Создатель центра "Янголятко" Неля Лавриненко шла к своей мечте 10 лет

Вдохновительница и организатор Центра раннего развития ребенка «Янголятко» Неля Лавриненко сколько себя помнит – мечтала учить детей. Все жизненные вехи на этом пути были подчинены выполнению этой цели. Если образование – то педагогическое. Если тренинги – то по новым методикам преподавания. Если полезные знакомства – то среди педагогов и преподавателей. Ради реализации дела всей жизни она готова была даже несколько лет сидеть без зарплаты. Неудивительно, что такие усилия дали плоды – сегодня у Центра «Янголятко» свыше сотни воспитанников, множество почитателей в лице благодарных пап и мам, а сам Центр два раза становился лауреатом всеукраинского конкурса для деловых женщин «Предпринимательский талант Украины».

В 2013-м «Янголятко» победило в номинации «Социально ответственный бизнес», а в 2015-м – в номинации «Бизнес от человека к человеку».  Почему пропустили 2014-й год? Как признается лидер Центра – просто не успели, слишком уж заняты были по основной работе. Мы решили побеседовать с Нелей Лавриненко, выведать секреты успеха настоящей черниговской Мэри Поппинс.

Разговор начался с самого конкурса. На прекрасном украинском пани Неля рассказала обо всех нюансах. Кстати, общение на родном языке – это не просто дань моде, а принципиальная позиция «Янголятка» и родителей малышей, занимающихся здесь. Ведь государственным языком каждый педагог Центра должен владеть в совершенстве.

 

- Конкурс «Підприємницький талант України» - загальнонаціональний. Туди може подати заявку будь-хто. Заповнюєш анкету, розповідаєш про свій бізнес. Є опитування, є експертна комісія, тобто, журі, є навіть аудиторська фірма, яка перевіряє достовірність наданих даних.

 

- Так! Спочатку визначаються переможці в номінаціях. Тоді між ними обирається основний переможець, який отримує головний приз – 70 тисяч гривень на розвиток власного бізнесу (його отримала дівчина з Києва, вона займається виготовленням іграшки, що розвиває розвиток дрібної моторики).  

 

 

- Ми і далі лишаємося соціально відповідальним бізнесом, але ми зважили на те, що практично 90% наших клієнтів лишаються з нами, незалежно від того – випустилися вони від нас чи пішли до школи. Тобто, ми працюємо не лише з дитиною, а й з родиною, допомагаємо і далі вести по життю нашого вихованця. Це наш індивідуальний підхід до кожного. Це важко. Колосально важко. Кількість дітей збільшується, відтак росте і відповідальність, і все важче втримати ту індивідуальність.

 

 

- Вимогливі. Є випадки, коли дитину вже у рочок приводять на заняття і дивуються, чому ми не вчимо літери. Ми пояснюємо: що дитину можна навчити відрізняти літеру А від літери Б. Але чи є в цьому сенс? Бо ці літери – то лише графічне зображення для дитини такого віку. З числами та алфавітом ми знайомимо дітей з дворічного віку, але наша програма так розпланована, що це відбувається поступово. Ми пояснюємо батькам: не сваріть дитину, якщо вона все одразу не запам‘ятає. Вона просто може не схотіти відповідати. Дорослі ж як чинять? Ставлять дитинку на стільчик – розкажи віршика. Один сам на сам може розказати, а на широкий загал – закритися. Тому варто розуміти, що все, що відбувається навколо дитини – воно накопичується і відкладається. І результат з‘являється тоді, коли прийде час.

 

 

- Я відслідковую цей конкурс, його події. Але цей рік видався непростим для мене. Чесно кажучи, я не очікувала перемоги. Ми навіть заявку подавали не стільки для участі, а щоб потрапити на науково-практичну конференцію, яка передує церемонії нагородження. Там все дуже серйозно. Цілий день йдуть навчання. Саме там «акули бізнесу»  розкривають усі свої секрети. Ось це і хотілося послухати. Часто попит на це настільки шалений, що організатори навіть не дозволяють брати із собою на нагородження якийсь супровід чи когось із рідні. Багато учасниць було. Тому – тільки безпосередні номінанти. Ми не очікували якоїсь серйозної нагороди. Новина про перемогу нас  застала зненацька. Я якраз вела вечірню групу дошкільнят. Телефон був на віброрежимі. Він просто розривався. Доводилося постійно скидати виклики, бо заважили роботі. Як тільки закінчилося заняття, беру слухавку – а мене всі вітають. І поки не зайшла на сайт і не побачила новину – все ніяк не могла зрозуміти – що ж то за привітання.

 

 

- Різні. Ми розділили перемогу в номінації «Бізнес від людини до людини» з ще однією конкурсанткою – вона надає індивідуальні консультації з питань ведення фінансів у сім‘ї. Це столична компанія. Взагалі, киян на конкурсі було найбільше. Були учасниці з Тернополя, з Чернігова – студія «Макошь», Центр розвитку «Індіго», «Private language school», бухгалтерська фірма, й інші. Що ще мене вразило на конкурсі – там було чимало представників сімейного бізнесу.

 

 

- Ні (сміється), мої сестри займаються зовсім іншими справами.

 

 

- Ну всі інші, окрім «Розумки» (їм 7 років) і нас (ми цього року святкуємо 5-тиріччя) з‘явилися набагато пізніше. Але ідея створення центру розвитку дитини у мене була ще з 90-х років. Я сама за освітою педагог. У школу я прийшла працювати у 97-му році. І десь наприкінці 90-х я дуже часто їздила закордон у відрядження. Я відвідувала школи та освітні заклади, цікавилася як там побудований освітній процес. Я бачила плюси і мінуси нашої освіти, щось з закордонного досвіду вдавалося запроваджувати, працюючи у сільській школи вчителем початкових класів. Мені пощастило: дирекція школи виявилася лояльною, до моїх ідей дослуховувалися. Одначе, повністю змінити систему було важко. Тому я почала мріяти про створення своєї приватної школи. Єдиний мінус тут – це потребує колосальних капіталовкладень. Тому відклала цю мрію, і почала думати про Центр розвитку дитини. Так склалося, що коли міністром освіти був Вакарчук, після школи мене запросили до Києва працювати заступником директора Інституту інноваційних технологій змісту освіти. Я побачила, як працює ця система «згори». І зрозуміла, що дві чи три людини не зможуть перевернути цей пласт. І краще творити приватну освіту. Ідея самого ж «Янголятка» викристалізовувалася довго. Років 10.

 

 

- І деякі компоненти освіти додавалися буквально у процесі. Наприклад, інклюзивна освіта. Коли я повідомила, що хочу навчати дітей-візочників, мені сказали, що це суцільне безумство, що грошей я не зароблю. Однак попри це, ми вирішили, що діти з особливими потребами будуть навчатися безкоштовно. І три чи чотири місяці у нас не було дітей взагалі. Мабуть, люди не вірили, що у приватному закладі можна навчатися без грошей. Тоді ми зробили інакше – оголосили про навчання за півціни. І тоді до нас пішли клієнти.

 

 

- Я належу до громадської організації Спілка Української Молоді в Україні. Я написала проект від імені цієї організації і  подала заявку до одного з фондів. І там нашу ідею підтримали і дали фінансування. Вони дали кошти на столи, стільці, приладдя. Сума була десь близько 30 тисяч гривень. А приміщення, оренду і зарплату я брала на себе. Тобто, використала на це власні заощадження. Окрім того, я вела перемовини з міською радою про приміщення. Нам обіцяли віддати його за соціальною ціною, тобто, як для громадських організацій. Однак нам всюди давали відписки, мовляв, вільних приміщень нема. Або давали таке, куди дітей заводити просто неможливо. І я зрозуміла, що на владу розраховувати не варто. Тому, дістала власні заощадження, знайшла приміщення і справа пішла.  

 

 

- Близько 50 тисяч. Долар тоді був по 8.

 

 

- Ні. Ми вийшли на самоокупність. Щоправда, лише на 4-й рік свого існування.

 

 

- Окрім «Янголятка» я маю й інші проекти. Я їжджу по всій країні, читаю тренінги. От на ці зароблені гроші я і живу. «Янголятко» - це швидше моє хобі, аніж заробіток.



Музыкальное занятие с воспитанниками Центра

 

 

- Так, мої сестри, племінник – ми регулярно спілкуємося. Вони цікавляться моїми справами.

 

 

- Мої рідні живуть у Донецьку.

 

 

- Так. Коли на Сході розпочалося загострення – мої рідні були тут зі мною. Потім, коли пішли перемовини у Мінську, всі думали, що незабаром ситуація налагодиться, знову буде мир, Україна, тому вони повернулися до Донецька. Але… Зараз намагаються там якось втриматися, добре, що хоч є робота. Тяжко. Хвилююся за них.

 

 

- На щастя, у племінника - останній курс університету.

 

 

- Знаєте, там ніхто не хоче лишатися. Всі студенти намагаються отримати дипломи українського зразка, тобто, українською та англійською мовами, жодних абревіатур ДНР, та переїхати на не окуповані території України.

 

 

- Я сама родом з Корюківського району. Мої батьки практично все життя прожили в Анисові. Але чиста мова – то професійне. Я теж колись говорила суржиком. Та коли пішла в школу, то зрозуміла, щоб привити дитині освіченість, треба бути і самій за приклад. Якщо ми говоримо, що педагог на роботі повинен розмовляти українською, то це не 45 хвилин. Після дзвоника з мамою і дитиною теж треба розмовляти українською. Тобто, і побутово теж. Якщо доводиться спілкуватися з іноземними партнерами і мене просять перейти на російську, то я все одно перекладаю все для себе. Тобто, російська для мене – це вже іноземна мова.

 

 

- Так. Було навіть цікаво спостерігати, що ще до війни батьки приводили до нас дітей і коли чули мою мову, то перепитували: «А у вас все українською?». Кажу, що так. Батьки пояснюють, що їхня дитина може не зрозуміти. Я батьків заспокоюю: «Коли ви хочете, щоб дитина знала англійську мову – ви ж шукаєте можливість вивчення прямо з року? І ви не переживаєте, що дитина може не зрозуміти. Так само і українська». Ми готуємо наших педагогів до подібних ситуацій. І коли викладач каже дитинці: «Подай мені червоне» і дитина не подає, то є дві причини – або не знає кольору, або не розуміє. Якщо на повторне прохання дитина не подає потрібну картку, то треба дублювати це російською: «Красный». І коли дитина потягнулась за потрібним кольором, то треба подякувати і сказати, що це червоний колір. Ось такі нюанси роботи у двомовному регіоні.

 

 

- А тепер батьки спеціально приводять до нас дітей, коли вони чують відгуки від друзів, що тут все викладається українською. Вони так і кажуть: ми хочемо вчити мову! Допоможіть нам!

 

 

- Від рочку, інколи від 9 місяців, і в нас є групи підготовки до школи. Однак на цьому наші курси не завершуються. Наприклад, на групи з вивчення англійської ми беремо ще початкові класи, на дослідницьку лабораторію (є в нас і таке) – з хімії та біології.

 

 

- Ні. У нас заняття лише на одну годину на день. До того ж, батьки привозять дітей у памперсах. Діти до 3-х років, за правилами Центру, на заняття працюють разом з батьками.

 

 

- Так, в нас як і у всіх центрів є проблеми з набором персоналу. Складно. Я маю особистий підхід до цього. Якщо педагог дає собі раду в роботі з особливими потребами і з любов’ю ставиться до неї, то такий педагог зможе працювати і зі звичайними дітьми.  Наш викладач має бути готовим у будь-яку хвилину прийняти у групу де є звичайні діти і особливу дитину. Є деякі люди, що бояться таких дітей.

 

 

- Розумієте, наш педуниверситет готує фахівців і багато. Але освітня програма так розрахована, що студентам подають тільки загальні речі. Практики мало. А треба знати, наприклад, які є особливості у дітей-аутистів, види та спектри розладу аутистів, як до кожного знайти підхід.

 

 

- Буває так, що до нас влітку приходять студенти-практиканти. Більше – з технологічного університету, бо там у них вчать на соціального працівника. Деякі дівчата, їхні батьки прохають взяти їх на практику до нас. Але я попереджую, що не підписую характеристик, якщо людина дійсно не працювала. Студенти відвідують заняття, асистують, а після цього ми сідаємо разом з ними і розбираємо ситуації: що була за дитина, як з нею працювати і т.д.

Класс в ожидании прихода учеников
 

 

- Є – музичні працівники чоловіки.

 

 

- Ну, загалом, скажу я, що це є нонсенс нашого суспільства. Вихованням дитини займається мама. Для дівчинки це добре, а для хлопчика? Підростає дитина, йде до школи, перша вчителька – жінка. Вчителі-чоловіки з‘являються лише у старших класах, та й то не усюди. Ми ось говоримо: куди поділися наші справжні чоловіки? А де ж їм узятися, коли більшу частину свого дитинства їх виховують жінки!

 

 

- Ні. Навпаки. Коли в дитини запитують, чи треба вам підготовчі заняття, батьки кажуть, що відвідували наш Центр, то їм відповідають: «Добре, цього досить». Єдине, що мене турбує – ми підготували програму, що йде з випередженням розвитку. Діти, які в нас випускаються, то вони вже більше 50% програми першого класу засвоїли. В такому випадку ми говоримо батькам, щоб вони казали педагогам, щоб їхній дитині давали більше навантаження. Чому ми так робимо? Бо на жаль, садочки абсолютно не готують дітей до першого класу. Є прірва між садочком та школою. Класи у багатьох школах переповнені. При всій професійності педагога вирівняти клас просто неможливо. Різні діти вимагають різного підходу. А якщо в дитини є база, і вона щось проґавить на уроці – це буде не так критично. Та дитина, яка ніде не ходила на підготовку, вона прийшла у клас, вона опустила руки і все. 

 

 

- Вони всі мислять шаблонами, які поглинули з мультиків. Іграшки їм нецікаві. Планшет мінімізує дитячу фантазію. Тому ми радимо батькам поменше давати дітям гаджети. І батьки до нас дослухаються. Вони обмежують дитяче користування комп‘ютером. Це вже йде як винагорода.

 

 

- Знаєте, діти – як маленькі янголи. Вони відчувають щирість, любов. Вони не можуть пояснити, чому до однієї людини йдуть, а до іншої ні. Тому, якщо не буде любові – не буде і розкриття та розвитку. Тому я бажаю усім любові та розуміння. 


Анастасия Ярмоленко