Анатолій Кирилюк: Солдат завжди правий

15 лютого минає 26 років від дня виведення радянських військ з Афганістану. Але понад чверть століття не вплинули на пам’ять самих військових, сьогодні ж почуття і думки афганців через останні події в країні загострені як ніколи. Чернігівський афганець, заступник голови Чернігівського обласного відділення Української спілки воїнів-афганців, більше відомий нам як директор міського Палацу культури ім. В. Радченка Анатолій Кирилюк часто подумки повертається до тих часів, особливо до ранку 13 лютого 1989-го, коли під час виведення військ його колона з технікою і солдатами перетнула кордон по мосту Дружби через Амудар’ю.

— Ліворуч стояли кореспонденти, які фотографували знаменну подію. А з іншого боку — батьки, дружини та рідні загиблих і безвісти зниклих, які, маючи, можливо, останню надію, приїхали, аби дізнатися щось про них. Контраст був вражаючий, ті очі я пам’ятаю і зараз, — каже він.



Для Анатолія Володимировича, незважаючи на сповнені постійним ризиком два роки війни, саме, здавалося б, довгоочікувана остання афганська дорога додому стала певною межею, що краще за всі слова і промови відображала реальність.

Ціна кожного життя надто висока

На той час визначальний етап дорослішання тих, хто потрапив у пекло десятирічної війни, був далеко позаду. У Афгані за місяць учорашні юнці ставали справжніми чоловіками. Для Анатолія Кирилюка, який за спецвідрядженням прибув у Кабул 27 березня 1987 року, добру службу послужила курсантська наука військового училища в Новосибірську (закінчив із відзнакою, а взагалі має дві повні вищі освіти) та майже дворічний досвід служби заступником командира роти навчальної танкової дивізії в смт Десна. У підпорядкуванні 22-річного чернігівця було 130 військових батальйону охорони, завдання — забезпечувати охорону центру бойового управління і штабу 40 армії, супровід колон, проведення бойових операцій та інші в різних точках республіки, яких вимагала ситуація.

— Наше покоління професійно й морально готували до цього. Тож Афгані-стан для нас був саме захистом Вітчизни. Над іншим ми не замислювалися (це зараз можна судити, хто правий, хто ні), адже для кожного офіцера військовий обов’язок — перш за все, саме тому солдат завжди правий, — каже Анатолій Кирилюк. — Ми усвідомлювали, що ціна кожного життя надто висока, відповідно, менше було фальші чи брехні. Було неважливо, хто ти за національністю, важливо, аби спини один одного були прикриті.

В Афгані незмінним супутником кожного, хто цінує життя, була зброя, із якою не розлучалися ні вдень, ні вночі. Але й вона не все вирішувала. Ситуація, що виникла під час повернення військ до Союзу в січні 1989-го, — тому підтвердження. Наш загін перебазувався неподалік міста Мазарі-Шариф на блокпости. Колона була розірвана, частина її рушила далі, а ще половина — затиснута в кишлаку, і важливо було відвести їх від можливого обстрілу. Але продовжити рух заважала ціла колона «наливників» (КамАЗів із паливом), що вишикувалась попереду мого БТРа. Командир колони сказав, що виведе її з-під удару, все інше за мною. Це було найскладніше, адже внизу підійшла колона техніки й особового складу, і водночас нізвідки з’явилися духи. Рішення не відкривати вогонь я прийняв скоріше інтуїтивно. 28 тонн палива спалили б колону, а ми, затиснуті горою та ущелиною, вискочити б не встигли. Трохи згодом ми з польовим командиром загону ще довго дивувалися, пригадуючи, як духи допомагали витягувати колону, аби ми скоріше забиралися звідти.

Інша країна

Прибувши додому, Анатолій Кирилюк продовжив службу в Київському військовому окрузі. Займався справами репресованих, де в стосах паперів були закарбовані десятки тисяч трагедій людей, яких, незважаючи на вік, заслуги і звання, наче коліщата, давила державна радянська машина. Згодом служив у ракетній бригаді, після чого був направлений на півроку в спецвідрядження до Азербайджану (м. Гянджа), «підтримувати конституційний лад», що, по суті, передбачало участь у бойових діях. Більш спокійне життя настало лише в Чернігові, де він до 2008 року служив у різних військових підрозділах, а потім понад три роки працював уповноваженим представником Державного комітету України у справах ветеранів у Чернігівській області.

— Світ змінюється дуже швидко, — констатує він. — Хто був другом, той став ворогом, і навпаки. Боляче дивитись, як, скорочуючись, військова освіта в країні зрештою нівелювалася до рівня ліцею і, що найгірше, цілеспрямовано знищувалась українська армія. Уроки Афганістану так і залишилися невивченими, а цей військовий досвід було б варто врахувати, і тоді, можливо, сьогодні ми понесли б менші втрати.

Спілкувалася Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №6 (1247)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: