Успіх після втрати… або Як Бобровиця полонила кримську душу

Ця розповідь про Олену Максимовську – жінку, яка не змогла змиритися з політичною ситуацією в Криму і перебралася на Північ України у пошуках нового життя для себе і свого сина. Робота, друзі, близькі та родина – всі залишилися на окупованому півострові. Більше того, вони засудили вчинок жінки і навіть тепер, коли минуло вже півтора року, не спілкуються з нею. Та це не зламало Олену, бо вона така, про яких кажуть: сильна духом.

Декілька місяців пошуку й адаптації до нової реальності, й ось Олена – власниця ательє з ремонту одягу у Бобровиці. Але й на цьому не збирається зупинятися. Вже написала бізнес-план на втілення нового проекту, а саме – відкриття виробничого цеху з пошиття та ремонту одягу для сільського населення. Та до цього вольовій кримчанці довелося пройти немало випробувань.

Тікати не можна залишитися

Життя Олени Максимовської з села Углове Бахчисарайського району мало чим відрізнялося від решти пересічних кримчан. Будинок неподалік моря, домашні клопоти, робота у Севастополі... Працювала завідуючою буфетом у військовій частині.

«Я за фахом бухгалтер. Це мені допомогло влаштуватися завідуючою. Але перша моя спеціальність, яка весь час у житті допомагає – швачка-закрійниця, – розповідає пані Олена. – Спочатку це неабияк згодилося, особливо, коли народився синочок. Всі речі я йому шила власноруч: і пелюшки, і сорочечки, і повзунки... І потім, коли перебралася на Чернігівщину...».

Син Леонід – Оленина опора і надія. Він завжди в усьому допомагає матері. У свої десять років навіть став чемпіоном Криму з карате, щоб бути для найріднішої людини надійним захисником. І коли у 2014 році на Кримському півострові замайорів російський триколор, а пані Олена як патріотка не захотіла миритися з такою ситуацією, Леонід твердо вирішив, що підтримає будь-яку позицію матусі.

«Хоча я народилася в російському місті Вологда і кілька років там прожила, в душі я українка, бо майже все своє свідоме життя мешкала в українському Криму, – зі смутком в очах говорить моя співрозмовниця. – Коли нам впало як сніг на голову повідомлення, що Росія рішуче налаштована загарбати Кримський півострів, у душі все перевернулося. Я насамперед матір і чудово розумію, що Росія – країна диктатора. Не хочу, щоб мій син через кілька років пішов воювати з сирійцями чи, не доведи Господь, з українцями чи ще з кимось. І поліг у бою, захищаючи чиїсь інтереси чи тішачи незрозумілі амбіції».

Зібравши нашвидкуруч валізи, пані Олена з сином Леонідом рушили на залізничний вокзал Сімферополя. Там таких, як вони, виявилося багато. Материкової України дісталися без особливих перешкод. А вже тут Координаційний центр допомоги переселенцям розподілив, хто куди поїде далі. Велика Димерка Броварського району стала першим тимчасовим притулком для родини Максимовських.

«Проживали ми в гуртожитку, – пригадує переселенка. – Я одразу влаштувалася до місцевого фермера: спочатку збирала полуницю, потім перебирала картоплю. Обсяг роботи великий, винагорода за працю – ні, але на хліб вистачало. Та й діватися було нікуди: за гуртожиток треба було платити. А це шістсот гривень з дорослого і чотириста – з дитини. Згодом вирішили поїхати до Бобровиці, тут живе Льончикова бабуся».

Проміняла море на... город і піч

Ставши на облік до Бобровицького РЦЗ, Олена твердо вирішила: якщо вже і довелося починати життя з нуля, то нехай воно буде кардинально іншим. Досить гнути спину на когось, адже можна спробувати працювати на себе… у власному ательє.

«Спочатку нам із сином було дуже тяжко. Навіть був час, коли ми харчувалися ледь не самими волоськими горіхами, – зі сльозами на очах каже жінка. – Кілька місяців я їздила до Києва, продавала городину – ту, що давала мені бабуся. Будинок, який ми орендували, був у плачевному стані, доки ми потроху не почали його ремонтувати. Ані меблів, ні плитки кухонної, ні холодильника... Та світ не без добрих людей. Допомогли. І я почала писати власний бізнес-план».

Після консультацій із фахівцями служби зайнятості, відвідування семінарів із орієнтації на підприємницьку діяльність Олена пройшла курси цільового призначення «Підприємець-початківець» на базі Рівненського ЦПТО ДСЗ, успішно захистила бізнес-план та отримала виплату допомоги по безробіттю одноразово для започаткування власної справи.

«Взяла в оренду приміщення, придбала швейну машинку, необхідні матеріали і почала працювати. Спочатку люди не дуже йшли, а коли центр зайнятості надрукував статтю про мене – наче медом намастили, – усміхається співрозмовниця. – Тут я ремонтую одяг – займаюся своєю справою, а от доки звикла до роботи по господарству, якої раніше ніколи не виконувала – минуло чимало часу».

Річ у тім, що пані Олена ніколи самостійно не розпалювала піч, а тут довелося. Бо від цього, насамперед, залежало тепло в оселі та й обід на столі. Город для жінки в таких розмірах, як ми любимо саджати – це щось неймовірне. Це там, в Криму, Олена після робочого дня вдивлялася в безкрайній і неосяжний горизонт моря, слухаючи, як воно наспівує різні мелодії. А тут, на Чернігівщині, довелося до темряви гнути спину на городі.

«У нас в Угловому також був город – три сотки разом з фруктовими деревами і виноградом. А тут, коли я побачила, як люди «пашуть» на землі, спочатку взялася за голову, а потім – за лопату, – сміється жінка. – І ось цього року я вперше у житті збирала урожай квасолі, кукурудзи, картоплі, кабачків... Виявляється, неабияк приємно тримати в руках те, що виростив сам!».

Робота подарувала друзів

До життя на новому місці родина Максимовських вже звикла. Син із задоволенням відвідує місцеву гімназію, мати залюбки виконує улюблену роботу. Про Крим згадує з сумом в очах, який намагається приховати.

«Відверто кажучи, дуже хочу і вірю в те, що Крим таки стане українським. Але я туди все одно не повернуся! – наголошує переселенка. – Я мрію про те, що колись ми поїдемо з сином відпочивати до моря в рідний, український (!) Крим. Але життя наше тепер тут. І нехай кажуть, що Чернігівська область – депресивна. У мене інша правда – тільки лінивий не знайде тут роботи. Той, хто хоче працювати – буде!».

Підприємниця вже має чимало постійних клієнтів, адже встигла зарекомендувати себе як справжній фахівець. Нині Олена написала ще один бізнес-план на розвиток бізнесу і шукає інвестора, який би підтримав її фінансово. Мріє відкрити виробничий цех, де шитимуть одяг для сільського населення.

«Знаєте, дуже приємно, коли люди тобі вдячні, коли приходять по свої речі і усміхаються. У мене вже з’явилися друзі в Бобровиці. Я часто жартую, що робота подарувала мені їх. Але насправді це не жарт. Бо мої друзі – мої клієнти. І це не може не радувати, – завершила свою розповідь Олена Максимовська.

Пережити життєві негаразди, не опустивши руки і розпочати життя з чистого аркуша цій жінці з щирою усмішкою допомогли сильний характер і віра в краще майбутнє, любов сина та материнська турбота і переживання за його долю. Тепер Олена впевнено дивиться в завтрашній день і радить іншим не боятися випробовувати долю.

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №7 (564) від 18 лютого 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: