«Хто б поміг. А тільки палиці у колеса». 35-річний менянин В'ячеслав Корнієнко трьох дітей виховує сам. А його бабуся хоче їх забрати

«Невже тобі їх не жалко? Навіщо ти з них робиш калік? Дай їм допомогти, віддай їх. А ти влаштовуй своє життя»

З таким листом звернулася до редакції «Вісника Ч» 84-річна Тетяна Мигур з села Наумівка Корюківського району. На запитання, чи зможе виховувати дітей, адже має поважний вік і дуже погано бачить, відповідає: «Разом з родичами упораємось».


В'ячеслав Корнієнко з Андрійком та Анютою

«Ти думаєш, криками своїми та силами, що ти їх б'єш та під замком тримаєш, вони будуть краще до тебе відноситись? Вони ж, бідні, не знають батьківської любові, турботи. Твій вереск, коли ти кричиш, то сусіди чують, лякаються. Владик плаче, каже, що жити не хоче, навіщо ж його так лякати. Андрюша плаче, боїться, що осліпне. Це ж твої рідні діти!»

В'ячеслав Корнієнко сам виховує двох синів та донечку: 12-річного Владика, 10-річного Андрія та 8-річну Анюту. Працює тваринником у місцевому підприємстві «Авангард». Каже, діти — це і є його життя.

Про конфлікт між родичами знає увесь куток. .
— Раніше Славиком дітей на вулиці пугали, — розповідає сусід Олександр Середа. Він якраз підвіз до будинку Корнієнків мотокосу, що придбав В'ячеслав. — Горілку пив дуже, буянив. А потом взявся за ум. Год п'ять не п'є. Скупився ось електроприборами. І хазяйство у нього.

— Говорять, що В'ячеслав дітей до школи не пускає, аби по хазяйству працювали.
— Не знаю. Я особисто зимою у сніг їх підвозив. До школи ходять.

У суботу, 16 серпня, по обіді В'ячеслав із Андрієм якраз повернулись із центру Мени. Анюта залишалась одна на господарстві. Радіє поверненню тата і братика. Старший Владик поїхав у гості до тієї самої прабабусі у Наумівку.

— А менших не пустили чи діти не захотіли?
— Вони не дуже-то й хотіли. І я не пустив. Будуть проти мене настроювать.
Хата у Корнієнків велика, цегляна. І машина пральна є, і холодильник, і мікрохвилівка, і мультиварка. В одній із кімнат нові металопластикові вікна. Тільки порядку особливого нема. І хазяїв багато. В одній кімнаті живе чоловік з дітьми. В іншій — його мати та сестра із співмешканцем.
— Вони все роблять, аби я звідси пішов, — жаліється Корнієнко. — А куди мені йти? На хату грошей немає. На квартиру піти? А хазяйство? Мати п'є дуже. Скандалять.
— Кричать і по ночах, — додає Андрійко.

— А тато кричить на вас?
Хлопчик мовчки киває головою.
— Ще й по жопі попадає, — говорить батько. — А як він утік, не поснідавши, ліжка не заславши. І до самого вечора гуляв, мені і не сказав, де. Як бути?

— Хазяйства багато? — запитую.
— Он і кури, і бройлери, — проводить екскурсію чоловік. У сараї показує корову, козу. — Як корова не доїться, то від кози молоко є. Свині он у загородку. І кролики є. Під картоплею десь соток 20.
— І ще чотири маленькі собачки, — долучається Аня.

Дітей у колишньої дружини забрав у 2009 році.
— Якось Юля відпустила хлопців до мене погулять, як я пить перестав. Ті сказали, що у тата ловко. І остались. А за тиждень і Анюта у мене жити стала. Сожитель і Юля йшли ранком на роботу, і до обіду, а мала сама вдома. Я такого допустити не міг.
Старшого сина з березнянського інтернату два роки як забрав. Говорити Владик почав пізно. Ми з ним мало спілкувалися. Мені за роботою та горілкою ніколи було. Розвивався погано. Юля вирішила віддати до інтернату, хоча я й був проти.
Рік хлопець навчався за індивідуальним планом. Учителі ходили додому. Зараз же Владик навчається у звичайній школі, разом з іншими дітками. Хоча мені радили не переходити з індивідуального. Хлопець вважався б інвалідом, і я міг би отримувати на нього пенсію. Та дитина мені дорожча. Я сину завжди кажу: дураком прикинутись легше всього.
Виплачують нам допомогу. Трохи більше 2000 гривень. На аліменти подав. Юля платила. Для кого я тримаю хазяйство? Все ж для них. Воду провів у двір, а до цього далеченько носили. От вам і гроші.

— Чого з бабусею не помирили?
— П'яний чоловік може проспатися. Дурний не проспиться ніколи, — відповів В'ячеслав.

У 34-річної Юлії Корнієнко вже двоє нових діток, від іншого чоловіка. З трьома, що від В'ячеслава, каже, спілкується нечасто.
— Він не дає, аби бачились, — говорить Юлія. — Зустрічаємось на вулиці, як я з цими дітками граю. Дітки у нього, як челядка. Всю роботу роблять. Старший хлопчик, йому десь год дванадцять, сам на городі плужок тягав.

Дітей він забрав, щоб гроші получать. Аліментів я йому 500 гривень платила. Я ж від аліментів отказалась, як у мене діти були. А він — ні.

— Забрати діток не хотіли?
— Хотіла. І судилися з ним. І президенту писала. Я дітям речі приносила. А він казав: «Мені твій секонд-хенд не нужен».
Та він зі своїми обов'язками справляється. Гроші є, хазяйство є, доглядає за дітьми. Якось да живуть. Лучче хай з батьком.

— Чого ж бабуся так проти нього?
— Він її, як разом жили, побив дуже і вигнав. Ото вона і зла. Да протівнувата ж баба.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №35 (1477)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: