Жінка, яка знається на сміховій культурі

Продовжуємо галерею публіцистичних портретів жінок-професорів та докторів наук і пропонуємо читачам нову співрозмовницю. Ми зустрілися з цією скромною та привітною жінкою погожого весняного дня. Марина Борисівна Столяр, доктор філософських наук, професор, з 2013 року очолює кафедру філософії та культурології Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, яка має власну історію у чверть століття.


Марина Столяр

Марина Столяр у 1983 році закінчила філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. У 1987 р. – аспірантуру при ньому ж, а наступного року захистила дисертацію у галузі гносеології на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. І ось відносно нещодавно захистила у Харкові докторську дисертацію на тему "Сміхова культура тоталітарного суспільства: сутність, форми, механізм дії (на прикладі радянських культурних практик)".

Вона викладає такі цікаві навчальні курси як культурологія, історія української культури, етика та естетика. Для студентів Інституту історії, етнології та правознавства імені О.М.Лазаревського читає спецкурс за матеріалами докторської дисертації. Є автором монографій «Релігія радянської цивілізації» (2010) та «Радянська сміхова культура» (2011), має понад 40 публікацій з філософії культури.

Пані професорці ми вирішили поставити декілька питань, адже не кожного дня доводиться спілкуватися з науковцями, які творять для нас особливий світ знань і інтелектуальних цінностей.

– Чи думали ви колись про те, що станете професором?

– Ні, звичайно, я ніколи не думала про таке, і не збиралася ставати професором, мене змусила ситуація. Докторську дисертацію необхідно було захищати, щоб кафедра отримала певні бонуси і наших колег-викладачів не скоротили. Я знала, наскільки захист є складною, енергоємною і тривалою процедурою, упродовж життя думала просто писати статті, книжки, бути відомою у філософських та культурологічних колах як певний автор, а не доктор наук.

Для мене прийнятний шлях, сформульований, скажімо, так: «Я хочу займатися цією темою, я знайшла щось нове, мені цікаво цим займатися». Коли ж шукачі не мають ані теми, ані перспективи, ані новизни і при цьому мають докторські амбіції – це несерйозно.

– Ви не шкодуєте про обрану професію?

– Ні. І ще раз – ні! Фактично професію мені обрали батьки, вони підказали те, що мені дійсно припало до душі. Мій батько дуже хотів, щоб я займалася саме філософією. Також мама (до речі, теж доктор філософських наук, – Авт.) дуже багато зі мною працювала. І я вважаю, що це саме моє!

– У чому ваш секрет наукового успіху?

– Є секрет, але він не науковий, а життєвий. Він не штучний, такий як у Дейла Карнегі (пригадуєте, цей популярний автор пропонує всім просто посміхатися). Все дуже просто: коли я бачу талановиту людину, коли я чую щось цікаве, я можу це оцінити. Все ж таки філософська освіта дала мені змогу бачити в людях філософічність їхніх міркувань. І коли люди бачать, що їх хтось розуміє і може оцінити – отримують задоволення від спілкування. Вважаю, що брехня і підлабузництво – це те, чого немає бути, те, що у першу чергу псує світ. У колективі неможливо працювати тільки на рівні професійних відносин, тому що виникають такі моменти, коли необхідно один одного підтримати, морально психологічно тощо.

– Який колектив кращий – де переважають чоловіки чи жінки?

– Важко відповісти. Жінки давно вже стали мужніми, інколи вони більше схожі на чоловіків. Звичайно, краще коли колектив творчий, а хто вже у ньому переважає – жінки чи чоловіки – немає різниці. Думаю, коли у колективі одні жінки, то не є дуже добре. Я вважаю, що в педагогічних вишах серед викладачів повинні бути чоловіки, тому що багато дітей приходять не із повних сімей, їм треба певною мірою компенсувати відсутність батька. Викладач-чоловік, який вихований інтелігентний, розумний, толерантний, добре вдягнений може стати прикладом у приватному житті для юнаків.

– Наукова діяльність забирає багато вільного часу, як до цього ставиться сім’я?

– Чесно кажучи, вільного часу взагалі немає. Я приготую обід, відчитаю лекцію і сідаю за комп’ютер, щоб працювати до другої години ночі. Але родина мене розуміє, чоловік і доросла донька завжди мені допомагають.

– Які свята Вам зігрівають душу, чим радієте, окрім професійного?

– На кафедрі ми давно домовилися не святкувати 8 березня (ще за радянських часів), тому що знали про походження свята і з чим воно пов’язане. Ми кафедрою зустрічаємося на Масляну, і тут вже чоловіки вітають жінок, а жінки чоловіків. Жіночий день у моїй родині святкується в другу неділю після Великодня – це День жінок-мироносиць. Це по-справжньому жіночий день, який святкується просто і щиро: з квітами, вітаннями, подарунками. Це був святковий день жіноцтва в українському народі від часів хрещення Русі, який відзначали ще до революції, а потім радянська влада скасувала його і призначила офіційне свято на 8 Березня, саме так, щоб воно припадало на піст.

– Як виглядає щаслива жінка? Що її робить щасливою?

– Щасливою людину роблять її справи, котрі дуже комусь потрібні, допомога, яка може комусь полегшити життя, ну і, звичайно ж, порозуміння і злагода у родині, у колективі.

– Яке визначення жіночності Ви запропонуєте читачам газети «Чернігівщина»?

– Наповнення цього терміна змінюється з часом, але треба завжди залишатися жінкою, не перетворюючись на залізну шафу, на танк, який суне вперед…. Жіночність, мабуть, дуже близька до чуйності і милосердя.

– Що порадите молодим і зрілим фахівцям у вашій галузі?

– Перш за все те, що філософією треба займатися постійно – це наука, яка потребує уваги і зусиль упродовж всього життя.

Наталія Дриг, тижневик «Чернігівщина» №19 (576), фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: