Язик до заможності доведе, або «В Сраколизівці люди чуйні»

П'ятниця, 22 серпня 2014 14:44 | Переглядів: 1708

В селі Козероги Чернігівського району завжди добре розуміли об'єктивну реальність та шляхи до ситого життя й кар'єрного зростання. Ще сотню літ тому куток села, де проживали послужливі односельці, які вміли догодити панам (а від того мали достаток), був названий селянами не дуже літературним словом. Однак воно якнайкраще змальовує їхні взаємовідносини з багатіями.

Яким би не був чи здавався самодостатнім, авторитетним та, як зараз модно говорити, «крутим» хтось з громадян, завжди знайдеться особа (принаймні, одна), якій перший мріє догодити й улестити. Як у народі інколи кажуть, «без мила».

Традиція?

Скажімо, працівник якогось з управлінь міськради прагне усіляко догодити своєму начальнику. Той у свою чергу жадає вислужитись перед мером міста і так далі, до президента. На голові держави рух не припиняється, бо найчастіше керівником країни він є лише номінально, а неофіційно змушений дослухатись до якоїсь групи багатіїв.

Така своєрідна вертикаль власної назви, здається, не має. Та є в народі одне влучне слово - ним визначають все те, що відбувається в тій вертикалі. Це процес, який (при застряглих у нашій державі соціальних ліфтах) дає змогу чи не будь-кому піднятися хоча б на кілька соціальних поверхів. А далі все залежить від «професіоналізму» конкретного пасажира.

Це слово описує взаємовідносини між різними соціальними класами у нашій державі та є секретом для успіху, незважаючи на відсутність досвіду та освіти.

Саме таким словом мешканці села Козероги Чернігівського району ще на початку минулого століття назвали один з кутків свого населеного пункту, де жили люди, котрі будь-що намагалися вислужитися перед тодішніми, на їх думку, володарями життя - панами.

Місцеві авторитети

Історія кутка Сраколизівка почалася у сиву давнину, коли країною, сидячи на троні в Петербурзі, правив цар-батюшка, а влада на місцях належала заможним панам. Село Козероги, за словами найсивіших його жителів, «вік бідним було», а тому не мало ані церкви, ні резиденції панів. Пани були за кілька кілометрів у сусідньому селі Жеведь, а дехто з козеріжців працювали в них обслугою. Зокрема, сімейна пара Гапа та Микита Стеченки.

- Микита разом з трьома своїми братами працювали на пана, - розповідає 78-річна мешканка кутка Парасковія Феодосіївна Поклад. - Я його застала живим. Ходив завжди такий поважний: у хромових чоботах, вельветовому галіфе, чемарці (однорядний, обшитий хутром сюртук) та з золотим перснем на пальці.

Був Микита Стеченко підлеглим пана на прізвище Гаркавий. А прізвище іншого жеведського пана було Лідор. Гаркавий, Лідор - неначе прізвиська кримінальних авторитетів, вам не здається? Микита виконував обов'язки кучера. Гаркавий був дуже задоволений Микитою, як і його братами (відомості про їхню зайнятість при пані загубились в історії). Козеріжець працював надто добре та ледь зі шкіри не вилазив, щоб вгадати та виконати щонайменшу панську забаганку.

На знак вдячності Гаркавий подарував братам родючі землі у Козерогах, де вони й оселилися, звівши кожен собі по хаті.
- Їх називали Герасимовичі, бо ім'я батька було Герасим, - переказує розповіді своїх предків Парасковія Поклад. - Вони догоджали пану в усьому - говорячи по-народному, лизали йому с**ку. За це й куток, де вони отримали панську землю, стали називати Сраколизівка.

Баба Параска народилася й досі живе на цьому кутку. Навіть коли вийшла заміж, то переселилася всього лиш з однієї хати на Сраколизівці до іншої.

Панські дарунки

Куток цей складається з двох вулиць, на перетині яких і знаходилися колись хати братів. За словами Парасковії Поклад, нащадків Микитиних братів не залишилося. А нащадки самого Микити досі живуть на тому ж місці. Нині тут за старших правнучка панського кучера Катерина та її чоловік Микола - родина Левченків.

- Працювала на пана Гаркавого і Микитина дружина -Гапа, - повідомляє Микола Левченко. - Вона виконувала домашню роботу. Дожила, до речі, до 95 років.

За словами Миколи Левченка, предкам його дружини пани віддячували за роботу не лише землею, а й грішми. Надарували, каже, золотих монет, обручок, хрестиків. Одна з монет дожила до 70-х років минулого століття та «подарувала» правнучці баби Гапи вставні зуби. Це, говорить Микола, було на квартирі стоматолога у Чернігові, з яким за роботу він розрахувався не радянськими грішми, а царськими.

Панських дарунків було у Микити Стеченка чимало, вони допомагали жити йому і його нащадкам навіть за часів радянської влади. Ховали багатство переважно у землі й інколи потім не знаходили. Так трапилося, наприклад, коли баба Гапа від'їздила на деякий час у Чернігів, а коли повернулася, то на місці, де вона закопала гроші, вже стояла новобудова.

Пан Микола говорить, що неодноразово ходив по двору та городу з металошукачем, але золота так і не знайшов. Траплялися деякі старовинні монети, однак історичної цінності вони не мали і тому були перетворені Миколою у блешні.

Жодних старих будівель від перших поселенців Сраколизівки вже не залишилося.

Жителька кутка

Нелітературно

Микола Левченко також підтверджує версію походження назви кутка, хоча сам родом із іншого, а саме - Жидовні. Етимологія назви цієї частини села також лежить на поверхні історії. Колись там жили багаті євреї, котрі заробляли гроші торгівлею у власному магазині.

- Може, і я жид, - припускає Микола. - Бо одного з моїх предків по-батькові було Хокович, а його батька звали Хок Моїсеєвич.

Повертаючись до Герасимовичів, слід зауважити, що радянська влада не забрала отримані ними панські землі. За словами Парасковії Поклад, коли більшість селян мали не більше чотирьох власних соток землі («Земля - селянам!»), у Герасимовичів ділянки були по 25 соток.

- Мабуть тому, що вони пішли у колгоспи, ніхто їх не розкуркулював і нічого насильно в них не відбирав, - припускає баба Параска.

Не зовсім літературна назва кутка ніколи не бентежила його мешканців. Одна бабуся, яка прожила тут усе життя, говорить, що ніколи не соромилася називати місце свого проживання (хоча сама представитися не захотіла). Навіть коли була молодою, то без жодного сорому казала, звідки вона. Мабуть люди, вживаючи слово упродовж життя, не сприймають його прямий сенс. Як індивіди, що «зв'язують слова» матюччям, не сприймають його за лайку.

Жителька кутка

«Не взяв, бо й нема чого»

На сьогодні на Сраколизівці є дві основні проблеми. По-перше, дуже малі пенсії.

- Як, - розводить руками місцева бабуся, - на тисячу гривень пенсії мені і город виорати, і засіяти, й обмолотити, та ще й дітям щось дати? Працюєш-працюєш, а плід твоєї праці, як ось картопля, копійки коштує. Чому люди, які на своїх плечах піднімали колгосп, жінки, які собою орали, не отримали нічого від його розвалу? Колгосп розібрали. Та хоча б колгоспники розібрали, а то ж невідомо хто: привезли з міста крани, забрали все, що можна було забрати, і зникли.

По-друге, хтось повадився лазити по хатах.
- Приїхали діти з Чернігова, пішли ми разом на другий город, - продовжує та ж мешканка кутка. Коли повертаємось - а в хаті хтось побув. Поривсь добряче, але нічого не взяв, бо й нема чого. Паспорт, бачу, розгортав - мабуть, хотів кредит на нього узяти. Але таким, як я, 77-річним бабам, кредити вже не дають. І такі випадки траплялися не тільки зі мною, а й із багатьма мешканцями села.

* * *

Раніше на весь куток був всього один колодязь і всі мешканці Сраколизівки ходили до нього по воду. Зараз колодязь у кожного свій і люди стали менше зустрічатися та говорити один з одним, проте лишились такими ж чуйними та доброзичливими.

Мешканці кутка Сраколизівка трохи шкодують, що вже немає тих панів, що були колись. Без панів, кажуть, не можна.

- Потрібно, щоб пани були: вони й міркують, і рішення приймають, - пояснюють на кутку. - Але ж не стільки, як зараз. Сьогодні кожен другий - «пан». Пани панів від влади відсувають та на їх місце сідають. Діти та онуки таких баб, як ми, туди ніколи не проб'ються.

Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №34 (486)