У росіянки Людмили Бєлік в АТО двоє синів і невістка

68-річна Людмила Бєлік з села Нові Млини Борзнянського району — мати-героїня. П’ятеро синів. З сім'ї троє: сини Олександр і Андрій та його дружина Наталя в АТО.


Людмила Бєлік

«Заховать синів від служби? – Нєт. Нікогда»

— Не було думки заховать синів від служби?

— Нєт. Нікогда, — відповідає чітко, без паузи. — Я проробила 20 років начвусом (скорочено з російської: начальником военно-учетного стола) у Нових Млинах. Цілий вік викликала, відправляла по повістках. Я так переживала, щоб мене не підвели, щоб з’явилися година в годину, хвилина в хвилину. Як я могла, щоб мої хлопці не пішли? Я заховаю, хтось заховає — хто ж буде захищати Україну?

У юності Людмила Михайлівна і сама була в армії. Працювала старшим писарем служби озброєння у місті Іваново у Росії.

Те, що мама військова, вплинуло на всіх синів. Усі п’ятеро так чи інакше пов’язані із військом, армією.

— Олексій із 1969 року, найстарший, — розказує мама про дітей. — Закінчив вище військове училище. Був старшим лейтенантом. Звільнився, у Києві працює, у жінки квартира.

Андрій із 1973-го, — продовжує. — Майже два роки в АТО. Десантник. Старший прапорщик, відучився у школі прапорщиків у Десні (військово-навчальний центр). Був як миротворець у Югославії. В АТО пішов із Житомира, з 95-ої аеромобільної бригади. Дружина Наташа — теж новомлинська, теж десантниця.

Михайло із 1 976-го. Васильківське льотне училище закінчив. Старший лейтенант. Служив у місті Саки, у Криму. Повернувся додому в 2011 році. Працює у Києві. То в охороні, то в ресторані робочим. Звання старшого лейтенанта лишилося. А стати на облік не може. Йому особова справа потрібна. А документів із Криму не можемо забрати. Тричі був у Саках, хотів забрати. Не зміг. Побоявся, що загребуть воювати на сторону Росії. І що тоді — рідний брат на рідного брата?

Сашко із 1979-го, в АТО — з травня минулого року. Після школи відслужив армію, десантні війська. Сержант. У Югославії, як і Андрій, одбув війну. Має фах кухаря, закінчив військову школу у Києві. Як брали в АТО, командир сказав: «Кухарів вистачає, треба стрілки». Сашко став стрілком на бойовій машині «Шторм». Був у Мар’їнці, у Широкому Лану, Щасті. По телевізору його на «Штормі» показували. У грудні був у відпустці. Коли підвипив, плакав: «Мамо, я грішний. Я убивав. Я бачив, як гинуть люди». Я кажу: «Не ти грішний. Грішний, хто почав війну. Не ти їх, так вони тебе». Дружина Сашка — із села Головеньки Борзнянського району, вісім років у цивільному шлюбі. Від першого шлюбу у Сашка є син, 14 років, живе з матір’ю у Києві.

Павлуша із 1 982-го, найменший. У Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою був найменшенький серед однокашників. Який він у мене красень, — показує альбом. — Як артист. Після ліцею закінчив Харківський військовий університет. Павло у Харкові. Але не військовий. Дружина не схотіла. Служив у Яворові Львівської області. Дружина сказала: «Я по полігонах їздить не буду!» І він звільнився старшим лейтенантом, поїхав до неї у Харків жить. Працює на підприємстві по друку. Як він мене вбив, коли пішов з армії.


Найменший син Павло

Дівчинку хотіла виловити

— Планували п’ятьох дітей?

— Кицюня, я велика дурочка. У 20 років вийшла заміж. У 21 родила. Дівчинку хотіла виловити. А дєвочєк нєт. Дорожала до п’яти і зупинилася. Хай будуть хлопці, а що робить? Останнього рожала водночас з лікаркою-терапевтом. У неї дівчинка, а чоловік хлопчика ждав, а у мене навпаки — хлопчик, а чекали дівчинку. Акушерка жартувала: «Давайте поміняємо».

Чотирьох дітей народила нормально, а Павлушу щипцями витягли. 4200 вага, більше всіх. І я майже рік з ним пролежала у Борзні у лікарні, і параліч кишківника, і запалення легень. Дитя одмирало, ручки, ніжки худюсенькі стали. Виходили його.

У кінці життя я тащила до себе чужих дітей, помагала. Випадково дізналася про дівчинку Вероніку, яку з Комарівської школи-інтернату не могли забрать на канікули батьки з Головеньок. Вони з Криму приїхали, інші діти були, дівчинка — як зайвий рот. А я ж дівчинку хотіла!

Поїхала у Головеньки, домовилася, що я дитину на канікули заберу. Сама машину легкову найняла, батьки з’їздили і привезли дитя до мене. Я борщу наварила, налисників напекла, батьків посадила, пошанувала. І з тих пір дівчинка, як канікули, — у мене. Заміж вийшла, Злотова стала.

Я казала їй: «Вероніко, я за тебе не хвилююся, ти двієчниця. У вас в інтернаті відмінниці є? їм важче буде у житті».

Допомогла дівчинці, котра йшла на медаль, із документами, хотіла її у Харків відправити у військовий університет. Думала — безплатно вчитиметься. І при дисципліні. І чєловєком вийде. Не захотіла, пішла в педінститут.

Дітям писала наряди

— Ростить дітей було важко?

— У мене діти були чудові! Працьовиті. Дітям писала наряди (завдання на день). З мене у військкоматі сміялися всі. От у мене на столі лежить папір, наряд, наприклад, на 15 січня такого-то року. Альоша — зробить це, це, це. Андрій — зробить це і це, і так далі. Павлуша, мелочь пузатая, розказував мені: встаю, протираю очі, бігом до наряду. Читаю. 5 пунктів. Зробив один, викреслюю. Другий, викреслюю. Андрій — з дитинства культурний і хитрий. Не любив грязної роботи. «Ага, наряд... День великий, управлюсь».
Але все одно доводилось робити. Діти самі слідкували за справедливістю. Запахали город, кожному у наряді виділила прополоти по 20 рядків. А Павлуші малому —10. Як заволають всім колективом: «А жрьот він з нами однаково!..» Пропололи і йдуть на Сейм купатися. Ніколи не казала: «Не ходіть, утопитеся». Плавати навчилися. Веселі додому поверталися. Я поки приїду з військкомату з призовниками — груба натоплена, корова подоєна, їсти зварено — картоплі дві сковорідки насмажено, підлога помита.

Вони у мене робочі. Ні в яких бандах не були, ні в кого нічого не украли. Хіба по груші лазили, у баби дуже смачні груші, але жадна, не давала.

Училися не всі добре, не всім воно дано. Сашко, що в АТО, не хотів у школу. Як портфель зафігує на дерево у садку, як ухватиться за нього. «Сашо, йди в школу», — прошу. «Не піду, будеш лаять за двійки». «Не буду», — обіцяла. І не лаяла.

— Як годували п’ятьох?

— «У вас вчорашнє їдять?» — питала мене лікарка. — «Ні, ми вчорашнього не їмо, — відповідала я, — тільки свіже». Бо не вистачало — все з’їдали. Зранку — одним молоко (корова була) з варенням, з батоном чи хлібом, іншим суп. Тут же варила на обід десятилітрову каструлю борщу. Увечері — картопля смажена і молоко. Готувала у будні на грубці. Піч у вихідні топила. Діти не перебирали харчами. Раз у місяць, як получка, купувала їм конфет з повидлом. Менший на дивані покладе і ділить на всіх братів порівну.

— Як одягали?

— Шкільну форму щороку купляли кожному нову. Можна б доношувати, але коліна на штанях протиралися. Ботинки щороку нові. Пальтішки.

У 45 побула на тому світі

— У 45 років зробили операцію, думала, умру, — продовжує розповідати про себе Людмила Белік. — У Києві оперували, і я чотири дні пролежала у комі. Серце підвело. Була проблема по-женськи. Видалили фіброміому матки три з половиною кілограми, маткові труби, яєчник. (Лікарі кажуть, що причина фіброміоми — травматична, наприклад, розрив м’язових волокон при родовій діяльності. — Авт.). У мене був такий живіт, ніби ро-жать. Голова почала боліти. Я по землі качалася від болю. Ці приступи були через пухлину. Фіброміома, як картоплина, а на ній багато маленьких картоплят. Величиною — починаючи від квасолі, закінчуючи курячим яйцем.

Вирізали, підшили. У перший же рік я підірвалася. Дома баба лежача була. Я її підняла, шви трісь-трісь. Лопнули, все опустилося. Треба друга операція. Яєчник правий лишився, і той болить, мучить мене. З жовчним проблема. Перекручені жовчовивідні шляхи.

Думала робити операцію, а тут діда (чоловіка) спаралізувало у грудні минулого року. Виходили разом з дітьми. Бачиш — бродить дєдушка мій.

Андрія з АТО відпустили, три тижні на собі батька таскав. Бо у нього ноги не діяли. Я з одного боку тримала, а він з іншого. Учили ходить! І говорить учили. Лікарі додому приходили. Андрій чистоплотний такий, ніби у стерильних умовах виріс. Мив дома щодня, снігом килимки чистив. І щоб ми з батьком — удвох — були у чистому, перевдягнені й перевзуті.

Тоді Сашка відпустили з АТО, помагав доглядати. Потім старший Льошка приїхав. Замінив Сашка, бо той на війну поїхав. Льошка два тижні за батьком доглядав.

У грудні, якраз діда спаралізувало, приїжджали з Борзни, вручили медаль матері-героїні, три рози живих, комплект білизни. За звання отримала 12 тисяч гривень. Пішли на лікування чоловіку.

«А народилась ти там, де сходить сонце…»

— Вийшла заміж, коли була в армії. І Григорій служив. Він мене привіз у Нові Млини у формі, у чоботях. До батьківщини — сотні кілометрів. Я руська. Дівоче прізвище Кубасова. Як у космонавта (Валерія Кубасова). Якось у Борзні циганка мене зупиняє і каже: «А народилась ти там, де сходить сонце...» На Уралі я народилася. Жила п’ять років у Пермі. До 15 років — у місті Глазов в Удмуртії (республіка у Російській Федерації, Приволзький федеральний округ). Поїхала на Івановський камвольний комбінат. Років чотири проробила. Приходить подруга — на ній портупея скрипить, формочка. Вона така була красуня. Я кинула комбінат і пішла служить.

Чоловіка любила, а життя погане було. До сорока років гуляв. Дітей стругає, а сам наліво. Первий гармоніст на село. І баян, і гармошка тульська. Удень у колгоспі — на машині, а увечері — худруком у клубі. Був симпатичний, красивий. Як заграє!.. А я ж нічого за дітьми не бачила. Крім мокрих пелюшок і повзунків. Пелюшки як упеклися!.. І хворіли діти, хоч і доглянуті були. То соплі, то кашель.

Один раз, ще вагітна Альошкою, кинула чоловіка, і до матері на Урал. Але подумала: «А як же любов? Як же я байстрюка народжу?» Кинула другий раз, коли Альошці було два з половиною. Вітчим помер, у матері інший. Мати у 36 років удовою лишилася. В одній кімнаті мати з хахалем, в іншій — сестра гуляє. Вона вже померла. Пила, курила. І сестрі я заважала, і матері заважала. У коридорчик під пальта заховаюся та й сиджу. Мати каже на мене матюком: «Ти мені зі своїм виблядком не нужна».

Я на стройку пішла працювати. Альошку — у садок. Пільг ніяких, я ж не розлучена була. А тут Альошка захворів діатезом. Кора на обличчі. Лікарі сказали: «Вези, де народився». Помучилась да і вернулася. За тиждень діатез де й дівся.

Приїхали з Альошкою, а нас не дуже й чекали. Свекор не любив мене: «Ти кацапка, ти чужа». А коли умирав, сказав чоловіку: «Гришо, бережи її, вона хороша». Я заплакала. Майже двадцять років цих слів ждала. Боялася його. Старалася догодити. Зварити треба було так, щоб і не густе, й не рідке, і не пісне, й не жирне, м’ясо покришене і не дрібно, і не крупно.

І дитинство у мене було важке, страшне. Вітчим убивав мене. Дві коси були нижче попи, товщиною з руку. Матір вигнав, на руку коси намотав і попою об підлогу гатив. Добре, що у брата ключ з кишені випав, так Бог дав, — відкрили двері, мати вскочила, кочергою розбила губи тому алкоголіку.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №11 (1558)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: