Мобільна версія сайту Головна сторінка » Новини » Людям про людей » Олександр Кожем’яко став батьком у п’ятдесят

Олександр Кожем’яко став батьком у п’ятдесят

Слобідчанин Олександр Кожем’яко довго виглядав свою долю. Працьовитий, непитущий, поступливий чоловік із добротною власною садибою, а все не знаходилася йому в житті дружина. Нарешті доля зглянулася: має чоловік міцну щасливу родину, в якій віднедавна підростає восьмимісячне осяйне сонечко – донечка Катруся.



Роботяща родина

– Іди до мене, маленька, – лагідно бере малу на руки братик Артем, 16-річний син Тетяни. – Ти вже, мабуть, спатки захотіла, то дай я тебе погойдаю.

Очі хлопця світяться любов’ю, а маля, обнімаючи братика за шию, сміється й гукає.
– Ой, та вони у нас нерозлийвода, – каже мама Тетяна. – Артем – найкраща нянька. Як і тато, підгузки міняє, годує, бавить, купає сестричку. Любить її безмежно! Після занять у Сосницькому аграрному ліцеї мерщій велосипедом летить додому, аби узяти малу на руки.

Артем не цурається ніякої роботи по господарству – і корми заготовляє, і лад в обійсті наводить, і на городі трудиться, і худобу годує. Роботи чималенько! Кожем’яки коня тримають, гектари городів порають, минулого року 13 поросят вигодували, більш як півсотні індиків.
– Цього року півгектара картоплею засадимо, по два гектари кукурудзи та пшениці посіємо, бо ж треба худобу годувати, – каже голова родини Олександр. – Ми роботи не боїмося. Он який помічник у нас. Він же нас із Тетяною, вважай, і звів.

Мамі – чоловіка, собі – батька


Сина жінка ростила сама – так склалося життя, що батька у житті Артема не було жодного дня. Тому, мабуть, і крутилося хлоп’я коло чоловіків у мами на роботі, мріяло, що і в їхній родині нарешті буде міцне плече.

Тетяна – із Сосниччини, працювала на «Агроінтербазі» кухарем. Олександр там же чергував у охороні, їздив зі Слобідки на роботу велосипедом. Артемко часто крутився коло нього, а мамі казав: «Оце б у мене такий батько був».
– Я років із чотири отак бачила Сашка на роботі, але особливої уваги не звертала на нього, – каже Тетяна. – А потім наче очі відкрилися: та який же чоловік путній! Не п’яниця, трудяга який, поступливий.

Олександр на той час за допомогою батька та добрих людей звів собі хату, хліви, обробляв два гектари городу, вирощував огірки на продаж, тримав свиноматок, на пару з батьком – коня. Самотужки завів домашню пасіку, виловивши бджолиний рій під підлогою у хаті. Ще й на роботу до Сосниці їздив!

Тетяна стала придивлятися до працьовитого одинака, приїздила помогти картоплю перебрати, щось по хазяйству підсобити. А потім за сина – та й переїхала у Слобідку.
– Жодного разу не пожаліла про свій вибір, – сяє жінка. – Чоловік у мене – найкращий. Ми як побралися йому 50 було, мені – 38. Як Катруся народилася – щастю нашому не було меж.

Свято для села

– Створення цієї родини – справжнє свято для нашої Слобідки, – каже сільський голова Олександр Мозирко. – Я їх сам і розписував. Ото село гуло!

Тетяна та Олександр кажуть, що дуже вдячні Олександру Олександровичу за допомогу їхній родині. Катруся народилася семимісячною, крихітці потрібне було спеціальне харчування, засоби догляду – усе недешеве. То голова поповозився з їхніми документами, аби вчасно дитину оформити, «дитячі» отримати.

Офіційного гучного весілля Кожем’яки не гуляли, а домашнє застілля вийшло на славу. Друзі, куми, родичі поз’їжджалися, раділи за новостворену родину. А чи не найбільше раділа мати Олександра. Та й не диво – у 78 років уперше онуча на руки узяти! Тож нині, хоч і з труднощами, за допомогою двох палиць, добирається до синової хати, аби поняньчити єдину любу онучку.

Тетяна каже, що село їй дуже подобається, люди тут хороші, сільський голова дуже дбайливий. Та водночас журиться, що немає у Слобідці садочка, віднедавна й школа закрилася, з роботою перспектив нема. Руки не опускає, збирається шукати роботу як тільки донечка підросте. А що хазяйства сила-силенна, то, каже, не проблема. Повстають удосвіта, попораються – і гайда велосипедом хоча б і у Сосницю.

Залишаючи оселю Кожем’яків, питаю у Артемка:
– То що, радий ти такому татові?
– Радий, – шаріється. – Ми усе робимо разом. Можемо й посперечатися, та він ніколи мене не лає, не кричить.

Ірина Примак

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Менський район, людські долі, діти

Додати в: