Мобільна версія сайтуБабуся, що вижила після нападу гадюки, святкує свій 74-й день народження
Зустрічатися з героями своїх публікацій завжди приємно. Одразу згадуються обставини, за яких довелося познайомитися, та відгуки на матеріал, який було опубліковано в засобах масової інформації. Про Любов Милейко із села Хотіївки Корюківського району, а точніше – про випадок коли 73-річну жінку на власному городі вжалила гадюка, я писав ще минулої осені.
Любов Іванівна Милейко на лікарняному ліжку (вересень 2015 року)
Любов Іванівна Милейко на лікарняному ліжку (вересень 2015 року)
Після того підступного «поцілунку» отруйного плазуна, п’ять торішніх вересневих днів, то втрачаючи свідомість, то знов приходячи до тями у реанімаційному відділенні Корюківської центральної районної лікарні, боролася Любов Іванівна за своє життя. Слава Богу і «людям у білих халатах» – вижила! І, пролікувавшись після реанімації ще два тижні у терапевтичному відділенні, повернулася до своєї домівки…
Відвідуючи цю цікаву співрозмовницю в лікарняній палаті, я ще тоді хотів побільше дізнатися про неї, але не наважився перевантажувати своїми запитаннями й так ослаблене здоров’я жіночки невеличкого зросту. Думав тоді, що головне – щоб видужала, а час для спілкування ще буде. І оце нещодавно той час таки настав і я нарешті завітав до Люби Іванівни в гості, бо хотілося побільше розпитати в неї про життя-буття в сільській глибинці та поцікавитися самопочуттям після своєрідного зміїного «щеплення».
Щоб знайти в Хотіївці помешкання Любові Милейко, довелося перепитати кількох місцевих жителів про місце його знаходження. Коли ж знайшов і зайшов до подвір’я, то господарки вдома не застав – двері були замкнені. Довелося йти до людей, що живуть навпроти, та запитати, чи не знають вони, де може знаходитися їхня сусідка.
– А ми зараз їй подзвонимо й дізнаємося… - відповіла привітна жіночка і набрала номер на мобільному. – Любов Іванівно, а Ви не далеко? Тут до Вас гості приїхали – тож біжіть зустрічайте… Та вона ось тут (вже мені, відклавши слухавку, говорить), недалечко - до Валентини Василівни Милейко часто навідується, бо журно їй самій у хаті. Зараз «прибіжить»…
Подякувавши, знов повертаюся до знайомої хвірточки, а моя знайома, бачу, вже поспішає вздовж сільської вулиці. Порівнявшись зі мною, привіталася й одразу ж до помешкання запросила.
Любов Милейко біля свого помешкання в Хотіївці (лютий 2016 року).
- А Ви мене впізнали? – запитую вже в хаті, сідаючи на стільця.
- Так, - одказує й одразу ж прізвище моє згадала!
- Оце вирішив провідати Вас та поцікавитися, як Ви тут жиєте, хліб-сіль жуєте… - з примовок почав розмову. – Чи не воюєте більше з гадюччям?
- Ні, гадюк після того випадку більше не бачила, - відповідає. – Але вони в нас не перевелися! Он сусідка Олена Черніченко величеньку зміїну шкіру в себе на городі знайшла – полиняла якась, мабуть. А ще один сусід Василь Остапенко, коли йшов до свого саду коня припинати, то помітив одну здоровенну під яблунею та й зарубав сокирою…
- Ого, та тут, виявляється, небезпека на кожному кроці чатує… Ви ж як себе почуваєте після того, як гадюка вжалила?
- Ой, здоров’я вже не те, - махнула рукою. – Тиск після того, як гадина вкусила, весь час «стрибає» - он Каптопрес, Енаприл, Ліпразид, приймаю. Нога ж у мене ледь не до початку зими пухлою була – ніяк не відходила, коліно також довго синім було. Я вже й настоянкою каштана й гепариновою маззю витирала та всерівно, буває, що ще інколи болить.
А нашим лікарям, усім-усім, я дуже вдячна, що врятували, особливо ж – Василю Петровичу Ступницькому, який навіть у вихідні дні приходив, щоб дізнатися про моє самопочуття і до самої виписки не залишав мене без уваги – тримав усе під контролем.
- Пам’ятаю, коли Ви були в лікарні, то все переймалися, як же там без Вас і господарство і городина. Картоплю хоч вчасно викопали?
- І викопали й до ладу довели! Допомагали внуки Сергій та Валентина, зять Віктор, сестра Віра з Сосниці приїздила. Навіть 4-річний правнучок Максим, Валин синок, «на підмогу» прибігав. Картопля не погана минулої осені вродила – десь півтори тони вже перебраної в погріб заховали. І зберігається, слава Богу, добре – не гниє. Помідорів повно народило – і на сік багато переробила, і так в банки назакривала, і сестрі з собою ще дала. Кормові буряки на чотирьох сотих також добре вродили, як і пшениця на десяти сотках – комбайн з Чорнотичів жнивував по людських городах, то і я найняла, так обмолотив. А от огірки, коли вернулася, то вже всі жовпляками були. Та нічого страшного – хазяйству згодувала.
- І багато у Вас тоді «хазяйських голів» було?
- Двоє поросят – свинка й кабанчик, три десятки курей, два котики і сторож Шарик. Кабанчика закололи й продали ще в листопаді, бо треба ж було борги за лікування повіддавати, а свинку – перед Різдвом. Свіжину трохи родичам роздала, трохи в морозилку поклала, решту – в банки закрила. А зараз ще одну свинку тримаю – купила її п’ятинедільною за 700 грн. якраз на Дмитра, десь кілограмів з десять була. Годую оце зараз картопелькою, бурячками, мучички підмішую, а курей – кукурудзою й пшеничкою. Он і на цей рік озимини на 10 сотках насіяла…
- Садок, бачу, у Вас гарний…
- Росте десять яблунь, дві груші, кілька слив. Родять по-різному, рік-на-рік не випадає.
- Тобто у Вас майже всі продукти харчування свої є, власного виробництва, можна сказати?
- Ну, можна й так вважати. Бо навіть хліб сама печу. Купую в магазині лише борошно, крупи, цукор, сіль. Ще дещо листоноша заносить. Хіба ж пенсії на все вистачить? Було 1234 грн., а тоді, правда, з Новим роком «привітали» – добавили ще 120 грн. Ну й субсидію оформили, так на дрова мені кошти виплатили, а за електроенергію зовсім нічого не сплачую – більше норми не «напалюю». Ото води наношу – добре, що колодязь у дворі, – піч та грубу протоплю та й варю собі то суп гороховий, то борщ з квасолею, також роблю вінегрет, а ще полюбляю печену картопельку їсти. Дров вистачає – купляла «метровку», а онук Сергій порізав бензопилою та порубав, спасибі йому.
- Рідна ж кров, як же не допомагати…
- Ну, так. А на кого ж мені сподіватися? У моєму житті так вийшло, що без чоловіка вже он буде скоро, як десять років живу – помер у січні 2007-го. Хворів він дуже, та ще й цукровий діабет в останні роки життя допікав. У доньки Тамари в листопаді 2013 року стався інсульт і вона померла в лікарні на очах у своїх дітей. А сина Юрія доля «закинула» аж у місто Углич Ярославської області, де він працює шофером на маслозаводі. Вже два роки не має можливості на Батьківщину приїхати, мабуть через цю війну кляту. Спілкуюся, правда, з ним останнім часом частіше – по скайпу – в онуків у Савинках Інтернет є. Дивлюся телевізор, слухаю радіо, газети читаю – так дні й минають.
- Так а хтось із представників районної влади допоміг Вам долати ті труднощі, які отак несподівано навалилися на Вас восени минулого року? Є ж, начебто, і депутати, закріплені за Хотіївським округом…
- Та ніхто, окрім своїх, навіть не поцікавився моїм здоров’ям. Побував, правда, представник компанії, що паї в нас орендує – продуктовий набір привіз та ще дечим підсобив, казав, щоб зверталася, якщо щось треба – буде допомагати, а в районного «начальства» мабуть своїх справ вистачає, на них і не сподіваюся.
Я ж із самого малечку в колгоспі «Червоний партизан» працювала, а з 1979 року – листоношею. І на пенсію з пошти пішла. Ой, як же мені та робота до снаги була! Майже кожен день – хоч дощ, хоч хурделиця, хоч спека чи мороз, – а я несла людям газети з журналами, листи. Порозмовляю з ними і так мені від того на душі добре. Для мене ж спілкування з живою людиною – як ковток свіжого повітря! Не можу без цього. Добре, що й Ви завітали – не думала, що з бабою комусь цікаво поговорити буде.
- Не тільки цікаво, а й корисно, - кажу на прощання. – Гірко, що дехто цього не розуміє.
Подякувавши за гостинність та «відкланявшись», виходжу на притрушену сніжком вулицю, а думки-питання аж рояться в голові: «Ну невже оце навіть після того, як про нещасний випадок, що стався з Любою Іванівною, було написано і в районній газеті і майже в усіх обласних виданнях, так нікому з представників районної влади й не спало на думку хоча б поцікавитися станом здоров’я літньої жінки, що живе самотньо і яка ледве-на-ледве з того світу вибралася та дійсно потребувала допомоги, й фінансової зокрема? Невже ж ви, владою наділені, про простих людей (ними ж обрані!), лише у передвиборчих гаслах згадувати будете, як про «дорогих своїх земляків», а їх проблеми вирішувати тільки заради піару? Негоже так. Не по-людськи якось».
А Іванівна, провівши мене за хвіртку, побажала мені щасливої дороги і запросила ще й на свій 74-й день народження завітати (у четвер, 25 лютого, святкувала). Не обіцяв особисто прибути, але через засоби масової інформації хочу передати привітання Любов Милейко з днем народження, побажати їй міцного здоров’я, невичерпної енергії та наснаги у всіх справах! Нехай доля й надалі буде до Вас, Любов Іванівно, прихильною, даруючи Вам радість життя і живого спілкування ще на довгі роки! Щасти Вам! Тримайтеся…
Андрій Навродський
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Додати в:
Новинні розділи
- Місто і регіон
- Людям про людей
- Місто говорить
- Опитування тижня
Експорт новин
