Дім для АТОшника

34-річний Віктор Кузюра з смт Понорниця Коропського району був у АТО помічником гранатометника. 31 серпня минулого року під Щастям солдат опинився під «Градами» та отримав важкі поранення — праву ногу втратив майже до коліна, ліву — скалічив. Новий рік Віктор разом з дружиною 29-річною Тетяною, дітками — семирічною Діаною та трирічним Дениском, двома котиками та собакою зустрічатимуть у новому домі. На початку грудня чоловік отримав від держави цегляний будинок — 260 тисяч 43 гривні було виділено відповідно до постанови Кабміну з державного бюджету, яка передбачає забезпечення АТОшників, котрі втратили функціональні можливості нижніх кінцівок, житлом.



З газом і водою

Зараз Віктор вчиться добре ходити. 18 грудня вдома чоловіка не застала. З четвертого грудня Віктор проходив реабілітацію у санаторії в Хмільнику Вінницької області. Повертається додому під Новий рік. Вдома, у новому цегляному будинку в Понорниці, на нього чекали дружина Тетяна та її мама Ніна Сергіївна. Жінки чистили, мили, клеїли шпалери, намагалися закінчити до повернення чоловіка, зробити йому сюрприз. У новому домі на той час Віктор ще не був. Будинок не в центрі, але й не на краю села. Поряд 15 соток городу. Є гараж.

Господині показують нові «апартаменти».

— Спальня, прихожа, зал, гостьова, кухня, дві веранди на два входи, — тішиться Тетяна. — Меблів майже немає. Правда, колишні господарі залишили ліжко, дві шафи, газову плиту, стіл. Ще не завадить косметичний ремонт. Ванну, туалет відремонтувати. Про хату чоловік знає. Я ключі через декілька днів після його від’їзду отримала.

Новий рік будемо зустрічати тут. Ялинку невеличку зрубаємо, на столик поставимо чи на тумбочці у кімнаті.

— Де раніше жили?

— Стару хату з ракушняку, де жили до цього, купляли років вісім тому, поспішно. Взимку в ній прохолодно, а влітку, коли спека, душно. Тут і взимку тепло, і влітку буде не жарко. Та й місця більше. У старій хаті була веранда, сінці і дві кімнатки. Тут просторніше. Є де окремо дітям спати, де погуляти, повчити спокійно уроки. Діти такі раді. Денис зазвичай зі мною спав. Тепер буде в малого окреме ліжечко. Діана вже обрала собі окрему кімнату. Кажу, поки малі, будете в одній. Наче погодилися.

I найголовніше — на новому місці газ є. Старий будинок дровами топила. Чоловік, правда, газу трохи боїться. Каже, ще щось не так підключимо чи відкриємо — а як вибухне? Та ми з сільським головою наче його переубідили.

І в новому будинку, і в старому — в хату проведена вода, душ надворі.

Що робити зі старою хатою, поки не вирішили. У нас там залишилося невеличке господарство — кури, качки, гуси і коза. Ось-ось збираємося сюди перевозити. У нас тракторець невеличкий є, на ручному управлінні. Двір просторий, є де поставити.

Колишні господарі залишили нам двох котиків і собачку, на пам’ять. Діана сказала, що імена їм сама дасть.

Тетяна розповідає, що колишній власник житла — Михайло Пузан. Має двох дорослих синів. Працював тут у банку. Років вісім тому скоротили, і він виїхав з родиною в Чернігів. У хаті залишалися його батьки. Батько помер років три-чотири тому. Мати вже стара, кімнат у хаті багато, каже, не подужає. Коли поїхала жити до доньки, дім виставили на продаж.

— З сусідами вже познайомимся?

— Сусіди нормальні, за що обіжатися, нема.

— Від хати залишилися якісь гроші чи треба було щось доплатити?

— Толком і не знаю, яка сума була. Якраз у неї вклалися, нічого не доплачували.

Я понорницька. Чоловік з Корюківського району, з села Домашлин. На Старий новий рік буде дев’ять років, як познайомилися.

Весілля було в Понорниці. І плаття було біле, і фата. І животик було видно. Я тоді була на п’ятому місяці. Жити вирішили теж у Понорниці. Спочатку переїхали до моєї матері, потім купили свою хату і перейшли у неї.


Новий будинок для Віктора Кузюри

«Пам'ятаю одне — як летить моя нога»

Тетяна — соціальний працівник. Навідує дев’ятьох людей. За день обходить п’ять. Чоловік до того як потрапив в АТО, працював у приватника-фермера на тракторі.

— Не хотіла, щоб ішов в АТО, — зізнається жінка. — Та чоловік сказав так: піду захищати Батьківщину, щоб мої діти тут не бачили, що відбувається там, — зітхає. — Три тижні проходив підготовку у Сопіті Львівської області. Потім чоловіка відправили у Луганську область, під Щастя. Як був у зоні АТО, часто не дзвонив. Раз на день: «Жив, здоров», та й усе.

Було близько десятої вечора. Аж дзвонять з невідомого номера. Пацанчик каже: «Ваш чоловік у лікарні. Він сам подзвоне, сам вам скаже. Одне скажу — жити буде». І відключився. На другий день дзвонив уже чоловік, з чужого номера, бо після обстрілу розірвало телефон: «Не знаю, як сказать. Ну, вобщем скажу, як є. Немає ноги». Як я сприйняла? У мене було передчуття, що щось станеться. І трохи морально себе підготувала, що щось погане буде.

Зі слів чоловіка, змінився з вахти і йшов до їхньої їдальні. О дев’ятій двадцять почув крик: «Воздух». Заховатися не встиг. Вдарило снарядом по ногах. Одну ногу відразу відірвало, а другу ловко ранило. Розповідає, у нього почалася істерика. Каже, тільки одне пам’ятаю — як нога летить у повітрі. Прокинувся вже у лікарні. Першу допомогу надали у Щасті. Звідти на Побєду, далі у Харків перевели. З Харкова у Київ, у госпіталь.

Уперше його побачила в Києві, десь через тиждень. Правої ноги немає майже до коліна. На лівій роздроблена кістка, шкуру стерло. У госпіталь їздила з донькою. Єдине вона спитала, чи не буде там крові. Кажу, що ні, перемотані лежать. Побули там трохи, Діана мені: хватить, мамо, пішли звідси.

У Києві йому протез поставили. Зараз навчальний стоїть, не постійний. У січні мають змінити на постійний. Чи вийде, не знаємо.

У ліву ногу вставлена пластина, мінімум на 15 років.

— Грошей скільки витратили? Чи держава купувала протез?

— Поки чоловік був у госпіталі, лікування оплачували волонтери. Ми не платили нічого. Без волонтерів не знаю, що б робили. Навчальний протез, щоб вчитися ходити, чоловіку поставили безкоштовно. Постійний ще не знаю, за чиї кошти ставити будуть. Сподіваємося на допомогу.

Попервах важко було повірить, що чоловік без ноги. Наче навіть лячно. Але не плакалось — сліз не було вже. Тоді якось звикла. Сприймаю куксу спокійніше. Вийме він її, реакції вже нема ніякої. Видно куксу — той що? Не на гульках, на фронті втратив. Ми вже й на жарти намагаємося все переводити.

— Депресії у чоловіка немає? Змінився, як прийшов з війни?

— Була депресія. З вересня по листопад, коли лежав у госпіталі в Києві, з ним трохи працював психолог. З листопада по січень був удома два місяці, а тоді як поїхав у госпіталь, ще місяць психолог до нього ходив. Зараз наче йому краще. В госпіталі сказали, рік-півтора потрібно, поки почне налагоджуватися.

Звісно, став більш нервовий. Злоба на людей. Таке враження, що думає: «Чого саме зі мною таке сталося? У чому я винен? Був здоровий, як усі люди, тута на — забрали, і таке сталося». Наче вважає, що всі навкруги винні.

— Як підбадьорюєте?

— Ну, усього буває. Коли виведе, іноді й накричу. А він: «На мене кричать не можна. Бо мені не можна нервувати». Кажу: «А кому можна? У мене теж нерви не залізні». Хвилин 10-15 минає, заспокоїться.

— Не ревнує вас чоловік? Не хвилюється: «Я тепер без ноги, не підеш до здорового»?

— Мо’, і є така думка, але вголос не вимовляє. Іноді бачу — ревнощі є. Буває, що й про розлучення говоримо. То те я не так зробила, то се. Так давай, кажу, розійдемося, ти своїм життям будеш жити, я своїм. Як скажу — ще більші психи. Вже, буває, збираємося їхати, а він раптом: «Давай завтра зранку». Ранок настає: «Ну що, їдемо?» — питаю. «Та відчепись ти», — відповідає. Так і живемо, — усміхається. Люблю його як і раніше.

— У Понорниці, крім вашого чоловіка, ще АТОшники є. Як реагують, що житло дали тільки вам?

— Ті, хто був в АТО, більш-менш радіють. Якось легше перенесли. Більше заздрість від тих людей ішла, хто в АТО ніколи не був і не знає, що воно таке. Кажуть: «В АТО побув, гроші заробив...» Гроші наші починають рахувати. Гомоніли багато. Чоловік каже, я ж своєю кров’ю ті гроші заробив. Краще б не було ні будинку, ні машини, нічого — аби нога на місці. А ноги немає — сильно і радості великої не приносить і те, що є. Цей дім хотіло купити чоловік п’ять чи шість. Але по вартості будинок їм не підходив, сильно дорогий. Так усього було: і «така страшна хата», і «куди ви лізете», і «там треба ремонт», і «далеко від центру». Кажемо, ладно, як такий страшний дім, то хай нам і буде. Бачать, реакції немає від мене — трохи притихли.

Порядних людей більше. Голова нам дуже допомагав і з будинком, і з документами, і порадою.

Односельчанин Володимир Селянський (у нього бізнес — продуктові магазині), як Вітя в АТО був, допомагав продуктами, дітям то печиво, то сік. Подарував чоловіку розкладне крісло. Володимир Пилипенко, афганець, підтримав. Дякую і Олегу Кальченку, коропському віськкому, теж допомагав з документами, оформленням.

«Чому друга?»

— У санаторії дуже добре, — говорить телефоном Віктор. — Ходжу на процедури, возять на екскурсії. Процедури допомагають. Єдине погано, що мені дельфінів не дали. З ними я б ще швидше одужував. Поруч зі мною хлопці — АТОвці з інших районів області. В одного нирки, печінки немає... А люди вони які! Один за одного стоять!

Але от що хвилює — однієї ноги немає до коліна, друга скручена. Чого такій людині дали другу групу інвалідності, а не першу? Чернігівський військком теж дивується.

У кінці січня мені протез буде ставити Канада. Ка-на-да! Не Україна! Один такий, що зможу плавати, інший — їздити на машині. Мєлкіє дєньгі — 80 тисяч євро. Звісно, надіємося, волонтери будуть допомагати.

Дякую Чернігівській адміністрації за хату. Я ще буду машини добиватися. Щоб мені пригнали. Треба добиватися. Бо ми інвалідами стали, а вони нічого не хочуть допомагати... Якби не волонтери, був би нам по-простому капець. Я буду добиватися, бо маю право! Бо ми воювали за дітей. Щоб на нашу Чернігівщину, Житомирщину, Вінниччину ці козли не добралися.

— Другу неробочу групу інвалідності чоловіку дали на рік, — каже Тетяна. — У мирний час не придатний воювати, у воєнний — придатний.

У Коропському військкоматі сміються: «Як пригоден? Протезом стріляти?»

Друга група дає пільги: 50 відсотків на газ, світло, воду. Дешевший проїзд на громадському транспорті — між містами зі знижкою, у місті — безкоштовно. Пенсія — три тисячі.

* * *

Як повідомили в Департаменті інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА, в умовах особливого періоду в країні виникає гостра необхідність у соціальній підтримці військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, членів їх сімей, а також членів сімей загиблих учасників АТО. У 2015 році в області реалізуються державні програми щодо придбання житла для сімей загиблих учасників АТО, інвалідів І-ІІ груп з числа учасників АТО, учасників АТО, які втратили функціональні можливості нижніх кінцівок, які потребують поліпшення житлових умов. Для реалізації цих програм з державного бюджету спрямовано більше 14 мільйонів гривень. На сьогодні, придбано 15 квартир, до кінця року планується придбати ще шість. У 2015 році на квартирному обліку перебувало 5 сімей військовослужбовців. Область отримала кошти на придбання цим сім’ям житла в сумі 3,2 млн. грн., які повністю були розподілені районним державним адміністраціям, міським радам. Станом на 11.12.2015, придбано житло всім, хто потребує.

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №53 (1547)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: