Без мене мене женили. Денис Ушатий на власному весіллі не гуляв

Своє весілля 28-річна Катерина Ріпняк та 29-річний Денис Ушатий зі Щорського району гуляли дуже скромно. Не було сукні, ресторану, фотографа і тамади, і навіть самого жениха. Одружили молодят заочно, свідоцтво принесли прямо додому. Такий виняток для пари зробили не просто так. Денис — боєць 81 аеромобільної бригади (колишня 95), десантник, захищав Донецький аеропорт узимку цього року. Коли збирався на війну, дізнався, що дівчина вагітна. Але часу на одруження не мав. Розписатися змогли, лише коли чоловік потрапив у чернігівський шпиталь.

12 вересня Денис демобілізувався. І нарешті повернувся додому, де на нього уже чекала сім’я: дружина і тримісячний Тимурчик. Пішов холостим, повернувся — татом і чоловіком. Але тільки радіє з того.


Катерина Ріпняк та Денис Ушатий з маленьким Тимурчиком

«Якби не війна і не Тимур, досі б так жили»,

— говорить Денис. — Ми зустрічалися майже одинадцять років. Ще до мобілізації жили разом у Катиних батьків у Нових Млинах (Денис із сусіднього Займища). Та про весілля не думали.

— Це більше батьків хвилювало, — запевняє Катерина. — Я ж про весілля років у 20 думала. А тоді стало байдуже. Виходити заміж я особливо не хотіла, а Денис не настоював.

Мобілізували Дениса у серпні минулого року.

— Спочатку хотіли у Ново-град-Волинський відправити. А тоді подивились, що нормальна людина, зі здоров’ям усе в порядку, зріст дозволяє, і запропонували піти у десантники, елітну 95 бригаду. Погодився.

Ми ще увечері пішли на річку гуляти з друзями, від’їзд відзначали. А тут військом дзвонить: завтра о восьмій з речами. Ранком дощ, калюжі, грязюка, і ми з майбутньою дружиною на скутері їдемо у військкомат, — згадує Денис.

— На відправку і мама прийшла. Плакала. А військовий її заспокоював: не переживайте, він на полігоні буде. І я разом з мамою заспокоївся. Коли приїхали в учебку до Житомира, нас вишикували і повідомили: половина з вас — двохсоті (так називають загиблих), додому не повернуться. Ми йдемо у саму ж...пу.

Я дізнався, що у мене мав народитися син. Як би дивився йому в очі, коли хлопець виросте і спитає: «Тату, що ти робив, коли була війна?»

Денис — зв’язківець, тож на передову, в Авдіївку, що на Донеччині, потрапив одним з перших, аби налагодити зв’язок для батальйону.

— Як зараз пам’ятаю: дивлюсь з БТРа, а там аеропорт палає і його з усіх сторін «Градами» криють. Розміщувались на восьмому поверсі будинку навпроти Донецького аеропорту, усі як на долоні, щосекунди нас могли убити.

30 днів ми просиділи у цій квартирі, не виходячи надвір. Без води, опалення. Буржуйку ставили. 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Після відпустки пробули там три з половиною місяці, без змін. Нерви були на межі.

— Катя нервувала вдома, ви на Сході. Як вдавалося зберігати стосунки?
— Менше намагалися спілкуватися телефоном, — усміхається Денис. — Хоча зідзвонювалися щодня: як справи, як погода, як самопочуття — от і все.

— У мене взагалі важкий характер. А під час вагітності тим паче: кричала на всіх, на Дениса злилась. Розумію, що і йому важко. Але нічого не могла із собою вдіяти. У мене істерика: житла нема, роботи нема, Дениса на війну забрали. Чоловік заспокоїв: справимось.

По телефону все більше мовчали. Просто слухали дихання одне одного.

У відпустку додому, на десять днів разом з дорогою, Денис приїхав на Різдвяні свята.

— Чому ж тоді не одружилися?
— Думали, але дні так швидко минули. Не встигли, — знизують плечима.

Навесні Денис потрапив до чернігівського шпиталю.

— Кажу Каті, що треба-таки розписатися, а то скажуть, що син не мій і я не його. Все має бути чесно.

— Пропозиції Каті не робили?
— Яка пропозиція? — сміється жінка.
— Давай? Давай. Ото і всі пропозиції, — продовжує Денис. — Уже потім запитав: розписали нас? Ну, і добре.

«Обручки купимо. З часом»

— Більше всіх те, що ми не одружені, хвилювало маму. Умовила нас. Почали папери оформлювати. Я із бланками у Чернігів їздила. Там Денис усе заповнював, розписувався. А свідоцтво про шлюб нам додому принесли. «Вітаю, ти одружена». Я навіть дату не запам’ятала. Подружки сміялись: коли ж річниці святкувати будете?

— Та Катя взагалі у цифрах плутається, — говорить Денис.

— Я не плутаюсь, просто не надаю їм значення, — поправляє чоловіка Катерина.

— Ви хоч знали, що вже не холостяк? — запитую в Дениса.
— Звичайно. Проти не був. Тільки запитав: штамп стоїть? Стоїть. Ну й добре.

— Тож виходить — без мене мене й женили?
— Виходить — так, але зі згоди, — додає чоловік.

— Святкували?
— Аякже. Вдома посиділи з батьками. Тільки Дениса не було, — сміється Катя. — Він того вечора мав зі шпиталю повернутися. Чекали-чекали і спати полягали. Він тільки годині о дванадцятій ночі приїхав.

— Тож шлюбна ніч усе-таки була?
— Я вже і не пам’ятаю. Тоді зла дуже була, що запізнився. Накричала, відвернулась і заснула. Скоріш за все не було нічого, — намагається пригадати жінка.

— Весілля взагалі плануєте?
— Нехай Тимурчик на ніжки стане, тоді можна і весілля гуляти, — усміхається Катя.
— Тільки утрьох. Відпочивати кудись поїдемо, — уточнює Денис.

— Ви всі тепер Ушаті?
— Ні. Я завжди хотіла бути на своєму прізвищі. І Тимурчик Ріпняк. Так сказав Денис.
— Хотів оберегти сина, — пояснює чоловік. — Я на війні. Всілякі історії трапляються. Раптом хтось захоче до родини моєї дістатися. А так ми ніби й не рідні. Та у свідоцтві я записаний як батько. Може, чоловіки і не зрозуміють. Мені байдуже: я знаю, що він мій, він знає, що я його, і більше нам нічого не потрібно.

— До того, що чоловік і жінка, звикли?
— Ми уже стільки часу разом, що ніякої різниці не помітили. Хіба що штамп у паспорті тепер стоїть.

— Обручок ще не маєте? Чи й не будете носити?
— Будемо, — не роздумуючи, відповів Денис.
— Тільки з часом, — уточнила Катя. — Поки що все на Тимурчика йде. Малюку багато потрібно. Там наші обручки.

Навіть підгузки міняє

— Може, він їсточки хоче? — турбується Денис, коли Тимур починає капризувати. Хлопчик схожий на татка, справжній боєць.

— Чоловік з маленьким допомагає?
— Няньчить, грається з ним. Уночі встає до малого. Звичайно, не все виходить, але Денис дуже старається.

— І підгузки тато міняє?
— На раз-два. Шість секунд — і син одягнений, — хизується чоловік. — І колискові співаю йому.
— Тато наш спочатку дівчинку хотів. Коли дізнався, що буде хлопчик, не засмутився, — розповідає Катя. — Як побачив Тимурчика після народження, ледь не заплакав.

— На пологи вас відпустили?
— Так. Тоді ще операцію маленькому робили. При пологах виникли невеликі ускладнення, отож лікарям довелося втручатися. Я увесь час був з родиною. На фронті все розуміли, сказали: будь, скільки треба. Вдома був майже місяць.
— Так чекали татка з війни, щоб разом бути. А він цілими днями з папірцями бігає, пільг добивається.
— Довго чекали, коли дадуть посвідчення учасника бойових дій,— пояснює Денис. — Там казали: тепер ваша родина соціально захищена. І справді, корочка діє у Полтаві, Києві, навіть у Чернігові. А у Щорсі з нею хіба що у туалет сходити. Оздоровити, кажуть, можуть тільки мене, без сина і дружини. А навіщо мені таке оздоровлення, коли я їх стільки не бачив? Землю дають, та лише за оформлення 8500 гривень потрібно. А звідки у нас такі гроші? Роботи немає, став на біржу. Кажуть: платитимуть 55 відсотків, а мають же 100. Рік відвоював на Сході, тепер потрібно воювати тут за свої права з чиновниками і папірцями. Єдине, що сказали у військкоматі після служби, — чекайте наступної повістки.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №40 (1534)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: