«Сватати» кохану їздив до міністерства торгівлі у Мінську

Родина Песоцьких із Осьмаків напрочуд міцна й дружна. Валентина Семенівна та Віталій Григорович 43 роки прожили у парі, виростили трьох дітей, радіють п’ятьом онукам. Берегиня сім’ї – професійний кухар, має 36 років досвіду. А у вільний від роботи й господарських клопотів час творить на тканині диво-вишивки.



До батьківського гнізда

– Діти – то наша головна у житті втіха, – говорить жінка. – Радіємо, що виростили їх хорошими, порядними людьми – усі працьовиті, при роботі, мають власні родини. Вони нам помагають, ми – їм. Валентин живе у Мені, їздить у Київ на заробітки. Там же, у столиці, й наша Аллочка, закінчила університет, працює у банку. Юра тут, у Осьмаках, лишився, має техніку, роботи на землі не цурається.

А онуки, каже Валентина Семенівна, для них із дідом – як сонечка! Старші, Влад і Альонка, навчаються у Чернігові у коледжі, Юля цьогоріч закінчує школу, захоплюється музикою. Стасик – третьокласник, англійською займається, таеквондо. У Києві ці заняття платні, недешеві, та треба ж дитині розвиватися. А найменшенькому, Артемку, три рочки лише виповнилося.

Ось для них і живуть бабуся з дідусем. Коли дітей вчили та у світ виводили, саме сутужні роки були, місцевий колгосп розпався. Тож тримали Песоцькі чимале господарство: трьох корів, теличку, коня, усяку птицю. Тепер онукам помагають – таке життя.

Найбільша втіха подружжю, коли діти приїжджають до батьківської хати. Дзвенить тоді дім дитячим сміхом. А Стасик ціле літо у баби з дідом живе.

Мінська пригода

– З Віталієм ми ще студентами познайомилися, – розповідає господиня. – Я родом зі Слободи Чернігівського району, а в Осьмаки приїздила у гості до подружки. Так і зустрілися з майбутнім чоловіком. Три роки зустрічалися. Я навчалася у технікумі торгівлі на техніка-технолога, звідти мене за направленням розподілили до Білорусі на роботу. Треба ж було три роки відпрацювати, а нам женитися пора. Мусили їхати у Мінськ до міністерства проситися, аби відпустили.

Оселилося подружжя у чоловікових батьків, Валентина влаштувалася кухарем. Цілих 36 років готувала смачні страви у їдальнях місцевого колгоспу, садочка, школи, куховарила влітку для комбайнерів. Свого часу її запросили завідувати виробництвом у менську «Чайну», потім старшим кухарем до «Супутника» (і така їдальня у Мені працювала колись).

Коли розпався колгосп, усе почало закриватися, саме треба було вчити доньку. Тож пішла працювати збиральником молока. Чоловік у всьому допомагав. Разом удома трудилися, разом і на роботі. За 43 роки спільного життя не розгубили ні поваги одне до одного, ні сердечного тепла.

Мережива на полотні

– Діти повилітали з батьківського гнізда, тож ми удвох із дідом довгі вечори проводимо, – каже жінка. – Він отам на дивані телевізор дивиться, дрімає потроху, а я берусь до вишивання. Буває, і до третьої години ночі сиджу. Люблю цю справу з дитинства. Колись перша вчителька Марія Василівна навчила нас, малих, вишивати, а ще в’язати на спицях, гачком. Досі її наука у нагоді. Маю справу до душі й заняття для рук.

Ірина Примак

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: