Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » 115-річна Христина Нагорна наворожила смерть правнуку та подругам. Коли помре сама, вгадати не може

115-річна Христина Нагорна наворожила смерть правнуку та подругам. Коли помре сама, вгадати не може

У сто років одна з найстарших жінок України із Жадового Семенівського району Христина Нагорна тримала корову, п’ять років тому порала город, три роки тому розводила кролів, птицю і навіть годува кабана.



— Та й якого кабана! — не стримує емоцій і односелець Василь Врагов. — Кілограмів 300. Прийшов його різать, думав, і голову одкусить. Як зарізали, дивимось на нього. Як витягти? «Витягнете», — каже Христя. Щось там торкнулася, і правда, легко, як пір’їну, удвох із хрещеником винесли смалити та розбирати.

Баба Христя була відомою по району та за його межами ще до того, як стала довгожителькою. До неї їхали звідусіль з ляком, пристрітом, іншими болячками, а ще стара добре кидала на картах.

Та після 112 років здоров’я жіночку почало підводити, а особливо — очі. Христина Аврамівна майже нічого не бачить. З тих пір із хати не виходить, їсти сама не варить, допомагає і ворожить тільки знайомим. І все просить собі смерті. А вона не йде.

Поховала чотирьох чоловіків

У старенькій дерев’яній, зате чистенькій, хаті Христина Нагорна живе одна. Від ліжка до дверей, як іде відчиняти гостям, пересувається сама. Замість ходунків — пласти-кове відро. Тримається за нього, зігнута у три погибелі, пересуває, а далі совається і собі за відром. Погано чує, майже не бачить.

Розповідає, що народилася на косовиці.

— Батько пішов гребти сіно. А матері приказав дома сидіть. Не послухала. Прийшла і собі у поле. Батько на неї — маскальов. Попало усім. А як погребли, то матір ухватило. За купку заховалась і дитятко родила. Нема пелюшок, то мене у фартух — і на село. А пупа не зав’язали. Прийшла баба, пупа зав’язала, але сказала, що згадили дєтьонка. Ростиме, а краски не буде, нещасливе буде.

Наче приговорили мене: цвіленна була і живе цвіль,— говорить про себе баба Христя. — Уже б пора умерти, а живу. Нігде нема ні хлопца, ні женщини з моїми годами.

Коли Христині Аврамівні було п’ять, мати померла. Росла вона з батьком та мачухою.

— Ловкенна була. За мачухою не навчилась нічого робить, була колгоспним Іваном.

— Це як? — дивуюсь.

— У колхозі робила п’ять годов коло коней, п’ять — коло свиней, двадцять — коло корів, п’ять — коло курей. Більше 30 год проробила, а неграмотна. І розписуватися не вмію. Як пень. Малою була цвілая: то голова боліла, то ноги, апендицит різали. Того мене до школи і не віддавали. От і кажу, що я колхозний Іван.

— Рахувати ж умієте?

— Умію, — підтверджує.

— І гроші, і все щитать. А молитви я на слух запоминала.

Замужем була чотири рази. Але фамілії не міняла. Так мені стариє баби сказали, — продовжує розповідь Христина Нагорна. — Як було мені год 19, то надумався хлопець Андрій Ткачов на мені жениться. Та його взяли у солдати. Я шість год ждала. А як приїхав, то негодний був. Два місяці прожив та й умер. Батько мені сказав, як умер, то год замуж не ходять. Пішла тоді за другого — Федора Мисника. Мені 28, йому — 33. У нього рак був. Помер і Федор.

Тоді був приймак у мене, Сергій Пузієвський із Клімово.

І цього поховала. А після того ще із Семенівки був Федір Ковальов. Хотів гарєлки вельми. Пішов до якоїсь молодиці. У неї і помер.

Була дочка Галя от первого чоловіка Андрія Ткачова. Уже її п’ятнадцять годов на світі нема.

— Це ви, виходить, дві війни пережили.

— Не дві, а три, — поправляє. — У Жалові була війна за землю. Як колхози ставали, то люди виходили битись. Мене молодиця палкою залізною по спині. А я її за волосся та голову, поміж ноги била пуговейцем. То її тоді посадили на десять год.

— А ви ж чого за колгосп були?

— Батько сказав, що колхозу не миновать. Хто піде первим, тому буде легше. Другі теж підуть, але замучені.

Голодний тридцять третій, розповідає, пережили, бо просо у лісі сіяли.

Молодшою була баба, тепер кажуть: «Не наша»

У Христини Нагорної було четверо онуків і аж дванадцять правнуків.

— А де ж вони? Чого ви сама? — дивуюсь.

— Роз’їхались, розійшлись, часть померли. 6 правнуки. Та вони молодиє, мене не люблять. Як була я молодша та давала усе, то була бабою. А тепер кажуть: ти не наша, а онукова. Є у мене онук у Москві, воєнний. Петро Ткачов. їздив до мене. До себе звав. Була у Москві. Але мені там не понаравилось. Побачила, як мертвих палять (має на увазі кремацію. — Авт.). Не хотіла, щоб і мене так спалили, хай у землю заховають лучче.

Чужиє люди їздять. Що треба, поможуть. Що треба на городі пополоть, зроблять. Зовуть мене у чужу хату, а я іти боюсь, у дом престарілих — теж.

Варить їсти молодиця Катерина (сусіда Івана Мантули жінка), чужая чужбиниця. Літрову банку каждий день Іван приносить. Так прошу. Як не з’їм, то він уранці забирає і оддає собаці.

Уже два годи я погано бачу. А до цього сама собі готовила. А це вже не можу ні плитки включить, ні в грубі затопить.

— Нічого не бачите?

— Сказала доктор, очі у мене порчениє до нитки. Наладить їх нельзя. Операція не поможе. Вокенце блищить, я бачу. А тебе — ні: чи чорна ти, чи руса.

Руки болять до нитки, у сінці дійду, а назад уже руки трусяться, ноги болять. Уранці як устану, то півдня туман у голові.

Правнуки баби Христі живуть тут же, у Жадовому. Але родичі між собою не спілкуються.

— Самая раднєйшая кров — прабаба. Раніше їздила до неї, помагала, — говорить про Христину Нагорну Валентина Катруша, правнучка. Чому перестали спілкуватися, мовчить. — Багато що казать, лучче мовчать буду. У них там своя вражда була. Не поділили, казали, мати з дочкою чоловіка.

Потроху общаємось. Вона не сама. Живе лучче, ніж ми. У хаті усе прибрате, і вона сидить, як бариня. Усе їй носиться, робиться. Люди їй помагають.

— А вам прабаба ворожила?

— Ворожила.

— Збулось?

— Конечно. Я без хазяїна осталась. Помер.

— Так наворожила чи, може, зробила?

— Не знаю. Було у мене, що дитина у школі вкрала гроші. А баба переказала через учительку, щоб такого більше не робила.

— Так, може, і у вас дар є?

— Кажуть, що перша дитина переймає. У мене старша сестра. У неї інколи буває, виходить передбачати.

— То такіє родичі, — вважає Іван Мантула.

— Путящиє ходили би. Вона мене попросила ходить. Було, і алкоголіки лазили, то зараз не лізе ніхто.

«Моє врем'я пройшло. Шукайте собі молодшу»

У селі розповідають, що баба Христя може робити і на добре, і на погане. Про секрет п довголіття пліткують: бере енергію з молодих.

Свій дар, розповідає, успадкувала від рідної тітки.

— Од усього були молитви. Од лісного звєра, од лихого чалавєка, од усякої неприятності і клєвєти, і од всякого ляку і од лихих глаз, — перераховує старенька.

— А на мені є щось?

— Думаю, що ти урочлива, — відповідає. — Як плохими глазами на тебе хто глянув, болієш.

— Люди до вас ще ходять?

— Одказую уже. Та якого знаю, того погледжу. А як не знаю, кажу: «Моє врем’я пройшло. Шукайте собі молодшу».

— Комусь молитви передали?

— Семенівській молодиці Вєрі. Не родичка, так, знакома. Вона сама попросилась: ти мені одкажи хоть п’ять молитов. Одказала. Люди до неї стали ходить. А тоді кажуть: «Од Бери не помагається. Шепчи ти». Думаю, що не по крові передала, од того і не помагаеться.

— Коли уперше пошептали людину?

— Як була молода, то нікому не шептала і нікому не казала. Вже як стара стала, то прийшов чоловік. Боліли у нього ноги вельменно. Та й каже: «У вас усі шептали. Невже ти молитви не знаєш?» Пошептала. Помогло. Він ішов по Жадову від одного конця до іншого сім кілометрів і всім розказував. Тоді люди і причепились як короста.

— Чи думали, що стільки проживете?

— Не думала і не соображала. Третій год у хаті сиджу і давно уже пора умерти. Так люди кормлять. Усе у мене е. Я не голодна і не холодна. Було, що і не їла по три дні, аби з голоду умерти. Та не витримувала. Коли умру, не знаю, нагадать не можу.

По сну не показує, коли умру. А на планету колись чоловік ворожив, то казав, що умирать буду на порозі ходяча.

І на картах кидаю. Коли собі не кину: чи буду у цьому году умирать — одлог. А бабам, яким гадаю, випало вельми ловко — довго жить не будете. Так і вийшло.

Якби пішла у чужу хату, то бистріше б умерла. Бо чужа хата хуже ката.

«Як у цьом году не кончиться, то будем воювать»

— Думали, що ще одна війна буде?

Думать не думала. Як у цьом году не кончиться, то будем воювать. Должна б кончиться. Так мені по сну дається. Сняться корови. Гонять череду, а вона малюсенька-малюсенька. Перед війною снилась величезна череда. Тепер їх штук десять осталось.

Отож і думаю, що война кончиться. Перед Петром поповоюють, а тоді, думаю, на поніженіє пойде.

— А хто переможе: ми чи Росія?

— Помиритись треба, — відповідає баба Христина.

— Україна буде чи ні?

— Як помиряться наші старшие між собою, то буде.

* * *

— По роботах не ходи, — радить наостанок мені Христина Аврамівна. — Чоловіка не міняй і жалій до нитки. Не хоче помагать, проси ласкаво. А синок твій хай буде здоровенький, чепурненький і росте хай великенький. Зумій і другого.

Марина Забіян, «ВісникЧ» №31 (1525)

Теги: Христина Нагорна, семенівський район, ворожка

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект