Наші за кордоном. Чи легко живеться в Італії

Дівчина із нетиповим для України іменем Патриція, хоча і народилася у Литві, більшу частину дитинства прожила в Чернігові зі своєю бабусею. Декілька разів потрапивши до Італії по дитячій програмі, врешті-решт Патриція зустріла сім’ю італійців, які захотіли удочерити молоду українку. Останні роки вона проживає у невеликому місті Падуя неподалік від Венеції, закінчила італійську школу, і зараз готується приступити до навчання у одному із університетів Венеції.



Батьків я втратила рано, в Чернігові у мене залишилася одна лише бабуся. Навчалася я у школі-інтернаті, і там була програма для дітей, по якій щоліта і деколи взимку нас відправляли до Італії пожити деякий час у родині італійців. Щороку відвідуючи одну і ту ж сім’ю, я дуже подружилася із цими людьми, та і по ним було видно, що я їм уже подобаюся. Врешті-решт, вони захотіли мене удочерити.

Мої нові батьки, Роберто і Надя - люди уже у віці. У них є два дорослих сини, один уже живе сам із сім’єю, другий поки що проживає разом із нами в будинку батьків. Ну і я, виходить, в сім’ї наймолодша. Роберто і Надя мали знайомих, які уже приймали дітей із України. Там люди допомагають нашим дітям, беруть до себе пожити у гарному кліматі, можливо, це якось пов’язано із Чорнобилем, але я точно не знаю. Отож, мої батьки до мене ще брали двох хлопчиків на літо. А потім коли вони познайомилися зі мною, то вже надалі хотіли, щоб приїздила тільки я. Так я і почала їздити до Італії щороку, на місяць у серпні, і ще на якийсь час взимку, під Новий рік чи Різдво.

Коли я приїхала до Італії на постійне проживання, мову до цього часу знала досить непогано, принаймні на побутовому рівні. Коли я пішла до школи, то якогось особливо важкого переходу до навчання італійською не відчувала.
Шкільна система відрізняється від української дуже сильно. Всього учень повинен закінчити три школи. Перші п’ять класів, куди йдуть діти шести років, вважаються початковою школою, де вчать базовим предметам. Далі ти ходиш до іншої школи, ще три роки. Це теж загальноосвітня школа, але тут вже вивчають мову, італійську і якусь із іноземних на вибір, а також інший набір предметів.  Після цього учень вибирає, до якої далі школи він хоче йти. Навчання тривалістю п’ять років пропонує на вибір вчитися, оволодіваючи в процесі навчання якоюсь конкретною спеціальністю: лінгвіста, архітектора, історика і т.п. Ці види шкіл є обов’язковими, їх повинні закінчувати всі. Далі вже молода людина вирішує, вступати їй до вищого навчального закладу, чи влаштовуватися на роботу.   

В останній своїй школі, п’ять років, я вчилася на графіка. Ми багато малювали, працювали з комп’ютером, освоювали "Фотошоп". Можу зробити рекламу, макет книги, малюнок і т.д. Дякуючи вибраній спеціалізації, після закінчення школи змогла вступити до університету Венеції на реставратора. До навчання в університеті ще не приступила, в Італії порівняно з Україною у ВУЗах процес навчання починається у листопаді і триває до липня.

Зараз до ВУЗу в Італії вступити дуже складно, величезні конкурси на безкоштовні місця. Можна вступити на ту ж саму спеціальність на платний відділ, але там теж скорочується кількість студентів, і навчання коштує дуже дорого. Наприклад, на реставратора цього року набирали в Римі всього лише 15 чоловік, із 5 місць для іноземців, 5 платних для італійців, у яких багато грошей, і лише 5 залишається для тих, хто має добрі знання. Екзамени дуже складні, в моєму університеті вони включали завдання лише по мистецтву, письмові та практичні, а також співбесіду. Але мені пощастило, я змогла пройти на безкоштовне навчання.

Назвати навчання можна умовно-безкоштовним. Тобто, я нічого не плачу університету, але ми маємо виконувати роботи по реставрації, на які університет нас буде посилати. В процесі навчання студентам будуть давати на відновлення картини, посилати кудись в церкви і т.п., ВУЗ за ці роботи отримує від замовників гроші, і за ці гроші він має можливість нас вчити. Це дуже вигідно, ми платимо лише за матеріали.

В Італії те ж, що і в Україні: роботи для молоді немає. На роботу беруть тих, хто має досвід, а де його взяти після школи? Тому на сьогодні багато італійської молоді вибирає далі йти вчитися, щоб підвищити свої шанси на подальше працевлаштування. Популярним є навчання у інших країнах Євросоюзу, іноді це більш вигідно і дає кращі шанси знайти роботу. Виїхати продовжувати навчання хоче багато хто. Із мого класу учні виїздили до Франції, і навіть до Австралії.

Я живу на півночі Італії, де люди більш закриті, собі на розумі. А от коли їдеш вниз, на Південь, там люди дуже відкриті і щирі. Це, від них, мабуть, у нас і поширене враження про італійський менталітет. Там всі надзвичайно емоційні, постійно кричать і жестикулюють. Хоча любов до жестикуляції як підкріплення своїх слів поширена по всій країні. Я сама, коли спілкуюся з італійцями, звертаю увагу, що набагато більше жестикулюю, ніж тут в Україні.

Українських трудових емігрантів в Італії досить багато. Найчастіше можна зустріти так званих "баданті" - жінок, що доглядають за старими. Я із ними не особливо розмовляла, але коли приходжу до автобуса, щоб відправити щось своїй бабусі до Чернігова, там обов’язково зустрінеться жінка із України, яка буде відправляти на Батьківщину посилку. Із Чернігова теж були жінки. Також знаю про двох дівчаток десь приблизно мого віку, яких теж удочерили італійці, але не знаю їхніх контактів, тому не спілкувалася, на жаль.

Про ситуацію в Україні італійці чудово знають. Не можна сказати, що вони всі нас підтримують, і виступають проти Росії. Це залежить від того, які ЗМІ вони читають чи дивляться. Там є канали, які підтримують Берлусконі, а це кращий друг Путіна. Але Берлусконі у нас мало хто любить, насправді. Я особисто, як українка, дуже сильно переживаю завжди за ситуацію, слідкую за новинами. Але, якщо чесно, то більшість італійців переймається своїми особистими проблемами, і про те, що відбувається десь далеко в Україні, вони не думають. У мене друзі питають думки про те, що у нас відбувається, бо знають, що я звідси. Також чула, що ці наші "баданті" збирали гроші для пересилки в Україну для допомоги армії.

Середня зарплата для молоді в Італії - майже 1000 євро. Але це тільки в Україні купа грошей. Половину цієї суми ти віддаси за проживання, електроенергію, комунальні послуги. А інша половина піде на їжу,одяг та проїзд. Громадський транспорт розвинений слабо, автобуси їздять не так часто, як в Україні маршрутки, квитки досить дорогі. Тому перша річ, яку зразу треба купити - машина. А машину можна купити не нову за досить розумну суму. Тому авто в Італії є практично у всіх.

Скільки там не живу, але звикнути до місцевої їжі все одно було непросто. Вона у них важка. Ми що їмо: картоплю, борщ, суп. і т.п. А там - постійно паста, піца, різотто. Хоча варто визнати - в Україні піци немає, можна сказати. Там вона дуже смачна. Іноді дуже хочеться соняшнику. Але його там немає, тому я купую булочки з соняшником і насолоджуюся.
Ну і взагалі культура харчування там від нашої відрізняється помітно. Ніхто зранку не наїдається. Встали, випили капучіно з рогаликом, і на роботу. А ввечері наїдаються від пуза.



Що там насправді відрізняється в людях від України - так це повсюдна ввічливість. Тут в магазині в кращому разі тобі крізь зуби на привітання процідять "здрасьтє" , а там - весь час будуть посміхатися, привітаються, попрощаються, спитають, що треба. На вулиці можна до людей звернутися, і тобі з радістю підкажуть, принаймні докладуть зусилля, щоб допомогти. А у нас на прохання допомоги щось буркнуть і пробіжать повз тебе. От це найбільше кидається у вічі, коли приїздиш до України.

В Італії за все треба платити, з самого першого класу школи. Також ніякої мови не йде і про допомогу тим, хто народжує дітей, як це є в Україні. Так що у нас в Україні теж є хороші речі.

В цей період в Італії всі відомі музеї відкриваються для безкоштовного відвідування. Але тільки вночі. Так триває тільки у деякі вибрані дні, музеї десь до півночі, чи навіть пізніше, працюють безкоштовно. Мабуть, уряд прийняв таке рішення для підвищення культурного рівня молоді.
   
Коли я вступала до ВУЗу на реставратора, більшість людей мене від цього відмовляла. Роботи по моїй спеціальності дуже багато, тому що старих об’єктів культури у країні повно. Але у держави немає грошей на їх відновлення. Не факт, що я знайду роботу реставратора одразу після університету. Але якщо навіть доведеться піти кудись до супермаркету, я своєї мети не облишу.

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: