Сама на хуторі

Почувши, що на хуторі Сіряківщина Калиновицької сільради Варвинського району живе одна-єдина людина, ми вирішили познайомитися з нею, розпитати, як воно самій, серед кинутих хат і дворищ, без сусідів, магазину і пошти. Запитували у зустрічних дорогу на Сіряківщину, а ті дивувалися: «Там же ніхто не живе». Ми ж: «Чули, що одна людина залишилась». — «А, точно. Катерина Петрівна Заїка. Вона й народилася в хуторі. І батьки її там поховані. Усе життя вона там, нікуди не виїжджала». І сільрада підтвердила: «Сама живе. Старенька вже, 1930 року народження. Соціальна служба нею опікується».

«Ніяк не пойму, хто ви такі і чого приїхали»

Бабусина хата єдина жила на хуторі. Прикре враження справляють густі чагарники, за якими ховаються розвалені паркани, зруйновані житла і сараї, занедбані городи. Ще є й хороші хати, але в них ніхто не живе. Отож і вони лякають порожнечею, будять гіркі думки про чиюсь кинуту батьківщину. Розумієш, що прогрес не зупинити, що настане час, коли взагалі не буде таких сіл. А серце щемить.

Двері хати розчинені навстіж. Появі незнайомих людей жінка дивується, ніяк не може зрозуміти, хто ми такі і чого приїхали. Навіть гостинцям нашим не радіє.
— Заберіть хліб і булку назад, — каже. — У мене сьогодні була милосердниця, раз на тиждень ходить. Принесла хліба і мило. Жаль, що ви її не застали.
— Ми ж до вас, Катерино Петрівно, а не до неї. Посидимо, поговоримо. Ось наша свіжа газета. Почитаєте.
— Я в школу три годи ходила, читать умію, але не бачу. Троє окулярів є і всі негодні. А чому ви без когось із сільради прийшли? Тепер страшно, як хто отак являється. Мо', щось вивідать хоче, а тоді обікрасти чи вбить.
— Ми можемо показати документи.
— І документи показують, і вспокоюють. А що дальше ждать, один Бог святий знає.

— Вас хтось дуже налякав, Катерино Петрівно?
— Було, що хтось уночі стукав у двері. Питаю, хто. Обізвався. Свій, хуторський, та тут давно не живе. Кажу: «Не стукай. Нікого не впущу». То він ще й у вікна стукав. А вдруге було так. Кішка привела на хаті кошенят. Я погодую її, а вона знов на горище. Того вечора я якесь кіно по телевізору дивилася.

Чую, ляпнуло щось у сінях. Думаю, кішка, і спокійно відчиняю двері. А воно як турне мене! Упала на підлогу, ударилася головою об відро, кров тече. А він у масці, лиця не видно. Посадив мене на диван. «Сидіть, не вставайте!» — наказав. А сам по шафах.

Забрав більше тисячі гривень, які я збирала на дрова, ще конфети, консерви, усе, що було. Питає: «Упізнали мене?» Кажу: «Ні». Він і пішов.
Пізніше виявилось, що він не наш, а на хутір приїздив колись до хлопців, які вчилися з ним в училищі в Сокиринцях. Тоді, як обікрав мене, його зустрів під хутором інший наш хлопець, запитав, до кого він приходив. Той щось збрехав. А коли власті узнали про мою біду, наш хлопець розказав про нього. Виявилось, що він уже не одну мене обікрав. У Варві був суд, голова сільради возив мене туди. Дали йому п'ять год. І я тепер боюсь, що він відсидить і буде мені мстити. З тих пір телевізор не дивлюсь. Тільки увімкну —здається, хтось у двері стукає. Радіва у нас давно нема. Так що новини мені розповідає тільки Люда, моя милосердниця. Добра людина. Ходить до мене. Приносить, що закажу. Попрошу, то й їсти зварить на електроплитці. І води з колодязя принесе. Він у нас далеко, мо', з кілометр. Я вже не подужаю. То милосердна мені й приносить. Колись обіщали провести воду в кожен двір, я й гроші заплатила. Он у дворі, бачите, стирчить труба з землі. Та так нічого й не зробили. Погано без води. Ні їсти зварить, ні попрать. Якби не милосердна, то хоч пропадай. А вона людина добра. Навесні ще з однією милосердною хату мені помазали. І не взяли ні копійки. Кажуть: «Це наша робота».

«Нас у матері і батька шестеро було»

— Мати моя, Палажка Іванівна, родом з Леляків. Сюди, в хутір, її, семирічну, забрала бездітна тітка. От вона виросла, і до неї пристав у прийми мій батько Петро Корнійович. Він був із хутора Сочинівщина. Народилося в них шестеро дітей: Галька, Іван, Манька, Катерина, це я, Олька і Микола. Іван умер маленьким. Миколі ще й двох років не було, як умер батько. А тут війна. Трудно матері з нами. Хазяйство держала, корову, свиней, птицю. У колгоспі з ранку до вечора.

У Сіряківщині тоді свій колгосп був і школа своя. Я до війни три класи відходила. Ото й уся моя грамота. Галька, старша в нас, пішла робить на свинарню. Випоювала поросят молоком. От хтось і наплів начальству, що Галька п'є те молоко, краде в поросят. І її відсторонили від роботи, послали в Леляки на торф. Галька сильно зажурилася. Робота на торфу важка, а з дому в торбинку взять нічого. «З чим я туди піду?» — плакала вона.

1 квітня мати удосвіта замісили хліб. А тоді сказали:
— Ти, Галю, допікай хліб. А я'піду з сусідом в Озеряни на базар.
Галя дуже гарна була. І роботяща. Вийняла з печі хліб, наготувала для нас сніданок. Наказала мені помити ложки і позамітати в хаті. Сказала, що сама піде до матері своєї подруги, яка поїхала на роботу в Донбас.
Ми поснідали. Я помила ложки, замела хату і понесла сміття в сарай. Відчиняю двері, а там на дошках — Галя. Не можу зрозуміти, чого вона там. Гукаю:
— Галю, Галю!
А вона мовчить. А на шиї — зашморг.
Я вибігла на вулицю, гукаю хлопців, що гуляли в гипку: Вийняли її з петлі, намагалися якось оживити, та було вже пізно.
Сусід запріг коня, посадив на воза хлопців і послав в Озеряни за матір'ю.
— Тільки ж не кажіть Палажці про Гальку, — наказав. — Скажіть, що хтось там приїхав, то треба додому.

Ніколи не забуду, як мати увійшли в хату, а на полу біля печі лежить Галя. Вони і впали. Відтоді мати тяжко хворіли на серце. Усе життя вони умирали від горя. До нас у хату ходила гуляти молодь, Галині подруги. Було, заведуть пісню, а мати увійдуть у хату і швиденько накривають голову подушкою, щоб не чути. Весь вік за Галею страждали, оплакували її.
Сестри мої пішли заміж. Микола відбув армію і поїхав до дядька в Харків. Робив на заводі, був трактористом. Там він оженився. В усіх моїх родичів діти. А я так і залишилася сама. На муку. Заміж не ходила і дітей не маю.

«Боялася кинути матір, тому й заміж не пішла»

— Склалося так, що ми залишилися з матір'ю удвох. Держали корову, свиней. У колгоспі мене поставили на телят. А через якийсь час перевели на воли. Ними я й орала і все возила. Люди косять пшеницю, в'яжуть у снопи, а ми волами звозимо їх до тракторця. Пам'ятаю, як його купив колгосп. Перший тракторець у хазяйстві. Дисципліна була строга. Не вийдеш на роботу — штрафують.

А тоді наш колгосп приєднали до Калиновиці. Тут, на Сіряківщині, залишили свиноферму. Я робила на свинях. Пізніше перевели на кури. Там, на курятнику, я й робила до самої пенсії. Погляньте, які в мене страшні ноги, покручені, пухлі. То все через ту роботу на фермі. З гумових чобіт не вилазили. От і заробили ревматизми, хондрози. Я ніби й здорова була, а тепер у старості усе болить. Без палички кроку зробити не можу.
Корову ми віддали сестрі в Калиновицю, бо самим її тримати не було сил. Та залишити матір без молока.я не сміла і купила козу. Тепер уже нічого не держу.
Мати померли 28 квітня 1992 року. Це вже 22 роки живу без неї.

Усе згадую, як хату строїли. Бачите, біля входу написано на цеглі —1962. Це тоді ми увійшли в нову нашу оселю. Стільки сил уклали в неї, стільки грошей. Раділи, що тепер у нас і кімната гарна, і піч тепла, і сарай хороший, погріб з погрібником. Такі ми були хазяйки роботящі.

А чого заміж не вийшла? Находились люди, сватали. Не склалося. Завжди боялася матір кинути. І любов була. Гриша був трактористом, на цілині робив. Усе у нас було добре. Та оженився він на іншій. Двоє дітей у нього народилося, син і дочка. Так він мене ще кумою взяв, хрещеною матір'ю своєму Колі. Діти в нього ще малі були, а він знову до мене. Я не прийняла. Кажу:
— Ти ж бачив, яка я. А оженився на іншій. У тебе двоє діток. Не сироти їх.
І мати були проти. Сказали:
— Не взяв тоді, не треба й тепер.

З Калиновиці мене сватали, з Леляків. Посилали на збирання бавовни в Херсонську область. Там теж був чоловік, який просив стати його жінкою. «На руках носитиму», — казав. І знову я побоялася кинути матір, переїхати на Херсонщину. Отак і залишилася сама.

«Родичі у мене хороші»

— І сестри не забувають, і брат, і племінники. Скоро приїде з Житомира Володя, син сестри Ольги. Вона живе у Варві. Володя з сім'єю провідує і матір, і мене. Пообіцяв допомогти викопати картоплю. Якось я кажу:
— Господи, хоч би мені вмерти, щоб вам хоч до мене не їздить.
А його син Серьожа:
— Бабусю, не треба так говорить. Ми їдемо у Варву до бабусі Олі, а тоді обов'язково і до вас на хутір. До бабусі Каті.
Гарний хлопець. На юриста вчиться.

У Житомирі живе й Ольжина дочка. Хоче забрати матір до себе.
Вони всі піклуються про мене. Якось вирішили, що мені краще з Олею жити, у Варві. Дві зими там зимувала, було добре. Але, повірте, так хотіла в Сіряківщину, що таки й упросила привезти сюди. Тепер і зимую тут. Коли пішла у Варву, кудись зникла моя кішка. Де вона жила, не знаю, а як повернулася — з'явилася й кішка.
Провідує мене й хрещеник Толя Науменко. Хата його батьків по сусідству. Толя з сім'єю живе у Варві. Приїде з жінкою сюди — і до мене йдуть.^Завжди гостинці несуть. Його жінка — добра людина. Сама хліб пече. Привезе свіжого, м'якого — пахне на всю хату. Як у дитинстві, коли мати пекли.

У Озерянах є дом престарілих. Люди кажуть мені;
— Ідіть туди.
А милосердниця Люда каже:
— Вам тут добре? То й живіть тут, скільки живеться. А далі побачимо.
Мені вже 84. Ходжу погано. Та город ще полола, їсти варю. І перу щось дрібне сама. Велике прання забирають родичі у Варву. Там машина ота гарна, що натиснув кнопку— і пере.
Оце якось упала у дворі. Лежу, не встану. Ні, думаю, треба долізти до хати. Хоч рачки. Візьмусь за східці, а таки влізу в хату. Вчепилася у двері і не втрималася, упала потилицею на землю. Ніч сиділа на сходах. Тихо так навколо, навіть пташки не співали. Жодна не обізвалася.

Так добре мені тут, де народилася і все життя прожила. Подумки йду вулицею. Отут той жив, отут — той. Тут ми малими гралися. А отам я лошат пасла. Ще в школу ходила, як захворіли тато. Ím назначили легкий труд — пасти лошат. Ну, а вони уже мені довірили. Путати лошат не дозволялося. Треба було приганяти на обід. Якщо пригонимо раніше, бригадир лаяв. Усе оживає в пам'яті, наче було не багато років тому, а вчора.

Запитуєте, чи не страшно самій. Тут я вдома. Нічого не боюсь. Хіба що отого, якого засудили на п'ять літ. Раптом надумається помститися старій. Щоправда, він же не одну мене обікрав. А може, покаявся, став іншою людиною. Бог його знає...

Розказую вам усе, а так і не второпаю, хто ви і чого приїхали. Ще й фотографувати будете? Ой, яка вже з мене красота. Мо’, не треба?

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №34 (1476)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.