«Жарим шашлик… або жінок»

У селі зазвичай твердять, що на городі — їх відпочинок. А ще?

«Кропиву я голими руками рву»

— На городах відпочиваємо, — заводять стару пісню в Роздольному Носівського району. Кілька веселих чоловіків зранку сидять на лавці за дерев’яним столиком біля магазину.

— По гриби ходим, коли появляться. Це ж тоже відпочинок, не з заступом і не з косою стоїш. Ставки у нас є, риболовля — теж отдих. Хто на ставок піде, хто в парк. Юшку зварити можна, — перераховують чоловіки. — Як заколов яку худобину, м’ясо є, шашлики пожарити можна.

— А крім шашлику?

— Молодицю. Можна й суміщати, — зізнається 36-річний Ярослав Малиш.

— А комарі, кропива?

— Там не до комарів. А кропиву я голими руками рву. І не всюди ж кропива. Там садок, паркова зона: яблуні, травичка. Раніше, коли колгосп тут був, корів випасали, вони з’їдали стару траву, наростала молоденька. Є в нас місця, де можна посидіти, випити під шашлик. Там і з молодицями зустрічаємось.

— А без шашлику не ведуться?

— Да чого не ведуться? І з сусіднього села приїжджають, аби тільки йшов. Коли автобусом, коли на скутері. В сусідньому Селищі баб більше, а мужиків — у нас. Не ми до них їздимо, а вони до нас, — хваляться. — Молодших жінок тут у настрое. В однієї четверо дітей, у іншої шестеро, ще в одної двоє, у всіх цивільні чоловіки. Дачниці приїжджають, але всі сімейні.

— Якось не романтично зовсім...

— Як цвіте щось у дворі, то й букет подарувати можна, — каже Ярослав. — Мати квітів насадила. Я сам киянин, надоїв той мурашник, рішив сюди переїхати. Хату тут купили. Свою двокімнатну квартиру в столиці здаю.

Каша городня – з картоплі

— А мій відпочинок, то бджоли, — послухавши те все, каже 65-річний Святослав Петренко. Їздить у село, як на дачу, живе в Чернігові.

Вийшла з магазину продавщиця, депутат від села, 45-річна Лариса Вакулік.

— У свята збираємося з друзями на природі, кашу городню варимо, — розповідає Лариса. — Я на краю села живу, за нашим городом — річка Молохва, притока Остра.

Городня каша вариться з картоплі. На кострі, тому димком пахне. Тут же на вугіллі робиться засмажка: сала на сковорідку, цибульки, часничку туди. З картошки, як звариться, воду злити в окрему посудину, і зажарку туди, у цю воду. Картошка отдільно товчеться, туди теж зажарку, яєчко. А потім їсти все разом, вприхльобку з цією юшкою. Оце й називають «каша городня». Дуже добра, з димком.

— Ще з самогонкою, дак зовсім добра, — додає, сідаючи на велосипед, Іван Кошель.

— Як риби хто наловить, то печем на жару у фользі, — продовжує Лариса Вакулік.

— Я колись у глині пробував, — згадав Святослав Петренко. — Підійшов до знайомих, кажуть: рибу пробуй. А я уголь перегартую, там нема нічого, тільки щось глиною заліплене. Розбив, мені окорочок попався. Замотують рибу, стегенця у фольгу, потім глиною обліплюють і так запікають.

Пастовень* - найкраще місце відпочинку

— Якщо з траси подивитись на село, то хат за зеленню не видно, — говорить 63-річний Григорій Чекан. — На сьогодні в Роздольному десь 120 жилих дворів. З них 50 — одинокі діди чи баби.

Так щоб відпочить — ластовень, гайок. їх по селу п’ять. Колись давно з хлопцями за сусідом підглядати любили. Він свою Надьку візьме і пішов, пішов поза селом, по гайках. У кущі заведе... А ми малі ще, нам інтересно. Заховаємось метрів за 20 від них і наблюдаем. Одружились вони потім, і внуки в них тепер є.

А я в молодості їздив з хлопцями мотоциклом то в Держанівку, то в Киселівку до дівчат. На лавочках гуляли. А як дівчина не хоче виходити чи втекла — колодки поперекочуємо від двору або цеглу попереносимо.

Самі собі побудували клуб

— І тоді молодьож що робить, як закрили клуб? — продовжує Григорій Чекан. — Вакулік Діма бере своїх хлопців, і будують на поляні напроти його двору будку. Десь 4 на 5 метрів. Одна стіна кирпична, інші з шалівки. Утеплили, всередині поставили грубу. Провели світло від Вакуліка: через дорогу, під землею провід протягнули. Обклеїли шпалерами. Поставили диван, стіл, принесли телевізор, магнітофон з колонками. І вечорами починаються дискотеки.

Стали з’їжджатися з інших сіл. І це все неподалік від моєї хати. Сплю якось, а воно бух і бух, як по голові. Друга ночі. Виходжу надвір у трусах, як був, — аж там «дим коромислом», танці.

Не раз попереджав: «Хлопці, включайте тихше». Вже і провід їм, що попід землею, перерубав заступом. Дак вони взяли переноску. Закрились всередині, не пускають. Бачу, замок висить і ключ. Замкнув їх всередині, пішов по проводу до Вакуліка і витягнув з розетки.

Тоді розбудив батьків, віддав ключ: забирайте свого сина, бо зараз ту халабуду підпалю.

Звертався в сільську раду по телефону і заяву писав, щоб клуб відкрили, а будку закрили. Участкового викликав.

Два годи я бився, щоб його не було. Тепер Вакулік побудував будку у себе в дворі, собираються там. Мотоцикли бачу, хлопці з’їжджаються. і дівчата бувають. Але музики вже не чутно.

— Клуб у нас в селі не одкривався, ніде було дітям гулять. І вони тут, через дорогу, зробили халабуду, — пояснює мати Дмитра Антоніна Вакулік. — Син ще в школі вчився. Кирпичну стіну склали разом з моїм чоловіком, за день. Тоді провели туди свєт. Діма сам зробив невеличку грубку. І там гуляла молодьож, по 14-15 год, музика грала. Потім сусіду стало мішать. Кричав, тричі Красносільського (тодішнього голову райдержадміністрації Анатолія Красносільського) викликав. Тоді прийшов сільський голова і сказав, щоб розвалили.

У дворі Вакуликів дерев’яна споруда. Для будинку замала, для гаража завелика, для хліва занадто культурна.

— Ото ваш клуб?

— Тут збирались і музику крутили. Був клуб, а тепер більш Дімина майстерня. Мотоцикли там тримає, щось майструє. Ото ворота дерев’яні зробив, лодку робить. Закінчив Мринське ПТУ на електрика-шофера. Тепер уже й світло в домі проводить.


Дмитро Вакулік

Тим часом з роботи з Держанівки повернувся мотоциклом 24-річний Дмитро. Показав саморобний клуб. Зразу гараж, далі окреме приміщення. Диванчик, столик, комп’ютер, телевізор.

— Грубу Діма сам зробив, — хвалиться Антоніна Павлівна. — Зять Юра навчив.

Діма каже, сюди все ще приходить молодь, зимою менше, влітку більше. Клубом не називають, просто халабуда.

— Ту, першу, жаль буряти було?

— Трохи. Зразу тут почали складувать. Робили цю з Колею Адаменком, Вадиком Мірошником, Андрієм Ширіпою. В основному вчотирьох тут і гуляємо, з інших сіл приїжджають або з роботи хлопці. Дівчат привозять. Взимку — мотоциклами або машинами. Фільми там дивимось. Своїх дівчат у селі нема. Одна, і та на навчанні. 6 в Держанівці, ми туди їздимо.

— А де у вас чоловіки з жінками відпочивають?

— У мене дівчини нема, не знаю.

— Та ніде, — каже Антоніна Павлівна. — Хіба що як великі празники, збираємось всією вулицею ось тут на поляні, кашу картопляну варимо. Або прямо на лавочці, співаємо, гуляємо. Бува, як почнем з ранку — і до вечора, поки корови не йдуть із паші.

Через городи на велосипеді з духами за пазухою

У Селищі (за 7 кілометрів від Роздольного) є і клуб, і сільрада.


Олександр та Ірина Ругалі

— Ми за річкою, де корів зустрічаємо, насаджали сірєні, там і відпочиваємо. Колодки є — верби поваляні. їх спеціально залишили, щоб сидіть. А бузок у сільському парку порозростався. Цілий віз накопали і там гуртом висадили, — розказує 35-річна Ірина Ругаль. — Корів не тільки дівчата ходять забирати, але і хлопці проскакують.

50-річний чоловік Ірини Олександр Ругаль — гармоніст. Але руками не тільки гармошку тримати вміє. У дворі стоїть саморобний тракторець — робота Олександра Івановича.

— Кажу Шурі: «Давай вийдемо, на лавочці посидимо, молодість згадаємо» — «Ага, знаю, ти скажеш, що мати не пустила» — «Ні, я скажу, що проспала».

Почали згадувати, як познайомились.

— Вона сама жила тоді. їздив городами, велосипедом. Не те що по селу, а й батьки не знали, що кудись ходив. Йшов після 12 ночі. Повертався після третьої. Виходжу — батьки вже сплять, приходжу — ще сплять. Цілу весну так виходив.

Перший раз як ішов — трохи страшно було. Йшов же на перше знайомство. Купив духи на базарі.

— У мене ще й досі бутилочка є, і капелька тих духів осталась, — каже Ірина.

— Переживав, чи сподобаються. Взагалі переживав. Взяв пляшку вина «Ведмежа кров». Дочекався, як стемніє. На велосипед — і до неї. У вікно постукав, спеціальний код у нас був.

— Який це? — здивувалась Ірина Миколаївна.

— Два рази по два. Вийшла. Духи в мене за пазухою були. Коротше, не помню, як віддав. Уже чотирнадцять років разом.

— У мене день народження був, — додає Ірина. — Звісно, наготувала трохи. А ніхто поздоровити не прийшов. Аж тут стук-стук у вікно: Шура. Зразу в хату його.

Як вийшла, першим ділом запитав, чи можна зайти. Це головне було. А тоді вже як у хаті опинився, розмова сама собою зачепилася.

— А чи була у вас романтика: на полі, лузі чи на сіні?

— Ні. В нас хата для цього є, і ми там самі.

Де ж таки?

І все ж, побродивши по двох селах, записала добірку анонімних порад щодо кохання на природі.

— Коли робити це на пастовні, можна або влізти в коров’ячий кізяк, або в грязюку.

— Якщо в гайку, біля столу, де гуляють компанії, або біля багаття, треба уважно дивитись, щоб не порізатись об розбиту пляшку або не припекти, наприклад, ногу. І ще уважніше — чи компанія вже розійшлася.

Проте якщо вибрати місце правильно, на м’якій траві зовсім не погано. Для тих, хто любить екстрим. Адже нема гарантії, що в ближніх кущах не сидять допитливі дітлахи або самотній п’яниця. Сховатись краще у високих заростях, але там може рости кропива, малина, ожина, осот та інша неприємна пакість.

— Великий ворог сексу на природі — комарі та мошки. Особливо допікають тим, хто зверху. Також на березі річки чи ставка.

— Кохання в машині чи тракторі в селі непопулярне. Може тому, що мало в кого з місцевих кавалерів є власна машина. Складніше з трактором: кондиціонерів у старих моделях нема, а видно вашу камасутру буде далеко. А вночі чого туди й лізти — ноги попереламувати? Мотоциклом краще вже кудись заїхати.

— Заїхати краще не в сосновий ліс — шишки впиратимуться в спину.

— Не варто кохатися на сіні, в копиці, на грядках або в дворі, якщо сусіди — сім’я з сімома дітьми.

— Лавка — популярне місце для кохання на природі вночі: сухо, ні в що не влізеш, ніяку тварюку не роздавиш. Але твердо.

— Під час випасу корів, навіть якщо кинути на кізяки покривало, — за дійством або спостерігатиме кілька пар коров’ячих очей, або їм це набридне і підуть геть — жерти чужі буряки або кукурудзу. Попоплатиш потім.

— Густа трава є на стадіоні, і навряд чи хто надумає пограти в футбол уночі. Але не в , кожному селі є стадіон.

— Власна хата — кращий варіант, якщо , живете вдвох. Якщо у вас семеро чи більше дітей, краще передивитись і попередні варіанти. Втім, звідкись же взялися ті семеро...

*Пастовень — пасовище, невелика галявина, поросла травою або й деревами, де може випасатися худоба.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №19 (1566)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: