Синові принесли повістку у день ювілею матері

Менянин Юрій Литвиненко від 1 вересня несе військову службу у складі 41-го батальйону. З листопада він на передовій. Й хоча звикнути до війни та небезпеки неможливо, все ж про свої фронтові будні солдат розповідає спокійно. Мабуть, щоб не хвилювати зайвий раз маму.

– Найстрашніше, коли не можу додзвонитися синові, – каже Алла Петрівна. – Бувало, й по три дні не виходив на зв’язок. Це страшно. Юра у мене найстарший, 8 квітня 30 років йому виповнилося, та для матері дитина у будь-якому віці буде дитиною. Не хотілося мені відпускати його на війну, ой як не хотілося. Та що вдієш – якраз у день мого ювілею принесли в хату повістку. Отаке вийшло свято… А це його відпустили на тиждень додому.

Це вже третя відпустка Юрія Литвиненка, приїздив додому на кілька днів у січні та у лютому. Хоча й не велика, а все ж передишка.

Коли мобілізували, Юрія направили на навчання у Гончарівськ. А потім – на фронт, у село Очеретяне на Донеччині. Згодом були передислокації. Літнє обмундирування й основну амуніцію хлопці отримали, але без благодійної підтримки чи й обішлися б.

Спасибі, каже, депутатам – бушлатами підсобили, одягом, білизною. Привозили й генератори. А менські волонтери забезпечили бронежилетами, за що наші хлопці дуже вдячні. Велику підтримку надають волонтери з Прилук, Ніжина, Чернігова – привозили тепле взуття, валянки, куртки, светри. Рідні купили термобілизну. Дякуючи волонтерам і небайдужим людям наші вояки не сидять голодними.

У прямих сутичках з ворогом Юрію, на щастя, бути не довелося, однак обстріли з ворожих «Градів» та мінометів відчув на собі.

– Як за 40 метрів від нас упав снаряд, то не до сміху було, – розповідає. – Добре, що без жертв обійшлося тоді. Хоча й «200-й» доводилося відправляти – один із наших згорів у БМП. Ворог підступно веде себе: вдень важку техніку відтягує, а вночі обстрілює наші позиції.

Солдат розповідає, що вже адаптувався до воєнних буднів. Каже, що їде туди, на фронт, як до другої домівки. Живуть вояки у великих палатках, топлять «буржуйки», навіть баню таку-сяку облаштували. А коли стихають обстріли, риболовлю влаштовують. Відзначають і свята.

– Ви б бачили, яку ми круту ялинку на Новий рік встановили, – посміхається. – З патронів! Так і воюємо. Та що все про мене та про мене, згадайте й інших наших хлопців: Володю Косяка, Вадима Колот¬ка, Володю Гаменицю, Сашу Невжинського, Володю Шаповаленка. Колись росли разом, вчилися, а тепер автомати в руках тримаємо…

Ірина Примак

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.