"Зло бере на Росію і на український безлад..."

Четвер, 23 жовтня 2014 16:09 | Переглядів: 1992

Іван Пінчук з села Озеряни пішов на заслужений відпочинок, коли мав уже солідний пенсійний стаж. І то коли діти наполягли: скільки ж можна - понад 40 років за кермом трактора і комбайна? Було це 12 років тому. Відтоді здоров’я дещо погіршилося, але Іван Павлович все одно не уявляє, як так можна: сидіти без роботи, годинами валятися на дивані чи без толку десь вештатись...

- Ми самі, потайки від дітей, всю картоплю викопали, - зізналась дружина Валентина Павлівна. - Я й бурчала, нагадувала йому, що діти на вихідні приїдуть допомагати. А він своє: «Давай самі помаленьку. Тільки дітям не кажи, коли дзвонитимуть...». Дісталось потім мені від них. Хочаїм добре відома натура батька. Про таких, здається, кажуть, що «помішаний», звихнутий на роботі.

Ще одну рису характеру свого чоловіка виділила дружина: він ніколи ні в кого нічого не клянчить, все добуває власними руками і селянським розумом. Для підтвердження сказаного пригадала й перші роки подружнього життя. Тоді вони тулилися у невеличкій кімнатці батьківської хати, тож вирішили негайно будуватися.

Але на початку 1960-х великою проблемою були будівельні матеріали. Можна було б звернутися за допомогою до дирекції радгоспу, але Іван вирішив самотужки дістати лісоматеріали: вечорами їздив у Бобровицю розвантажувати вагони з деревиною, за що гроші платили і видавали довідки на придбання тієї ж деревини. Та й пізніше в конторі господарства не бачили передового механізатора з якимись проханнями.

Іван Павлович має багато нагород за роботу, та ані він, ні його дружина не назвали жодної. А ось про одну оцінку роботи чоловіка Валентина Павлівна гордовито згадала. Сама чула, як директор Яковишин сказав на одному зібранні, що коли перед Іваном Пінчуком агроном чи бригадир ставить якесь завдання, то немає потреби потім перевіряти якість і строки його виконання. Від почутого дружина довго ходила з почуттям гордості за коханого чоловіка. І тепер часто згадує ті слова директора. Водночас сердиться, що такої оцінки не заслуговують державні керівники.

Сам Іван Павлович назвав ще одну, на його погляд, вагому причину безладу і неоголошеної війни: елементарного розуму бракує в головах тих, хто лізе у владу.

- Я теж злюся на Росію, її Путіна, але добрий господар ніколи не дозволить, щоб сусід чи інший чужинець в його дворі господарював, - сказав, як відрубав. А Валентина Павлівна на підтвердження пригадала одну давню історію.

Якось у радгоспі поцупили колеса з причепа, яким перевозять жатки з комбайнів. Ті колеса можна застосувати, скажімо, для ручного візочка. Керуючий відділком радгоспу вирішив розібратися, залучивши дільничного інспектора міліції. Вдвох пройшли домівками механізаторів, коли ті були в полі. Прийшли й до Івана Пін-чука. Дружина спочатку протестувала: щоб без чоловіка не нишпорили по сараях і в гаражі. Та все ж махнула рукою: «Шукайте, що загубили».

Коліс не знайшли ані в Пінчука, ні в інших механізаторів. Наступного дня вони взяли в кільце керуючого і влаштували йому таку «виховну годину», недотримуючись субординації, що той не на жарт злякався. Подумав, що міцні хлопці ще й поколотять.

До бійки не дійшло, й керуючий не став нікуди скаржитись. Мабуть, усвідомив свою помилку. Чи й побоявся, щоб директор йому не «додав» за самоуправство. А крадія виявили пізніше - приїжджого заробітчанина.

Приклад далекий від державного рівня, але й згаданий саме коли йшлося про нинішню ситуацію в країні. Ветеран зізнався, що вони з дружиною не пропускають ані вранішні, ні вечірні теленовини.

- Отой клятий «ящик» з’явився у нашій хаті ще в 1960-і роки, - продовжила дружина спогади чоловіка. - Зайшли в щойно збудовану власну хату, в кімнатах порожньо, а Іван каже: «Диван, шафа, столи будуть потім, зараз купимо телевізор». Так і зробили. Диво техніки звалося «Огоньок», впродовж 17 років справно показувало нам новини й фільми. На сел?.іоді було лише три телевізори: в комбайнера Івана Шишенка, електрика Володимира Фещенка і в нас. Згодом купили й меблі, і холодильник, і пральну машину... Іван добре заробляв, значно більше, аніж я - сільська медичка.

Подружжя Пінчуків не «давить» ностальгія, бо й зараз вони не бідують матеріально. Щоправда, не зважаючи на давно не молодий вік, продовжують тримати й домашнє господарство, зокрема свиней. Син Віктор закінчив місцевий технікум, але пішов шляхом батька - нині один з кращих комбайнерів ТОВ «Земля і воля». Тут же трудиться в бухгалтерії дочка Ліля, ще одна дочка Надія працює в пенсійному управлінні. Всі живуть в достатку, піклуються про батьків. Але Іван Павлович і Валентина Павлівна непокояться за них, за долю 6 внуків і 5 правнуків.

- У нас з Іваном не було дитинства. Його вкрали злидні та війна. Але після тієї клятої війни ми відчували покращення з кожним наступним роком, - говорила, змахуючи непрохані сльози, Валентина Павлівна. - А коли стали жити більш-менш нормально, на очах почав втрачатися контроль держави над головним - дисципліною, порядком і відповідальністю. Натомість розквітли безлад, зажерливість і вседозволеність. А від гарних обіцянок і постійних розмов про якісь реформи мене вже нудить. Європа, куди нас ведуть наші вожді, працює, а ми воюємо. Хоча насправді не здатні ані воювати, ні порядку навести в своїй державі.

Іван Павлович погоджується з дружиною і своє додає:

- Досі пам’ятаю агронома Якимаху, який не боявся суперечити директору Ладигіну. Той давав неправильні розпорядження стосовно робіт у полі, бо так, мовляв, розпорядилися в райкомі партії. Агроном наполягав на своєму. А суддею були високі результати в рослинництві. Ще він суворо карав, і карбованцем теж, бракоробів. На жаль, вмілого і вимогливого спеціаліста забрали у Київ, а радгосп скотився до ганебної 16-центнерної врожайності. Ситуацію врятував новий директор - Леонід Яковишин.

Згадуючи цього керівника, а ще його беззмінну «праву руку» Валентину Чернякову, Іван Павлович готовий говорити годинами, Ні, не хвалебними одами, а конкретними прикладами з їхньої роботи, яких так бракує, на думку досвідченого хлібороба, в сучасному управлінні як на «низах», так і. на «верхах».

- Тридцятирічний директор Яковишин у питаннях організації роботи в радгоспі пішов значно далі агронома Якимахи, -оживився у спогадах Іван Павлович. - Бувало, приїде в поле перед обідом, забере нас чоловік три в свою машину, щоб підвезти до кухні. А дорогою розповідає, скільки врожаю втратимо, коли допустимо той чи інший брак в роботі. Чи про користь нових технологій, ефективне використання мінеральних добрив і гною. Тобто, він прагнув, щоб механізатори працювали усвідомлено, грамотно. Я особисто відчув різницю, коли механічно виконував завдання бригадира, .і коли вже мав деякі знання з агротехніки. І син Віктор казав, що одержані в технікумі знання і зараз стають у нагоді. Казав, коли провіз мене в кабіні американського «Джон Діра». Там я згадував свого першого трактора МТЗ-5 - зовсім без кабіни, не кажучи про якийсь комфорт.

Колишній механізатор також помітив, як молодий директор піднімав рівень відповідальності спеціалістів і керівників підрозділів за свої ділянки, вимогу стосовно їхньої компетентності і організаторських здібностей. Шукав керівників у своєму колективі, а також серед здібних студентів технікуму. Переконував всіх у тому, що виробництво, життя зупиниться, коли перестануть будувати.

- Дивились по телевізору кіно «Москва сльозам не вірить», - долучилась до розмови дружина.

- Героїня, директор великого колективу, пояснила подрузі, що в розумному управлінні головне - навчити трьох помічників. Іван почув це і ледь з місця не схватився: «Так це ж про нашого директора, Леоніда Григоровича!».

Подружжя Пінчуків погоджується, що нині більше самодостатніх людей, ніж було колись. Ось і їхнє село: газифіковане, практично в кожній хаті - побутова техніка, автомашини, «царські» весілля гуляють... Водночас бачимо небувале народне невдоволення діями влади, яка часто змінюється, але безпорядків у державі не меншає. Тепер ще й дійшли до загрози великої війни.

- Колись нас лякали зарубіжними капіталістами, але Союз розвалили свої керманичі, що самі захотіли стати капіталістами, - має свої політичні висновки колишній механізатор. - Вони ними стали, тільки значно гіршими, аніж у цивілізованому закордоні. І незалежну державу «під себе» творять.

Свого часу Іван Пінчук служив у повоєнній Німеччині, а пізніше побував на екскурсії у європейському «соцтаборі».

Нині регулярно слідкує, як там перебудовуються, і дивується: чому в Україні не так? Сам собі відповідає: ото як прийшли до влади на початку 90-х казнокради, так і досі керують. «Тільки на заміну старих морд приходять молодші, але не кращі», - по-селянськи оцінив ситуацію колишній механізатор.

Все ж таки відчувається ностальгія у спогадах Івана Павловича і Валентини Павлівни.

- Багато дурного було за комуністичної влади, - відстоював свою точку зору ветеран. - Але людину праці тоді шанували набагато краще. І на скарги реагували... А зараз кому можна поскаржитись? Чи до кого звернутися по допомогу? Спасибі, Яковишин допомагає своїм працівникам і ветеранам. Чув, що й не тільки своїм... А скільки добра робить району?... Он дочка Ліля казала, що тільки на ремонт доріг цього року витратили майже 4 мільйони. Це - без мільйонних обов’язкових внесків на дороги. Житло для трудівників продовжують будувати. Виходить, що і в цих умовах можна багато робити для людей!

Чоловікові слова знову доповнила дружина. Вона згадала, як газифікувалося село. Товариство «Земля і воля» побудувало підвідний газопровід і поклало трубу по центральній вулиці. Подальші роботи -коштом власників будинків. Майстер бригади сказав: до Пінчуків черга дійде хіба що наступного року. Аж раптом він з’явився на подвір’ї вже за тиждень. Пояснив: Валентина Онисимівна розпорядилася, щоб першочергово газифікували будинки ветеранів господарства.

А Іван Павлович знову взявся за економіку і політику:

- Багато нині галасу про якусь люстра-цію, очищення влади, під свої оплески, кажуть, нові європейські закони приймають... А в господарстві Яковишина і без них порядок: виробництво зростає, людям є робота, бюджет наповнюється. Я Леоніду Григоровичу ні сват, ні брат, але був у пошані. Тепер і мого сина шанує за працю, дочку без ніякого «блату» взяли на роботу в контору... А яка кадрова політика в державі? З нинішнім рівнем відповідальності за доручену справу, скоро самих люстра-торів слід буде люструвати. Який вихід? Можна пошукати його в досвіді організації роботи успішних господарств, як ось «Земля і воля», врахувати й досвід інших держав. Переконаний, що це знають і в Києві. Але комусь, думаю, вигідний безлад в державі. І ми з цим миримося, хоча й лементуємо постійно.

Останню крапку у «філософії» чоловіка поставила Валентина Павлівна:

- Колись наші механізатори в умовах так званого комуністичного режиму показали приклад боротьби проти свавілля керівника, не побоялися, що й з роботи могли «полетіти». Теперішні «сміливці» борються за справедливість з тими, хто вже не при владі. А хто боротиметься з новими-старими непорядками?

Сілкувався Григорій Войток, "Чернігівщіна" №43 (495) від 23 жовтня 2014