Чарівна палітра Антоніни Юдицької

П'ятниця, 19 серпня 2016 12:10 | Переглядів: 2670

Впродовж років креативною ознакою Новгород-Сіверщини е виставки досягнень творчо обдарованих земляків» І така ще» дрість Божого промислу на Сіверерській землі тільки підтверджує істину, що непересічні особистості здатні народжуватися і творити навіть у далеких від столиць провінціях. Принаймні, така теза грунтується на зразках високих досягнень наших достойників у мистецтві, ремеслі та певному напрямку народної творчості Не випадково ще у 90-ті благодатний простір найпівнічнішого райцентру України покликав до життя унікальне творче об’єднання аматорів, котрі презентували низку мистецтв, у яких знайшли інтерес до 30 новгород-сіверців. А створив його Віталій Кейдун - на ту пору працівник закладів культури, а тепер відомий народний майстер-вишивальник та здібний організатор, котрий вперше згуртував на Новгород-Сіверщині талановитих однодумців, щоб відкрити першу сторінку легендарного об’єднання.

З 1999 року членом «Княжої скарбниці» - районного народного аматорського клубу декоративно-вжиткового мистецтва - стала Антоніна Федорівна

Юдицька, художниця і знана у місті особистість. Її персональні виставки не раз проводились у Новгороді-Сіверському, Шостці, Чернігові... Бувало, виставлялось до 80 багатожанрових робіт, виконаних у різній техніці. Про її успіхи в живописі розповідають записи відвідувачів, полишені у вигляді цікавих думок, особистих вражень та побажань.

Про свої творчі відчуття, хвилювання, про зв’язок між минулим та сучасним під час реалізації чергового задуму художниця не раз ознучувала на загал. Як і про важливість у контексті створення художнього твору використання багатющого спадку родини:

«У моїх шафах зберігається кілька десятків жіночих сорочок, полишених бабусями та мамою. Саме їхнє полотно використовую для створення живописних робіт. Тепло та небувалу енергетику відчуваю під час написання картини. У той момент сам Господь допомагає мені творити!», - ділиться секретами майстерності художниця.

Антоніна Юдицька - козачка. Бо чимало чоловіків творили неписану історію її роду. А село Шептаки, в якому на Покрову 1959 року народилась художниця, довго тримало статус «столиці» Шептаківської сотні Стародубського полку. «Моє прізвище до шлюбу було інше - Камка! Колись, ще студенткою Брянського залізничного технікуму в 70-х роках XX ст., спробувала розібратися, що ж означає моє прізвище. Вийшло, що у слові закодована назва полотна, яке в Україну везли купці з Персії».

Між іншим, авторові цих рядків випало знати майстриню вже близько 40 років. Зі студентської пори, коли Тоня після технікуму починала свій трудовий шлях на Новгород-Сіверській залізничній станції. Черговою. А на заслужений відпочинок вийшла зі званням «Почесний залізничник України»!

Поєднати вибір юності - стати залізничником - з пізніше набутим бажанням творити живописні сюжети допомогли юній Антоніні рідні - дід та батько. І тепер, через багато років, за словами самої майстрині, у тім нічого дивного вона не вбачає. «Спочатку був вибір професії. Для мене мрією стала залізниця. Вважала, що робота цікава. Ну, а щодо мистецтва, то зі стін рідної школи я пішла у студентське життя вже з певними задатками до малювання, які засвоїла від батька. Він був умільцем. Славився як здібний тесля. А ще - вмів добре малювати. І коли у технікумі мені запропонували взятися за справу більш серйозно, я з задоволенням пішла на навчання до студії «130» при будинку залізничників. Об’єднання творчої молоді очолював В.В. Воробйов, член Спілки художників СРСР. Вже тоді я отримала досвід участі у художніх виставках, а очільник студії став на все життя моїм головним вчителем живопису, наставником та авторитетом».

Про шляхетність пані Антоніни, її стриманість та повагу до співрозмовників, колег та друзів говорить кожен, хто мав можливість тривалий час з нею спілкуватися. У той же час сила Антоніни - у славних нащадках. Її любов - діти! Двоє розумних хлопців. Старший - Микола. Молодший - Святослав. Маму люблять ніжно та трепетно. До того ж, слухняні. Ось і зараз мама тішиться прибуттям у відпустку з війни молодшого синочка. А як переймалась тривогою весь рік перебування на фронті!

Антоніна Федорівна була кваліфікованим залізничником, про що нагадують численні заохочення та нагороди. Ім’я її з’являлось у галузевій пресі. Коли в 1994-1995 роках прокладали колію від Новгорода-Сіверського до станції Терещенська, а через Десну наводили міст, у райцентрі побувало чимало діячів зі столичної «знаті». Тоді ж Леонід Кучма вперше познайомився з вправною черговою по станції - землячкою (Шептаки-Чайкине) і навіть придбав її картину «Соняшники».

Тієї ж пори у Новгороді-Сіверському відбувалося чимало різноманітних помпезних, майже як у столиці, заходів. «Зустрічі президентів», «Дні міста» чи «Нетлінне Слово». І, слава Богові, з’явилась «Княжа скарбниця»! Вона гідно «переводила стрілки» з типових піар-акцій у площину глибоких роздумів та уваги до виробів місцевих майстрів. А виставки їхніх творінь впродовж двох десятиріч, без перебільшення, тримали на своїх плечах формування образу Новгорода-Сіверського як «історичного та культурного» міста на мапі України. Навіть тема економічного занепаду та соціального зубожіння населення відходила на другий план, бо всі ці роки знаходились такі потужні постаті, як Антоніна Юдицька. Художниця прагнула репрезентувати картини, етюди, акварелі якомога ширшому колу поціновувачів, додавши з початку 2000-х років цікаві живописні сюжети на бересті.

Душа цієї творчої особистості живе ідеєю постійних новацій. Не випадково авторка популярних пейзажів та натюрмортів: «102-й кілометр», «Зимовий пейзаж», «Повінь», «Молодий дуб», «Мальви», «Півонії», «Бузок», «Троянди» сьогодні пропонує чергові «новинки» - невеличкі творіння на магнітах. Такі роботи з березової кори популярні та затребувані у колі колекціонерів. А кілька років тому ще не вельми «розкручений» на Північній Сіверщині напрямок художнього мистецтва - «живопис на бересті» навіть здивував якістю виконання роботи наших сусідів. Це коли у Шостці у 2006 році на персональній виставці у краєзнавчому музеї Антоніна Юдицька отримала високу оцінку від представників тамтешньої творчої еліти та керівництва громади.

Сьогодні плоди невтомної праці землячки жваво розходяться світом. їх везуть у Туреччину, Німеччину, Польщу та Америку... І дарма, що технологія доведення до готовності (а кору берези потрібно готувати, бува, до трьох років) є не такою вже й простою, авторка креативних художніх виробів із сіверською тематикою сюжетів продовжує наполегливо працювати, популяризуючи прадавню історію. Не випадково її твори на березовій корі, як і на зрізах тополі, посідають призові місця на фестивалях, конкурсах, виставках. А участь Антоніни Федорівни у різних заходах щоразу наводить на думку про ентузіазм обдарованих українців. Оскільки їхня творча доля з участю у всіляких заходах - то зовсім не вихід на «червону доріжку» з фужером вина, навколо якої тішиться тусовка грошовитих «мішків» зі столичного бомонду. Провідною складовою подібних заходів для аматорів від народної творчості завжди стає титанічна праця учасників, над якими тяжіє перманентна фінансова скрута районних бюджетів.

Нещодавно творчість майстрині вкотре засвітила її ім’я на фестивалі «Поліське коло» у Чернігові та на Всеукраїнському конкурсі-стипендії - 2016 у Києві. З обох заходів пані Антоніна привезла дипломи з другим місцем. А ще - повідомлення про очікуваний вступ до Спілки художників України.

У розмові про враження, про нові перспективи та ідеї, про втому від поїздок, як і про проблеми війни та миру ми, здається, знов у часі відступили на кілька десятиліть. Я пригадав її перші виставки у Новгороді-Сіверському, її чудові та майстерно вишиті сорочки. Чому згадую? Бо ще недавно вдягати вишиванки і «дефілювати» у них Новгородом-Сіверським дозволяли собі лише кілька людей, серед яких була і Антоніна Юдицька. Тож дай Бог, щоб сила цієї доброї та сміливої жінки й надалі допомагала їй високо та гордо нести УКРАЇНСЬКУ КРАСУ, ІСТОРІЮ та ПРИРОДУ у нових творіннях з неповторною палітрою фарб!

Борис Домоцький, Чернігівщина" №33 (590) від 18 серпня 2016