчителів. Він ніколи не сварився, не гримав, адже одного його погляду було достатньо, щоб шкільна лінійка замовкала. І заробити у нього п’ятірку з російської мови чи літератури було непросто.

У ці роки вільного часу я практично не мала, адже паралельно навчалася в музичній школі по класу фортепіано, опанувала і гітару, була активною учасницею художньої самодіяльності, ведучою творчих вечорів (особливо запам’ятався випускний), багато співала, ставала переможцем конкурсів і фестивалів. Намагалася писати пісні та музику. У 9 років я здобула перше місце на всеукраїнському конкурсі юних композиторів, і композитор Майборода вручив мені відзнаку та подарунок - годинник, а ще було зроблено запис у студії Національного радіо. Далі я отримала запрошення на навчання до шко-ли-інтернату обдарованих дітей при Київській консерваторії. Поїхали з мамою до столиці, подивилися, порадилися і вирішили, що мені ще ранувато починати самостійне музичне життя, та ще й у багатолюдному місті. А головне - мені не сподобалося приміщення інтернату.

- Не жалкуєте?

- Ні (усміхнувшись), адже мене, семикласницю, запросили згодом солісткою до популярного в Чернігові вокально-інструментального ансамблю «Романтики» обласного Палацу піонерів та школярів. Багато дівчат мріяли вийти на сцену у складі цього гурту.



«Анна-Марія» стала хітом і першим кроком до популярності

Жодні святкові концерти, вечори відпочинку не обходилися без нашої участі. Грали навіть на дорослих танцях, і перші джинси я купила на свої зароблені гроші. Влітку ми чимало виступали в містах і райцентрах, трудових колективах, піонерських таборах. А моя сольна пісня «Анна-Марія» мала неабиякий успіх, і глядачі часто просили виконати її. Мабуть, із цього і почався мій шлях до популярності.

- А кого з естрадних зірок найбільше слухали і шанували?

- Люблю Ларису Мондрус і Марилю Родович, Валерія Ободзинського і Василя Зінкеви-ча, ранніх Ротару і Пугачову, ВІА «Смерічка», «Пісняри», «Самоцветьі», «Червоні гітари»...

- А класичною музикою вже не цікавитесь?

- Є речі вічні, які хвилюють і бентежать через століття. Я ніколи не полишала класики і завжди беру у відрядження диски з популярними операми, музику Моцарта, Стравінського, інших композиторів. Згодом, подорожуючи Європою, зрозуміла, як важливо мати відповідну музичну культуру і насолоджуватися акордами та мелодіями.

- Здавалося, після закінчення на «відмінно» музичної школи та визнання глядачів - прямий шлях до професійного мистецтва, естради, а не в педагогічний університет...

- Моя матуся Оксана Михайлівна, за освітою вчитель іноземної мови, була категорично проти професійної естради. Вона захоплювалася поезією, мала хорошу бібліотеку, любила дітей. Саме мама переконала мене піти на педагогічну ниву. І після п’яти років навчання у Чернігівському державному педагогічному інституті ім. Т. Шевченка я отримала диплом учителя історії, суспільствознавства та держави і права. 13 років працювала в середній школі № 11 (нині колегіум). За цей час запровадила ряд авторських програм, ініціювала створення профільних юридичних класів, стала заступником директора школи, членом комісії міського управління освіти та науки.

Кохання з першого погляду

- Давайте повернемося до Полуботка, 11, тим паче, що майже 50 років тому я зустрів тут і покохав свою сімейну зіроньку. А Ви вийшли заміж ще студенткою. Чи не зарано?

- Ні (приємно усміхаючись), не рано, бо спалахнуло справжнє кохання з першого погляду. Півроку ми зустрічалися, кожного дня Олег, студент політехнічного інституту, дарував мені квіти, а далі зрозуміли, що маємо лише одне бажання - завжди бути разом. Тож у 1980 році стали на рушничок щастя, створивши на другому курсі студентську сім’ю. І хоча на стипендії жити було складно, проте радісно та щасливо. Батьки придбали нам однокімнатну квартиру на проспекті Перемоги, і у нас частенько збиралися друзі, чоловік 15-20, створюючи веселу атмосферу молодіжних «капусників». Це були такі романтичні роки життя!

- А діти - квіточки кохання?

- Діти з’явилися після закінчення інституту. І нині, радіючи онуці, я зрозуміла, що чим більше дітей, тим щасливіше життя. Тож молодим раджу думати про це вчасно, хоча й про талію не забувати...

- Які сімейні цінності найважливіші для Вас?

- По-перше, любов між чоловіком і дружиною, любов до дітей. По-друге, вміння поступатися одне одному, виявляти терпіння. І, по-третє, мають бути справжні друзі, які готові допомогти у скрутну хвилину, владнати конфлікти та порадіти успіхам.

Сьогодні моє улюблене амплуа - це бабуся, а найбільша для мене цінність - спілкування з онукою Вікторією. Розумниця, талановита (як і кожна дитина, , займається художньою гімнастикою. Я була дуже щаслива і гаряче аплодувала, коли вона у свої шість років на перших змаганнях «Краса Полісся» здобула третє місце. Яка ж то радість для дівчинки і бабусі - бронзова медаль!

- Кожна жінка має бути ще й майстерним кухарем. Вмієте готувати щось своє, смачненьке?

- Безумовно! Свої секрети і рецепти мені передала мама. Її борщ і торт «Наполеон» - це просто кулінарні шедеври. Певний час сім’я жила в Угорщині, яка славиться своєю неповторною кухнею, і матуся збагатила наше родинне меню салатами, стравами з м’яса, кондитерськими виробами. А ще я з насолодою і добрим настроєм, які передаються і в страви, готую плов, манти, сате.



Народні університети Любеча

- У заступника голови - керівника апарату облдержадміністрації та ще й з численними громадськими обов’язками вільного часу залишається обмаль. Тож як відпочиваєте?

- Люблю відпочивати сім’єю на придніпровських різнобарвних луках у Любечі, де жила моя бабуся Стефанида і куди маленькою мене привозили влітку. Це були місяці босоногого, безтурботного спілкування з природою, сонечком і зорями, водою і туманами. Моїми друзями були кури, качки, корівка, свинка Маша, кіт Васька. Любеч для мене був справжнім народним університетом. Тут навчилася господарювати на городі, їздити на велосипеді, грати в різноманітні ігри. І коли я сюди приїжджаю, то подум-ки повертаюся в дитинство. А щоб підтримати здоров’я, вдома займаюся аеробікою.

Випромінювати якомога більше доброти

- І насамкінець: що побажаєте читачам «Деснянки»?

- Бути незалежними від того, що вам нав’язують і показують. Спілкуватися з природою, милуватися квітучим полем і річкою. Випромінювати побільше доброти, а у важкі хвилини знаходити розраду в друзях. І наостанок - віри, що наша держава стане процвітаючою і багатою.

Сергій Гайдук, "Деснянка" №36 (616) від 1 вересня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: