Як врятувати вимираюче село, або «Ворона отримала шанс»

Вир та Червоні Лози, Точене і Портянка, Гірки та Мала Доч, Кроти і Переділ, Жилин Млинок та День Добрий, Мости та Клонів… Про ці та багато інших вимираючих або вже вимерлих сіл нашої області «Чернігівщина» писала упродовж останнього року. У всіх одна й та ж проблема: молодь роз’їхалася, старожили, яким вже добре за 70, виходять на зупинці «Кінцева», а тому село все більше з року в рік заростає, доки остаточно не потрапляє у царство Пана, давньогрецького Бога дикої природи.

Населені пункти зникають з карти, а їх колись дивовижна природа перетворюється на суцільні хащі, цікаві хіба що дикому звіру та потомкам спокусника людства – Змія.


Озеро Ворона

До переліку вищеназваних сіл можна впевнено додати і село Ворона, що у Борзнянському районі. Більш-менш зручно дістатися до нього можна лише однією ґрунтовкою, яка з’єднує Ворону з селом Сидорівка. Інша дорога, від села Березівка, яка давно забула навіть конячу ходу, доступна тільки для пішохода чи велосипедиста, який добре орієнтується на місцевості. Бо лугом іде безліч нероз’їжджених доріг, які ведуть бозна-куди.

– Природа у нас дуже красива, – говорить 72-річна Галина Ткаченко, одна з трьох (!) мешканців села Ворона. – Та й живемо ми добре.


Галина Ткаченко, власниця єдиної у Вороні корови

Окрім пані Ткаченко, постійне населення Ворони складають 75-річна Галина Оліфіренко та 77-річний Микола Самовтор. Дід географічно (за виключенням усіх пустих хат) живе поміж двох Галин, а тому щодня може загадувати бажання. «Якщо б я лежав поміж двох Галин, – говорить герой одного з гумористичних оповідань, – мені б не треба було загадувати бажання, бо найзаповітніше з моїх бажань уже б збулося».

Тут лосі приходять в гості

– І хвилини не нудимося, – хизується Галина Ткаченко. – Щодня одне з одним зустрічаємося, спілкуємося. Про що? Про погоду, про політику, про війну, бо у нас є онуки. Про те, як раніше у селі було… До того ж господарство нудьгувати не дає.

Саме господарство дозволяє із заплющеними очима розрізнити усіх мешканців Ворони. Окрім звичних курей, котів тощо, у кожного мешканця є своя головна тварина. У Галини Ткаченко – це корова, у Михайла Самовтора – кінь, у Галини Оліфіренко – вівця. Плодами «праці» своїх тварин односельці діляться один з одним: власниця корови пригощає молоком, власник коня їздить ним у Сидорівку і привозить звідти для жінок хліб та інші покупки, а власниця вівці… мабуть, бринзою та шашликом могла б балувати сусідів.

Звісно, ніякого магазину у Вороні немає, хоча будівля закладу торгівлі ще збереглася. Років 20 тому там працював дідусь Самовтор, а нині на дверях, по залишках облізлої фарби, можна з’ясувати, що магазин… на ремонті! Дивлячись на мотлох у будівлі та беручи до уваги тривалість «ремонту», можна припустити: будують підземний гіпермаркет...

З трьох заворінців (як іменують жителів села) місцевий уродженець тільки один – Михайло Самовтор. Дві бабусі у село приїхали до своїх чоловіків. Так, пані Оліфіренко, народжена у селі Степанівка, майже 60 років тому пішла у Ворону заміж.
– Після Степанівки спочатку у Вороні нуднувато було, бо й тоді тут лише душ до 50 людей було, але потім звиклася, – пояснює пані Оліфіренко. – Зараз мені тут дуже подобається: і дров кругом вистачає, і кропиви, зілля для господарства. Щоправда, якщо б не було нам допомоги, то ми б тут вже, мабуть, не жили.

Незважаючи на віддаленість від зовнішнього світу, городи орють заворінці не конем діда Самовтора, а трактором із Сидорівки. Цього року таке задоволення обійшлося по 30 грн за сотку.

«Оліфіренко» разом з «Мирний» були колись найпопулярнішими прізвищами у Вороні. Дівоче прізвище Галини Оліфіренко – Нетреба, у Вороні воно не зустрічалося, але є дуже популярним на її малій батьківщині, у Степанівці.
– Там дуже багато Нетреб, – говорить баба Галя. – Чи є там прізвище Треба? Ні, тільки Нетреба.

Інша заворінська Галина Ткаченко, народилася в селі Максаки Менського району. 40 років жила і працювала (диспетчер у сільгосптехніці) у Ніжині, а на старості перебралася з чоловіком, нині покійним, у Ворону, де колись жила її бабуся.
– Що взимку робимо? Хазяйнуємо та на печі лежимо, – пояснює Галина Ткаченко. – Не боїмося, хоча тут і бігають лисиці та інша лісова живність. Якось виходжу зимовим ранком на вулицю, бачу коров’ячі сліди на свіжому снігу. Але ж корови ще не випускала… Виявилося, що лось приходив, поїв з коров’ячих ясел сіна і пішов у ліс.

У пані Ткаченко є можливість жити у Ніжині, але саме там її бере нудьга – доводиться постійно сидіти у квартирі. У Вороні зовсім інакше: «Раненько прокинулася – на город, до господарства…»

Там, за Вороною…

Заворінцями жителів Ворони називають тому, що село розташоване на березі озера Ворона, тобто, для більшості сусіднього цивілізованого світу, село – за Вороною. Назва ж озера, припускають, пішла від того, що восени його вода стає дуже темною, чорною, як ворона.

Озеро Ворона глибоке (від 6 до 12 метрів), довге (близько 7 км) та мальовниче. Однак уся б його краса, як і краса річок біля вимираючих сіл, давно б заросла хащами, якби не зелений туризм.

Мешканець обласного центру викупив у Вороні декілька хат, одну з яких перетворив на двоповерховий будинок з усіма звичними для міського мешканця зручностями, розчистив село та берег озера від чагарників, поставив лазню, спортмайданчик, облаштував територію для відпочинку, виорав та засадив город, обзавівся живністю у вигляді свиней та баранів.

Нині ж господар пропонує відпочинок усім, хто бажає вирватися хоч на день з міської метушні та гамору. Тут людей очікує на побачення майже недоторкана природа (ліс, луки, озеро), тут спокій і тиша, тут рибалка на човнах та прогулянки, співи не заляканих цивілізацією пташок – відпочинок тілом і душею. Що цікаво, з творчих людей тут грошей не беруть, а тільки просять показати результати творчості, на яку їх надихнула Ворона.

Зелений туризм – чи не єдина можливість врятувати від зникнення деякі села Чернігівщини, облаштувати і зберегти їх казкову природу, а ще долучити та закохати в неї людей. І один чи два останніх мешканці села не виїдуть з нього, якщо поруч будуть люди, які однією своєю присутністю позбавлять від самотності. Про це говорять і заворінці, яким поява в селі зеленого туризму до вподоби. І музика іноді грає (переважно класична), і людські голоси чутно, і привезуть, якщо щось із продуктів чи речей потрібно.



Можливість

А заковика в малому: щоб представники влади не заважали людям, які облаштовують у вимираючих селах зелений туризм. Не пхатися з якимись «висмоктаними з пальця» перевірками, мета яких – щось увірвати.

Чи не найкраще було б, аби вчинили за білоруським варіантом. Там влада навіть дає організаторам зеленого туризму гроші на облаштування, якщо вони обирають таким місцем вимираюче село. І навіть повертати гроші не треба, якщо з часом покажеш, що до тебе їдуть люди, тобто дають нове життя населеному пункту, який ще вчора вимагав «соборування». Чи це не має бути однією з цілей будь-якої влади?

«Як це так: віддати безкоштовно чи не перевіряти?» – скаже почервонілий від ситості чиновник, на якому піджак не сходиться. Скаже, бо йому не важливе майбутнє краю – йому аби піджак ще більше не сходився та обличчя ще червонішим ставало. А заковика така: якщо заважати і ставити палиці у колеса, то перевіряти буде нічого: село заросте і зникне з обліку.

Хто з найзатятіших «ревнителів закону» не вірить – нехай з’їздить з ревізією та увірве собі шмат сала у Червоних Лозах Семенівського району чи Точеному на Срібнянщині, а краще – у Ближньому Городнянського району, причому надвечір... Отримає хіба що пасмо сивого від жаху волосся на власній макітрі.

Можливо, щоб наші села не ставали такими, як Ближнє (тобто ближчими до потойбіччя), слід припинити практику евтаназії (смертельного уколу) у вигляді їх покинутості і забуття, а дати їм ще один, зелений шанс на життя? Чому б не показати нашим людям, що для відпочинку не потрібен закордонний паспорт, дорога валюта і подолання тисяч кілометрів, а що справжній відпочинок – зовсім поруч?

Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №23 (527), фото автора та Івана Ковтуна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: