У Овчарівці були і пан, і вівчарі, і Василь Карасик
У Овчарівці були і пан, і вівчарі, і Василь Карасик
Подарунок тамбовського пана
Мабуть, не всі червономаяківці знають, звідки походить історична назва їхнього села – Овчарівка. Це вже за комуністичного режиму на карті району з’явилися назви населених пунктів: Червоні Луки, Червоні Гори, Червоний Маяк, Червоні Партизани, Жовтневе… А в Овчарівки своя і дуже цікава історія.
Іван Тимофійович, який завжди хотів знати все не лише про свою Котичку, а й сусідні хутори, дізнався ось що від Ганни Бабич, уродженки Овчарівки, яка у 1988 році покинула цей світ.
У XIX столітті з Тамбовської губернії у хутір за Десною приїхав пан зі своїми наймитом і їздовим. Далекий багатій завітав до місцевого пана погостювати, на Десну подивитися. Тамбовцю сподобалося, як його приймали і частували, тому вирішив хутірському пану залишити подарунок – свого наймита Терентія. Хлопець був спритний, працьовитий, от тільки зростом не видався. Хутірський пан зробив теж подарунок гостю – віддав йому свого улюбленого собаку.
На той час на хуторі на панських ланах росли жито, пшениця, льон і картопля, а ще водилися вівці, яких пасли і доглядали овчарі. Оскільки і хутір звався Овчарівкою, то і наймиту-прибульцю Терентію було дане прізвище Овчаренко.
Овчарському пану хлопець подобався. Якось під час розваг він наказав Терентію переплигнути через купу проса, що той і зробив. У нагороду хлопець отримав три десятини землі. І наречену пан Терентію обрав сам, коли тому настала пора одружуватися.
У подружжя народилося троє синів – Василь, Степан і Тимофій. Василь видався маленьким на зріст, то всі звали його Карасиком. У роки колективізації Терентія Овчаренка розкуркулили, забрали все до нитки, а з їхньої хати зробили клуб. До речі, він і нині стоїть у селі, замкнутий.
Василя було відправлено після розкуркулення на Урал, Степан залишився серед своїх, бо був інвалідом. У Тимофійовій родині народилося десятеро дітей, а Ганна, яка переповіла всю цю історію, була найменшою. У кожного з них – своя доля.
Спогади, що гріють душу
Автор листа до «Нашого слова» пам’ятає Овчарівку ще довоєнною.
Була тут початкова школа, у якій навчалися діти з Котички, Куковицького хутора і Овчарівки. А ще були млин-вітряк і магазин, у якому продавався хліб із зубчиками і називався він пекелкою.
Після Другої світової війни хуторянам, як і всім людям, жилося не легко, багато захисників не повернулися додому.
Та люди знаходили собі втіху – до сільського клубу приїжджали на підводах аматори з Макошине і Кукович. Ставили «Наталку-Полтавку», «Платона Кречета». На ці вистави сходилися всі хуторяни, яких тоді було чимало – у 70 хатах відбувалися весілля, плакали і сміялися діти. Нині ж у 12 оселях живуть 23 червономаяківців. Нема ні дівчат, ні парубків, не гупають давним-давно весільні бубни.
Нема млина-вітряка, нема школи, зникло навіть кладовище, яке було неподалік магазину. Літньої пори хутір трохи оживає – сюди з головної садиби сільгоспкооперативу «Куковицький» переправляють поромом телят, які за Десною випасаються до осені. Пастухи тоді хліб на хутір людям привозять.
Головною рятівницею від самоти для хуторян є листоноша. Вона – бажаний і найдорожчий гість у кожній хаті.
Івану Федоренку вдалося поспілкуватися під час відвідин хутора з нащадком Терентія-наймита – Іваном Дудком, який живе разом із дружиною.
Раїса Михайленко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: людські долі, Борзнянщина




