На хуторі Накот, де раніше видобували торф залишилось 4 родини. Як їм живеться далеко від цивілізації?

Добавить новость

Суббота, 8 Октября 2022 18:46  |  Просмотров: 5416 | Обновлено 8 Октября 2022 20:53

Були часи, коли торфопідприємство «Вольниця» забезпечувало людей недорогим паливом. Зупинилося виробництво десять років тому. Але люди у селищі, що виросло навколо виробництва, залишилися. Сьогодні там проживає лише сім чоловік.

На торфу - так рождественці називають віддалений куточок Накоту, де колись працювало торфопідпри­ємство «Вольниця». Тоді навколо підприємства виросло робітниче по­селення. Невеличке - всього сім дво­рів, але в деяких хатах проживало по дві сім'ї. Уже десять років, як торфо­підприємство не працює, а будинки, де колись вирувало життя і щебетали діти, поросли не те, що бур'яном, а повністю сховалися у хащах за ви­сокими деревами. Хоча є ще чотири обійстя, де живуть люди.

Колись, років десять, а то і більше, бувала у робочому відрядженні на торфопідприємстві. На той час дожи­вало виробництво останні свої день­ки. І нікому до нього діла не було. Пам'ятаю, директор Микола Михай­лович Романь зі шкури ліз, аби якось та втримати «Вольницю» на плаву, мотався по всій Україні за запчасти­нами до агрегатів. Але підприємство все ж припинило свою діяльність. Адже промислове родовище майже вичерпалося, а до техніки, яка була у наявності, уже років тридцять не ви­пускали запчастин. Коротше кажучи, вольнівське виробництво виявилося неефективним, аби вкладати в нього кошти.

І ось я знову вирішила побувати на торфу, відвідати тих, хто там при­ріс своїм корінням. Як вони прожива­ють у відірваному від світу хуторі. У супроводі старости Рождественського Анатолія Гейка їдемо у колишню «Вольницю».

Звернули з траси у ма­ленькому Накоті і рухаємося вузень­кою дорогою поміж соснами. Ось тут я зраділа, що не поїхали редакційною машиною - без провожатого нам не обійтися, заблудилися б на раз-два. Ним викликався бути Анатолій Миколайович. Одне, що важко було дорогу знайти, інше - хати по хутору одна від одної на відстані. Подумалося, у чому добре місцевим мешканцям, що злодіїв тут ніколи не буде - дороги не знайдуть.

- Оце ми їдемо навпростець. Тут ко­лись було колгоспне поле, а зараз он які сосни поросли. Землю роздали по 2 гектари, вона в оренді, але не обро­бляється, - розповідає мій поводир. - А це вже селище. Раніше тут жили ті, хто працював на торфопідприємстві, були також державні будиночки. Ось там була хата і ось там також, показує у бік високих дерев і кущів.

Дивлюся, і нічого не бачу, ніяких хат, одні хащі. Колись там жили люди, а тепер і сліду немає.

Усе життя на торфу

Аж ось на горбочку завиднілося до­глянуте обійстя. Там проживає родина Грицаїв - Юрій Якович та Ганна Василівна. Цього дня господарка з донькою, яка при­їхала на гостини, відкопували картоплю від буряка, аби потім заїхати тракторцем.

На урожай цьогоріч не скаржаться - карто­пля вродила. На голоси чужинців вийшов і господар, хоча фотографуватися навідріз відмовився.

- Як живеться? - запитую.
- Як жилося, так і живеться. Хоча рані­ше краще було, бо тоді у роботі, а тепер он баба голову жує, зубів немає, а роботу роби, - жартує Юрій Якович.

Ось так на гумористичній ноті і пройшла наша розмова з Грицаями. Проживають на торфу 43 роки. Обоє рождественські. Коли побралися, Юрій служив на флоті в Одесі, до речі, учасник бойових дій у Чехословаччині, а Ганна працювала у Чернігові. А потім покинув чоловік моряцьку справу, бо не діло сімейній людині по пів року вдома не бувати - діти пішли. Придбали хату у хуторі, обжилися. Цікавлюся, чому саме хутір вибрали, на той час у великому Жовтневому життя кипіло.

- Тоді тут було гарно. Він - мисливець, рибалка, а тут болото і ліс під рукою, - каже Ганна Василівна.

Та і робота під боком. Працював чо­ловік 25 років на торфопідприємстві водієм, звідти і на пенсію пішов. Ганна Василівна все життя торгувала у продмазі Жовтне­вого, на роботу добиралася велосипедом через Накот, а була і коротша дорога - через болото. Коли молоді були, то мали Грицаї і мотоцикл «Іж», і «Москвич», який вже струх. А зараз головний транспорт - мопед. Ним їздять у село у справах та за продуктами.

- Уже років десять мопед служить. Ото посаджу бабу і з ... вєтєрком, - жартує Юрій Якович.

- А коли можна і виїхати на трасу у Накоті, там зупиняються підприємці з продуктами, - каже співрозмовниця. - Тут близенько, до кілометра.

На життя у віддаленому куточку Грицаї не нарікають, бо у роботі, каже чоловік, скучно не буває. Раніше, коли підприєм­ство працювало, звичайно, було краще, веселіше. Та і людей на хуторі було біль­ше. А тепер усі живуть поодаль один від одного, кожен своїм життям.



Ганна Василівна ГРИЦАЙ на врожай картоплі не скаржиться

Раніше у Грицаїв було п'ятдесят соток городу, а зараз приватизували два гектари. Що засаджують, що засівають, є і сіно корівці. Господарство, не дивлячись на вік, тримають чимале, окрім корови, свині, індики, кури. Щоправда, птицю треба пас­ти, а на ніч зачиняти, бо лісові мешканці можуть залишити без яєць і м'яса.

Виростили Грицаї двох дітей. Син у Рождественському проживає, донька - у Чернігові. Приїздять - допомагають по господарству. Радують діда та бабу внучата.

Чекає на допомогу громади

Наступна наша зупинка - біля обійстя Валерія Дмитровича Тарана, що проживає у дідівській хаті, яка, так і хочеться сказати, «на курячій нозі», бо рук господаря не бачи­ла хатина вже давно. Одинокий. Мешкав у Бахмацькому районі, жив із жінкою у громадянському шлюбі, а п'ятнадцять років як перебрався на хутір. 64-річний чоловік - інвалід другої групи, пересувається з двома палицями. Через проблеми з кульшовим суглобом нога, каже, покоротшала аж на 8 сантиметрів.

- Як поживаєте? - традиційне запитання.
З двома палицями ходить, а ще минулого року ходив з однією. Через війну не мав змоги приймати потрібні ліки, отож і по­гіршало. Але, не дивлячись на свій стан, має п'ять соток городу. Сам заготовляє дрова - сухостою багато, а ліс - рукою подати. Сам і пиляє - придбав бензопилу.
Каже, сильно виручає продуктами та й іншою допомогою староста Анатолій Гейко. Декілька разів навіть возив до Конотопа. Ось і зараз привіз 17-кілограмовий ящик гуманітарної допомоги із селищної ради. У ньому по сім кілограмів макаронів та рису, олія, тушонки. Анатолій Миколайович повідомив, що голова громади пообіцяв також допомогти із вирішенням проблем інваліда. Адже треба йому пройти медичне обстеження у Бахмацькій лікарні, аби мати можливість замовити ортопедичне взуття. І взимку, і влітку Валерій Дмитрович не знімає шкі­ряних чобіт, де вмонтований каблук, аби вирівняти ноги. За два роки чоботи вже стали розлазитися, треба нові. Має й іншу проблему - загубився паспорт. А для цього необхідно двічі звозити інваліда в Мену. Ніби і невеликі проблеми, але затратні, бо дорога в копієчку влітає - треба наймати транспорт. А пенсії у чоловіка - дві тисячі гривень.

Розповідає, що стажу заробив тільки 11 років. Після того, як закрили бурову, де працював, довелося виживати на власних хлібах. Та і в колгоспі «загубилося» сім років, писалося на тих, кому скоро до пенсії. Був молодий, хіба ж знав, що стажу не заробить.

Угледіла біля порогу двоколісний тран­спорт чоловіка. У велосипеді ні педалей, ні шин.

- Для чого, - питаю, - він?
- Для того, щоб опиратися, - каже. - Дрова ним вожу з лісу. До траси за про­дуктами він мене доводить.

- А не хотіли б у будинок милосердя, там дров заготовляти не треба і годують добре, та і веселіше.
- Е, ні, мені деякі баби розказали, що там жити гірше, ніж у в'язниці. І гроші всі забирають, - відповів.

- Неправда, що всі. Залишають 25 від­сотків, а решта йде на ваше проживання.

Але переконати чоловіка у перевагах будинку милосердя не вдалося. Залиши­лися при своїх. А Валерій Дмитрович ще і при своїх проблемах, які, надіється, допо­може вирішити йому громада.



Валерій Дмитрович ТАРАН біля свого двоколісного транспорту, який служить для обпирання

Хату купили... у хуторі

І знову ми зі старостою їдемо хащами, і бачу охайне обійстя з гаражем, літньою кухнею, бетонованими доріжками. Біля двору техніки всякої, купи рубаних дров.

- Тут колись жив Григорій Рашко, друг покійного редактора газети “Нові горизонти” Василя Нікітіна. Колись у нього навіть аеросани були, - розповідає. - А потім хату продали.

Була здивована тим, що у такому забитому хуторі ще може хтось купити хату, здебільшого, стоять вони нікому не потрібні, уже без вікон та дверей, у зарос­тях кропиви. Але ж, ні, є люди, які шукають саме такого райського куточка, подалі від метушні і поближче до природи.

Придбало хату у Рашків подружжя Ле­бедів. Колись жили у Нехаївці, працювали на крохмальному заводі, тоді перебралися поближче до доньки, у Риботин. Але коли Ользі Іванівні зробили складну операцію на голові, лікарі порадили змінити місце проживання, оселитися там, де панує спо­кій і природа. Уже років сім як тут мешка­ють. І не шкодують.

- Коли їздили шукати хату, - розповідає господиня, - приїхали і сюди. Як побачила оцю, так і все. Кажу, беремо.

Купили її недорого, бо хати у таких се­лах дешеві, а ось вклали у будинок грошей багато. Усередині - сучасний ремонт, як у міській квартирі. Усе оббито дерев'яною вагонкою, нові меблі, облаштована кухня різною побутовою технікою.

- Це моя донька постаралася, - каже Ольга Іванівна.

- Вам подобається тут? А не страшно коло лісу? - запитую.

- Дуже подобається, - каже жінка. - А кого тут боятися? Навпаки, вранці встаєш, а за вікном пташки співають. Дід на рибал­ку, за грибами ходить.

- Живемо як на дачі. Тиша, чисте пові­тря, рибалка. Усе добре, тільки года йдуть до дна, - додає Микола Ілліч.



Микола Ілліч та Ольга Іванівна ЛЕБЕДІ з Нехаївки облюбували собі будинок на торфу, та і переселилися

Облюбувала хутір і внучка-риботянка. Захотіла проживати з дідом і бабою. На літо - додому, а на зиму - на хутір. До школи ходить Рождественської, з Накоту забирає її автобус.

Тримають Лебеді чимале господарство, мають і корівку, землю обробляють. Усі клопоти по господарству на плечах чоло­віка, бо Ольга Іванівна - інвалід, уже років двадцять як захворіла поганою недугою, всі суглоби повикручувало. А це ще і руку поламала, то треба їхати на операцію.

- Моя робота тільки по хаті. Їсти якось наварю, як чоловік начистить картоплі, - каже Ольга Іванівна.

За продуктами у село їздить Микола Іл­ліч своїм «муравйом», так називає китай­ську мотоколяску, мають і авто. На життя не скаржаться. Навпаки, настрій чудовий. А додають його і домашні улюбленці - такса Веста та породисті котики з кошенятками - їх до десятка у дворі. Та і внуків з хутора не виманити. А на мої слова про забите село, навпаки кажуть: «А ніяке воно не забите, у нас навіть інтернет є».

Усе б добре, аби не війна

Аж ось і остання зупинка, четверта. Саме стільки у селі жилих дворів. Ми у наймолодших жителів хутора - Романів. Розмовляємо з колишнім директором торфопідприємства Миколою Михай­ловичем, який зараз працює лісником у «Агролісгоспі».

Проживають Романі якраз біля колиш­ньої контори підприємства, на великій галявині, де колись «крутилося» багато техніки. Від потужного підприємства вже залишилися руїни. Техніку - яку забрали, яку здали у металобрухт.

- Я вас пам'ятаю, колись приїздили, про лебедів питали, про виробництво, - при­гадує давню зустріч Микола Михайлович.

Цікавлюся, скільки колись торфу видо­бували на «Вольниці» і чому прийшов крах підприємству.

- До двох тонн кускового паливного торфу видобували останні роки, а раніше і значно більше було. Для населення та організацій. А ось для сільського госпо­дарства торф останніми роками не видо­бували. А при колгоспах накопували до ста тонн торфокрошки. На той час, коли ми з вами бачилися, ми мали великі проблеми із технікою. Агрегати і запчастини до них для видобутку кускового торфу вже не ви­пускалися. Їздили по торфопідприємствах, які закривалися, аби розжитися запчасти­нами. А те, що підприємство закрилося, - закономірно. Бо відкривається воно під програму і на певну кількість років. Є сто тонн покладів, ставиться техніка на 25 років, виробляється, і все.

- То що, торфу вже більше у землі не­має?
- Ще є багато торфу, але це не промис­лові запаси, а залишкові. Якщо зібрати всі куски в купу, то були б промислові, а як їх збереш, вони ж в землі.

- Та і заросло вже все, - додаю.
- Раніше на це не звертали увагу. Спо­чатку рили канави, аби підсушити поклади, а тоді запускали техніку - корчували зарос­лі, пеньки. А на сьогодні залишилися обріз­ки. Таким способом, як було, той торф не добути. Усе повинно себе виправдовувати.

Микола Михайлович на підприємстві працював головним інженером з 1983 року. А з 1995 року і по 2010 - керівником. На його очах пройшло підприємство свій шлях розквіту і шлях занепаду. Останніми роками на «Вольниці» було до 20 працю­ючих, а колись, разом з Бахмацькою та Талалаївською дільницями, більше ста. А на торфу тоді, каже, жило десять сімей, а до школи ходило до десяти учнів.

- Як живеться сьогодні? - цікавлюся.
- Якби не було війни, то було б най­краще. Але зараз усе інше відкочується на задній план. Ми можемо жити на хлібі і воді. Руки є, все зоремо, викопаємо, корову подоїмо, гриба зберемо, це все дріб'язок, аби все скоріше закінчилося.



Микола Михайлович та Валентина Миколаївна РОМАНІ з внучками Софійкою та Настею

Син Валентини Миколаївни та Миколи Михайловича Олександр з дружиною і дво­ма донечками проживає у Чернігові. Якраз на об'їзній дорозі. Два тижні з дітьми бігали у погріб, а потім приїхали у хутір. А за ними сват з свахою, сином, невісткою та внуком, вони три тижні у погребі витерпіли. А ще і рідний брат Валентини, також з Чернігова, знайшов на торфу безпечне місце. Усіх 10 чоловік було. У двох хатах розселилися. Зараз всі вже у місті. Будинок сина, хоч і не дуже, постраждав від вибухів, а ось у сватів - більше ремонту треба було. Але, каже, не так, як у Новоселівці, де одні фундаменти залишилися.

Нашу розмову перервала «молочна» машина, що під'їхала прямо під двір. Не дивлячись, що на хуторі тільки чотири корови, а за молоком сюди їздять справно. Є людям, хоч і важка, а свіжа копійка.

- А он і мої дві корівки на вигоні, - по­казує вдаль на майдан коло зруйнованої роками контори підприємства.
«На торфу» у всіх корови на припоні. Паси - де душа бажає.

А ми йдемо знайомитися з господар­кою дому - Валентиною Миколаївною, сином та внучками Настею і Софійкою, які саме на День Незалежності України приїхали на гостини до найрідніших людей. Провідати, а ще і сховатися від війни, бо у день народження нашої держави очіку­валися обстріли. А що таке війна, Романі вже знають.

- Усе було б добре, аби не війна. Отож віримо у перемогу, - каже Микола Михай­лович, проводжаючи нас.

Людмила КОВАЛЬЧУК Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: