«Мені було 9 місяців, коли батько убив маму»

Батька засудили до 25 років ув'язнення. 9-місячна дівчинка стала круглою сиротою. Жила у діда та баби, була на патронаті у колгоспі, виховувалася у школі-інтернаті. Вийшла заміж, народила трьох дітей. Тепер у Валентини Іванівни та Василя Михайловича Дусів із села Мотронівки Борзнянського району вже правнук є — Захарко. Про прожите й пережите розмовляємо з господарями у їх затишній хаті по сусідству з «дачею Плюща». Коли покійний Іван Степанович облаштовував її поблизу музею-заповідника «Ганнина пустинь», взяв, кажуть, і їхніх 8 соток городу.


Валентина Іванівна і Василь Михайлович через два роки відсвяткують золоте весілля

«Вернись, дитино, бо в тебе попереду смерть», — сказав ворожбит

— Господь з ними, тими сотками,— каже Валентина Іванівна. — Уже не подужаємо з дідом і того порати, що залишилося. З хазяйства держимо тільки пару свиней та курей. А колись же й корова була. Дітей гляділа свекруха Ганна Микитівна, царство їй небесне. А ми день у день на роботі. Я 35 літ у магазині в Оленівці пропрацювала, це три кілометри в один кінець. А тричі за день туди і назад, у будь-яку погоду, — це 18 кілометрів. Отак і жили.

Ви запитуєте в мене про матір та батька. Усього не знаю, мала ж була, але й того, що розповіли дід з бабою і хрещена, вистачило б на найстрашніший фільм. Так от. Родом я з села Прачі нашого ж району. Баба моя Ганна Єлисеївна народила вісім дочок, а дожили до старості тільки три. Четверо вмерло, а мою матір Марію Юхимівну убив мій батько, Іван Петрович Сологуб. Сам він з Полівки, що біля Конотопа Сумської області. Був військовий. Служив у Білорусії, в Могильовській області, місто Кричев. Чого заїхав у Прачі, не знаю. Може, продукти заготовляв. Це ж 46-ий рік, повоєнне трудне врем'я. Тут познайомився з мамою. Вона красива була. Он погляньте на портрет, яка. Вони ровесники, 1921 року народження. Побралися, розписалися. 14 лютого 1947 року народилася я. Батько приїздив до нас, обіцяв забрати до себе. І десь під осінь повідомив, що найняв квартиру. Нехай Маруся залишить дитину на батьків, а сама іде, він її зустріне.

На станцію Бантарівку маму проводжала її молодша сестра Оля, моя хрещена. Пізніш розповідала, що по дорозі їх зустрів старий ворожбит.

— Вернись, дитино,— сказав несподівано мамі. — Бо в тебе попереду смерть. У тебе ж є дочка. Вона буде кругла сирота.

Оля злякалась.
— Давай повернемось, — мовила мамі. А та їй:
— Не беспокойся. Бережи мою дочку. І поїхала.
На станції в Білорусії її ніхто не зустрів. Тоді мама звернулася до людей, що були на пероні, запитала, як знайти військову частину. А тут і батько. Почувши, що вона розмовляє зі сторонніми, почав лаяти:
— Ти чого засвітилася? Про що питаєш?

Вони прийшли на квартиру. Мама поставила кудись там два чемодани, а на вішалку повісила демісезонне пальто і курточку. Батько повідомив хазяйці тьоті Ніні, що знайшов інше житло. Речі нехай постоять, забере пізніше. А мамі сказав, що вони зараз підуть до його дядька, який чекає їх у лісі. І вони пішли.

Через якийсь час батько прийшов за речами. Чемодани забрав, а пальто і куртку не помітив. Так вони й провісили до холодів. Добра жінка занепокоїлась. Пам'ятала, що Маруся пішла від неї в легкому одязі. Уже пізня осінь, ось-ось зима, а за пальтом і курткою ніхто не йде. Розшукала батька, запитала про Марусю. А він:
— Не мішайся, не твоє діло. Тоді вона пішла в міліцію.
— Допитайте Сологуба, де його жінка, - попросила. — Уже холодно, а одежу не забирає.

У Прачах теж дивувалися, що від Марусі нема ніяких звісток. Правда, були листи від Івана. Він писав, що Маруся поїхала в Москву. Тут її осудили офіцерські дружини за спекуляцію. «Якщо до вас приїде хтось із властей, гоніть їх, нічого не розповідайте. Я скоро приїду, заберу Валечку».
Дід, бабуся, хрещена дивувалися. Яка спекуляція? Чим? У Марусі нічого зайвого не було. Чим би вона спекулювала?
За три місяці листів від батька зібралося чимало. Хрещена всі зібрала докупи, склала, немов відчувала, що вони ще будуть потрібні.

А в Кричеві в лісі мисливець натрапив на страшну знахідку. По першому снігу пішов на зайця. Пес, що біг попереду, десь зник, не відгукував на голос. Мисливець пішов по сліду. Раптом з викопаного окопу вискочив собака. Облизується. Чоловік в окоп, а там з-під хмизу і листя стирчить нога, гомілку якої й гриз собака.
Заява мисливця в міліцію про знахідку співпала в часі з приходом туди тьоті Ніни. Коли у батька запитали, де його дружина, той відповів:
— Поїхала на батьківщину.

У Прачі приїздив нарочний. Запитав у діда й баби про дочку.
— Поїхала до чоловіка, — пояснили.
А хрещена передала усі листи, що надійшли від батька. Я, мабуть, злякалася чужого дядька, бо дуже плакала. Тоді він і сказав бабусі:
— Ой, ця дівчинка вас угробить.

На запитання діда, хто він такий, що цікавиться Марусею, нарочний наплів, ніби їхав з мамою і татом у поїзді, вони запросили його у Прачі, а самі десь відстали.
— Скоро приїдуть, — запевнив.
А в сільраді секретарю Надії Василівні Сапко сказав, що Маруся загинула. Наступного ж дня з Кричева прийшла телеграма: «Померла Маруся. Приїздіть ховать».

Їздили хоронити мою нещасну маму дід Юхим Оксентійович Сова і хрещена Оля. Тьотя Ніна, яку викликали в морг на упізнання покійної, розповіла їм, що упізнала маму по хвилястому волоссю та нитці янтарного намиста на шиї. За три місяці після жорстокого вбивства тільки це залишилося від молодої красивої жінки. Та й тьотя Ніна бачила її якусь коротку мить.

Військовий трибунал засудив Івана Сологуба до 25 років ув'язнення

— Судив батька військовий трибунал. Коли його ввели до залу засідань, мій дід вихопив в охоронця гвинтівку, хотів застрелити вбивцю. Звісно, вчинити самосуд дідусеві не дозволили, зброю забрали. Батько ж вважав, що саме тесть видав його властям. Он листи зберіг і передав слідству.

Признався, що вбив 13 жінок. Мама буда тринадцятою. На ній він попався. На запитання, чому таке робив, відповідав: — Так треба було.

Дідусь мій не витримав:
— Ти ж свою дочечку маленьку осиротив!
— А я б її теж знищив. Щоб не було сліду і свідка.

Дали йому 25 років тюрми. Чи він там десь і згинув, чи вийшов, не знаю. Тітка Паша, мамина сестра, від когось чула, що через 25 літ якийсь Сологуб повернувся в Полівку з ув'язнення. Але там півсела Сопогуби. Отож він чи не він, не знаю.
Рідня батька немовби цікавилася мною, але дід заборонив будь-яке спілкування з ними. Юхим Оксентійович був людиною суворою, носив велику бороду. В моїй пам'яті він схожий на Карла Маркса.

Осиротівши, я залишилася у діда і баби.

Бабусю любила безмежно. І вона мене. І Оля, хрещена мати, була мені як рідна. Через якийсь час вона вийшла заміж у Кривий Ріг і поїхала від нас. Але все життя, аж до своєї смерті три роки тому, дбала про мене, цікавилася, як і що. І її син та дочка мені як рідні. Досі родичаємось, телефонуємо одне одному.
Хоч була я круглою сиротою, пенсії в ті роки не платили. Місцевий колгосп узяв мене на патронат. Давали по літру молока в день, трохи муки, крупів, овочів — що було в колгоспній коморі. Грошей мало, 50 рублів, а після реформи — 5. Одержить дід ту п'ятірку і питає:
— За що ж дівчині книжечки купить? І зошити?

Важко жилося. А тут ще й тітка Паша, материна сестра, мене не злюбила. Обижала. І у восьмий клас віддали мене у Городнян-ську школу-інтернат.

Там було добре. Нас годували, одягали, вчили грамоти і шиття. Та я дуже сумувала за бабусею. Відпускали додому тільки на канікули. Давали на проїзд 4 карбованці. 1,40 в один кінець на поїзд до станції Бондарівка і стільки ж на зворотню дорогу. А від станції вже можна пішки до села дійти.
Після одинадцяти класів спробувала вступити до Чернігівського медучилища. Дуже хотіла вивчитись на медсестру. Пільг для нас тоді не було. І я не вступила. Пішла в школу-магазин у Борзну і 11 січня 1966 року приїхала в Оленівку.

«З Василем ми вже 48 років разом»

— 11 січня був перший день моєї роботи, а 10 квітня я вже розписалася з Василем Дусем.
Я помітила, що він щодня приходить до нас у магазин. Стоїть і дивиться.
— Чого стоїш? — запитую.
Не каже і стоїть. Розповіли, що він з Мотронівки. Після армії поїхав до друга аж у Корсунь-Шевченківський, там працює. А це приїхав у відпустку.
Пам'ятаю, що мене запросила в гості прибиральниця Ганна Дзюбенко. її донечці 6 років. Ну, я прийшла, а там — Вася. Виявляється, він їхній родич. Тоді ми познайомилися ближче. А наступного дня він прийшов і запитав:
— Ти підеш за мене?

Весілля у нас не було. За що? Двоє сиріт. Вася привів мене до своєї матері Ганни Микитівни. Я ж за своє життя ніколи не вимовила слова «мама». А тут якось зразу обізвалася до неї:
— Мамо!
Вона так зраділа!
— Донечко моя! Не переживай, тобі у нас буде добре.
Вася, останній з п'яти її дітей, народився в кінці 1943 року, коли вже загинув його батько. Судно, яким їх везли, німці потопили у Фінській затоці. Так що піднімала дітей мати сама.

Перші півроку ми з Васею жили і працювали в Корсунь-Шевченківському. Але я почала хворіти, і лікарі порадили поміняти клімат. Повернулися в Мотронівку. Моє місце в магазині було ще вільне. Я й чоловіка навчила працювати з рахівницями. І він став за прилавок. А тоді залишив, каже: «Не моє». Пішов у колгосп шофером.
Рівно через рік у нас народився Вітя. Сім'я виросла, а хата маленька. Вирішили будуватися. Коли я зрозуміла, що завагітніла вдруге, перелякалася. Будуємось, а тут таке. Та чоловік не дозволив позбутися дитини. І у 1969 році у нас народився Толя. Ніну, донечку, нам дав Господь уже в 1975-ому.

Із свекрухою ми прожили у мирі і злагоді 18 літ. Дітей мені виняньчила вона. Дякуватиму їй, доки живу на світі. До речі, останні сім літ свого життя жила у нас і моя тітка Параска, ота, що дуже не любила мене, ображала і в інтернат відправила. Тепер була хвора і нікому не потрібна. Просила все: «Прости мене, Валю. Прости». Дочка її померла раніше, онуки бабою не цікавилися. Доглянули її ми і поховали. А хату в Прачах я віддала церкві.

У 1994 році помер наш Толя. Був моряком, ходив у закордонні плавання. У 1992 році на кораблі його ударило тросом по стегну. Немовби все обійшлося. Але через рік (у Канаді вони якраз були) сину стало погано. Літаком його доставили в Мурманськ, а звідти вже привіз його додому наш старший син Вітя. 17 грудня він, спираючись на паличку, переступив поріг рідної хати. Я як глянула на нього, так усе й зрозуміла. 7 січня Толя помер від саркоми. Більшого горя, ніж хоронити дітей, не може й бути. Дитям нерозумним залишилася без матері я, жодного разу не була на її могилі, а довелося ще й сина оплакати. Іноді докоряю собі: може, так рано він пішов від мене, що тоді давно я не раділа, будучи ним при надії. Синочок мій дорогий...

Віктор живе недалеко, в Іванівці. Він пройшов Афганістан, слава Богу, повернувся. У нього вже доросла дочка Діана і онук 3а-харко. Живуть у Києві. Син Владислав, наш онук, вчиться в Борзні на агронома.

Тоді був Афганістан, а тепер ось нове горе на нашу голову — війна в Донбасі. Уже викликали до військкомату і Віктора, і Аллу, невістку, вона теж військовозобов'язана. служили у свій час разом у Таджикистані.

Наша дочка Ніна живе в Бобровиці. Ілона, її донечка, перейшла до 7 класу. Часто провідують нас. Чекаємо і на ці вихідні. Яблук багато в саду, слив. Помідори вродили добре.

Дід ось заходився з ремонтом. Фарбує хату, колодязь. Бачите, яка краса. Про одне молимо Бога: щоб припинилася та війна, щоб не гинули люди. Наш народ стільки горя зазнав, не доведи Господи нікому. Треба жити в мирі і злагоді, ростити хліб, виховувати дітей, дбати про їхнє щастя.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №33 (1475)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: