43-річна Людмила Айсін, мама п’ятьох дітей і бабуся трьох онуків, - боєць батальйону «Айдар». Має автомат і пістолет

Людмила десять років тому приїхала у село Плоске Носівського району. Там нині живуть її діти. Найстаршому 23 роки. Наймолодшому — 6. Ще вона має трьох онуків. У двох доньок і сина дітки віком по три роки.

Сама родом із Чернівецької області. З багатодітної родини. У сім'ї 10 дітей. Людмила найстарша. Десять років була у Москві на заробітках. У 2004-ому переїхала до Києва. Працювала на квітковому ринку біля метро «Героїв Дніпра». Продавала квіти. З липня вона боєць добровольчого батальйону «Айдар».

Дітям не сказала, що іде в АТО. Лише написала CMC: «Я поїхала у відрядження».

Зателефонувала Людмилі. А вона на передовій поблизу міста Щастя.

— Як ви там?
— Коли був Майдан, я спочатку була налаштована проти нього, бо гинули діти. Думала, що все можна було вирішити мирним шляхом. Я прихожанка євангелістської церкви «Дом Слави» у Києві. До нас приїздило багато пророків з різних країн. І вони казали, що треба молитися, аби у стані ворога відбувся розкол. Тільки тоді народ переможе. Так і сталося. Віра моя укріпилася. Згодом ті пророки сказали, що я буду на війні миротворцем. Не вірила. Бо була впевнена: війна — це неправильно. Та Господь мене вів. Зібралася і поїхала в «Айдар». Дорогою помолилася і кажу: «Господи, якщо ти вибрав для мене цей шлях, підтвердь це. Хай мене зустріне віруюча сім'я». До Харкова я приїхала вперше. Нікого не знала. Ніхто не зустрів. Прочекала десь годину. Стала йти. Коло мене зупинилася машина. Як з'ясувалося, у ній їхала жінка-юрист, віруюча. Потім я поїхала в АТО.

У мене є пістолет Макарова, автомат Калашникова. Займаюся постачанням всього необхідного для наших хлопців. Доводиться вивозити вбитих і поранених. І ще багато чого. Я вже в АТО чотири місяці.

— Людмило Михайлівно, «Айдар» — добровольчий батальйон, статусу не мають. Не дай Боже, що з вами, як же діти?
— З першим чоловіком, від якого троє дітей, давно розлучені. Другий, від якого двоє, — серб. Ми розлучилися, бо він став випивати. Я ж не знала, що був закодований. Він хворів, поїхав на батьківщину і там помер. Уже двічі я зверталася до посольства Сербії, щоб отримати документи, які підтверджують його смерть. Відповідь: «Ми шукаємо». Я на дітей і копійки не отримую.
Третій мій чоловік з Макіївки. Ми розлучилися.
Мені не страшно. Раз Бог уподобав мені таку місію, він і поведе мене далі. Страшно, щоб війна не прийшла до моїх дітей.

— Людмило, коли все скінчиться?
— Те, що показують про АТО по телевізору, лише 30 відсотків правда. Треба побути тут, щоб усе побачити і зрозуміти. Якби дали наказ, уже б давно все було закінчено. Навпаки, нам не дають наступати. Вже більше місяця, як наказують відступати до Харкова. Ми відмовляємося, їм «Айдар», як кістка в горлі.
Знаючі люди приїздили і сказали, що війна проплачена на три роки, до грудня 2017-ого. Уже все вирішили за нас. І з тієї, і з нашої сторони. Тому і не дають нам покласти край. «Вы должны их просто щипать», — кажуть. А вони нас поливають з «Градів». І сепаратист у кожному селі і місті. Навіть на підконтрольній Україні території полюють на нас.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №46 (1488)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.