Був у полоні. І не зламався

25-річний кіборг, який 78 днів був у полоні, Валентин Миколенко і 24-річна Світлана Гунько одружилися. Пара з Ічні. Валентин працює водієм на КамАЗі підприємства «Інтер». Світлана — на автовокзалі касиром. На весіллі були в українському вбранні. Святкували з найближчими родичами в Ічні та Качанівському заповіднику.

— У них любов загартована, говорить мати Валентина Ольга Миколенко, молодша медична сестра пологового відділення ічнянської центральної районної лікарні. — Я дуже рада, що Света моя невістка. Вона мені як донька. Вони ловко один за одним дивляться, і схожі одне на одного, їх так Бог спарував.


Світлана та Валентин у день весілля. Фото Лілії Костоглод

«Вона буде тільки моя»

— Валентин і Світлана познайомилися у 2010 році, — розповідає Ольга Миколенко. — Вона стояла у палатці з передвиборчою агітацією. Він її побачив. Його напарник каже: «Тьотю Олю, ваш Валик, мабуть, влюбився. Під’їхав до палатки, а там така дівчина красива, біла. Сказав: «Вона буде тільки моя». Почали зустрічатися, згодом перейшов до неї жити. Дуже її любить, дуже дорожить. Вона його так ждала, так переживала, коли був у полоні. Я весь час плакала, а вона, бідна, трималася. Тільки коли прийшов Валик, сказала: «Ви не знаєте, що у мене робилося у душі». Вона ті 78 днів була, як ніч. Не фарбувалася, бідна, нікуди не ходила. Підтримувала мене. І Валика підтримує. Здоров’я у нього дуже забрав плен цей. Голова часто болить, спина побита. У спині грижі понабивані. Ніс був перебитий, робили операцію у Чернігівському госпіталі.

Валик змінився дуже після полону. Зробився замкнутий, жалісливіший. Каже: «Я нічого не хочу згадувать. Хоча ніколи не забуду», його майже сім годин били, розказував його побратим Саша Скрипнюк із Вінниччини. Валика найдужче били за те, що він мовчав. У Росію на церкву у рабство хотіли продати. Батюшка з Росії просив, щоб дали молодого й сильного. А Валентин же крупний. Але подивився, який він побитий, не забрав.

«Мам, я в аеропорту. Тут таке робиться…»

— Дали повістку 28 серпня 2014 року, — розповідає мама. — Сказав: «Я десантник, піду у свою частину». Служив у 95-ій аеромобільній, у Житомирі. Був там до 26 жовтня, тоді дали відпустку на три дні, щоб проголосували на виборах. І їх відправили в АТО. Приїхав 5 січня у відпустку на 10 днів. Сказав: «Нас перекидають у гарячіші точки».

19 січня, на Водохрещу, о 10 вечора подзвонив і каже мені: «Мам, я в аеропорту. Тут таке робиться... Я не знаю, що тут буде». Я тільки встигла йому сказати: «Синок, бережи себе». І зв’язок обірвався.

За 78 днів полону не було такого дня, щоб я не плакала, — продовжує. — Від сліз майже осліпла, посивіла. Похудала на 18 кілограмів. Я в таку депресію впала, думала, що просто не переживу це все. Як мене не підтримували старший син, чоловік, Свєта, — для мене був шок. І зараз, як на Валентина подивлюся, перед очима ота колона, ота жовта курточка, як вони ідуть по Донецьку, як їх усі б’ють. Цей його погляд. Мені його настільки жалько...

«Мене взяло і кинуло на кроваті»

— 20 січня він не дзвонить. 21-ого не дзвонить. 22-ого, у четвер, дома о третій годині я лежу на ліжку... От кажуть, що не чує материнське серце. Чує! Мене взяло і кинуло на кроваті. Ніби підкинув хто. Кажу чоловіку: «З Валиком щось сталося. Серце рве». Ми поїхали у військкомат: «Робіть запит, де моя дитина. 95-а аеромобільна бригада, 90-й штурмовий батальйон. Останній дзвінок був із аеропорту 15 січня». І тут дзвонить Свєта і кричить: «Тьотю Олю, Валик у плєну!»

Ми з військкомату відразу до Свєти додому, вони недалеко живуть Одкриваю хату, а вони всі втрьох кричать — Свєта, Свєтина мама Наташа й бабуся Надя. Бачимо по телевізору, ведуть колону полонених кіборгів по Донецьку. У колоні хлопчина, схожий на Валика. Коли тільки (в кадрі) дійде, одвертає голову... Я подзвонила до старшого сина Колі, він капітан міліції. Знайшли в Інтернеті, зупинили запис. Справді, то був Валик.

Є відео, як вони вантажать гроби із загиблими кіборгами. Як водять по Донецьку комбата Кузьміних (Олег Кузьміних 124 дні провів у полоні). Це Валиків командир батальйону. Коли вони їхали в одній машині, Валик прикривав його своїм тілом. 6 запис, як 26 січня кіборги просилися у влади.

Валик тоді сказав: «Я, Миколенко Валентин, уродженець Чернігівської області, звертаюся до влади. Хто мене знає, допоможіть у визволенні». Це було єдине його інтерв’ю.


Валентин Миколенко (перший зліва) серед полонених кіборгів. Фото з Інтернету

«Нічого не допоможе, тільки обмін»

— 22 січня ми побачили відеозапис, а 23-го поїхали у Київ, у СБУ, в Адміністрацію Президента, у Міноборони, — продовжує мати. — Я, Свєта, Свєтина мама, син Микола. Чоловік не їздив, бо він інвалід другої групи. Написали заяви скрізь з проханням допомогти у визволенні. Відповіли: «Ждіть обміну».

Коли їхали з Києва, Валик подзвонив. Волонтери з «Червоного Хреста» допомогли полоненим по одному дзвінку зробити. Син Коля з ним балакає, а я кричу: «Дай мені трубку». «Мам!» — «Синок!» — «Мам, нічого не допоможе, тільки обмін». Голос був такий пригнічений. Хвилину поговорили, одну-єдину. Після того із Донецької СБУ, де їх утримували, дозволяли дзвонити раз на день.

По телевізору бачили, як їх водили на роботи. Знімав Сергій Жук, позивний Москва (сепаратист, виходець з України, допитував полонених кіборгів). Він багато зі знятого викидав в Інтернет. Як вони у підвалі стояли, як їм мораль читали. Кадри, де стоїть на колінах. Мені здається, Валик від усього, що пережив, і досі не відійшов...

Я Жуку подзвонила, він одразу взяв трубку. Представилася: «Я мати військовополоненого кіборга Миколенка Валентина». «Да, єсть такой», — відповів. Спілкувався приязно. Я спитала, що можна зробити для визволення? Він сказав: «Тільки обмін». А обміну довго не було. Усі казали спочатку, що їх обміняють через 2-3 тижні. Виступив Президент по телевізору, пообіцяв, що докладуть усіх зусиль. Казав: «Хто йде по Донецьку, всім дамо «героя». 21 лютого пройшов обмін, Валика не обміняли, бо був не поранений.

Тоді я ще раз набрала Сергія Жука. Кажу: «Поможіть, будь ласка. Що нам робить? У нас батько дуже хворіє». А він: «Якби ми знали, що Україна братиме цих кіборгів так, як вони беруть, ми б їх усіх розстріляли».

6 квітня о восьмій вечора дзвонить до мене старший син і каже: «Мам, Валик їде», іх повезли у Краматорськ. Звідти у Харків. 7 квітня, на Благовіщення, ми Валентина привезли додому. Зустрічали на кінці Ічні дуже гарно. Як героя.

«Били до такого ступеня, що слабші не витримували»

— Безпосередньо в аеропорту були півдня, — розповідає Валентин Миколенко. — Потім у полон потрапили. Пішли у наступ. Чотири чи п’ять годин вели бій. Закінчилися боєприпаси. Після цього нічого там було робить. У нас стрілецька зброя була. А вони БТРами стріляли, БМП. Потім танк приїхав. Після контузії я сильно не пам’ятаю... Отямився, коли нас уже оточили і забирали.


Полонені кіборги вантажать труни із загиблими захисниками аеропорту. На передньому плані - Валентин Миколенко (справа) із побратимом

— Скільки з вами було хлопців?
— Було 20. Лишилося сім. 13 повбивали.

— Куди з аеропорту забрали відразу?
— Возили по Донецьку. У нас спочатку очі зав’язані були. Возили, допитували, що до чого. Звідки родом, скільки техніки стоїть, що робили, скільки людей. Та вони все знали, тільки уточнювали.

— Відповідали, скільки техніки?
— Ні. Я не знав, скільки. Та ніхто й не скаже правду.

— На вулицях сильно били?
— Били носаками, кулаками.

— Допити були...
— Відразу. Допитували нормально нас. Били, чим могли. І носаками, і кулаками, і дрючками, прикладом, усім. Під приціл ставили.

— Як знаходили сили?
— Держався. Хто його знає, як. Адреналін був такий, що...

— Про що думали?
— Аби додому швидше. Чому я з дому поїхав туди, — сміється. — У нас же батальйон штурмовий був. Я з розвідки. Я не міг не поїхати.

— Так звані інтерв’ю кіборгів, які по суті були допитами...
— Під пістолетом. Або кажи, або застрелим. Або на розтяжки пустим, як нас хотіли пустить. Або били. Били до такого ступеня, що слабші не витримували. Як хлопців привезли, одного дострелили. Їхній фельдшер приїхав. Сказав, що він жить не буде. Повідбивані легені, нирки.

— Як годували?
— Двічі на день. Зранку і ввечері. Наче поросятам давали. У відрах. Намішано. Пшонка, інші каші варені. Миски були металеві, у кожного своя. Була гуманітарка, так вони ж забирали собі.

— Спали на чому?
— На металевих полицях. Архів у них там був. Здоровий, на полицях раніше папки зберігали. Там не топилося. Але холодно не було. Нагрівалося від людей. Скільки влізе, стільки полонених і садили туди.

— Постіль була?
— З часом позастилали. Курточки давали. Тоді гуманітарка прийшла, матраци дали.

— Щодня водили на роботу?
— Не відразу. Через якийсь час. Коли почали водити на роботу, це тривало майже місяць. Водили на склади. З 9 до 17 працювали. Розвантажували кроваті, форму. Все російське було. Чоботи парували. Те що називають гуманітарним вантажем. Хлопці їздили боєприпаси розвантажувати, перебирати. Дехто машини їм варив. Якби на роботу не ходили, там здуріть можна. На роботі і люди нормальні були. Донецькі, цивільні. Казали: «Нащо нам війна ця». Давали нам свої мобільники подзвонити. їсти інколи давали. Ковбаси, йогурти. Там склад був продовольчий.

— На роботах не дуже втомлювалися?
— Фізично, то нічого. А от морально. Як ходили підмести чи щось прибрати, там принижували. То підсрачника дадуть, то ляща. Відповісти не можна — що зі зброєю ходять, що охоронник з автоматом стоїть, дивиться. Їхні військові — і чечени, і якути, і російські.

— Переодягнутися у чисте можна було? Помитися?
— Ми самі прали. Тричі на день нас водили в туалет. Можна було й трохи помитися.

«Син у мене трудящий, він витримає все»

— Тато сказав: «Я знаю, що син у мене трудящий, він витримає все, пройде все. Він такий, як я», — пригадує мати. — Дуже плакав, як я привезла Валика з Краматорська.


Ольга та Микола Миколенки - батьки кіборга

52 роки чоловікові, мені — 48, — розказує Ольга Миколенко про свою родину. — Разом 33 роки. У17 років народила першу дитину, Колю, у 22 — Валентина. Я родом з Ічні, тут 16 років прожила. Потім вийшла заміж, переїхали у Южне. У 2007-ому повернулися в Ічню.

Валик після Южненської середньої школи закінчив училище у Ніжині, вивчився на зварника. Учився слабенько у школі, ну це таке, не всім дано вчитися. Між синами п’ять років різниці. Коля виховував Валика. Обидва служили десантниками. У Валика була така плоскостопість, що не брали в армію. Я просила, щоб забрали. Військком здивувався: «Хто одкупає, а ви просите». Коли в АТО забирали, Коля сказав: «Мамо, хай іде. Люди сміятимуться. Скажуть: «Десантник, і не пішов».

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №50 (1544)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: