То, про що так довго говорили більшовики...

П'ятниця, 25 липня 2014 16:05 | Переглядів: 1764

Ще «вчора» вони регулярно голосували за Януковича, а сьогодні - переховуються на Чернігівщині від наслідків його діяльності. Подружжя пенсіонерів з Донбасу кілька місяців проживає у селі Більшовик, що на Борзнянщині.

Якщо ви коли-небудь дивились художні фільми у жанрі постапокаліпсис (як ось «Я - легенда» чи «Книга Ілая»), то побачене вас не здивує. А якщо ви прихильник такого кіно, то двоповерхівка у селі Більшовик за адресою вул. Садова, 83 для вас - саме те, щоб полазити усередині та наробити апокапіптичних фото.

Війна тут уже була

Облізлі стіни з обдертою штукатуркою; вікна, з яких шибки повипадали, а подекуди лиш отвори у стіні; виламані двері... Усе це, окрім фронтальної сторони, заросле будяками та іншою рослинністю. Саме у такому тихому райському містечку придбала власну квартиру сімейна пара звичайних українських пенсіонерів з Донбасу і планує тут доживати віку.

76-річний Леонід разом зі своєю 63-річною дружиною Надією - не єдині мешканці жахливого будинку. У двоповерхівці, яка неначе постраждала від бомбардування, зайняті 4 з 8 квартир.

«Напишіть, щоб з війною до нас не йшли, - говорять мешканці будинку. - Скажіть, що тут вона вже була. Дивлячись на наш будинок - повірять».

Півтора роки тому подружжя пенсіонерів приїхало у Більшовик, щоб погостювати у доньки, що проживає у цьому будинку.

А доньку привела до Більшовика доля: живучи у Харкові, вона познайомилася з молодим будівельником, закохалася, вийшла заміж і поїхала разом з ним жити на його батьківщину.

- Чи не висловлюєте у сварці з чоловіком, що думаєте про його батьківщину? -запитую доньку пенсіонерів.

- Будь проклятий той день, коли я його зустріла, - сміючись, цитує жінка героя відомої радянської комедії.

Корінний донецький хохол

Леонід, за словами дружини, «корінний донецький хохол», народився у Донецьку в сім’ї шахтаря, що приїхав на заробітки зі свого рідного краю - Вінниччини. Мати -донька краматорського шахтаря, який у 45 років вимушений був піти на пенсію через запилення.

- Заробляв він дуже великі гроші, - згадує Надія, - по 400-500 радянських рублів. Але яка шкідлива та ризикована робота у нього була! Скільки аварій та вибухів він пережив...Ми малими щоразу бігли зустрічати його з роботи, обнімали, кричали та раділи, що татко живий повернувся.

Сама Надія до пенси працювала завідувачем гусятниці, їдальні тощо. Чоловік її, батько якого загинув на війні, працював на Донбасі монтажником, споруджував шахти, хімічні та сіркокислотні цехи, підприємства.

- Будували поляки та італійці, великі майстри своєї справи, - пояснює Леонід.

- А ми виконували роль виключно робочої сили.

Неспокійна батьківщина

- Чи важко було кидати рідний край?

- Ми не рідний край покидали, - говорить Леонід. - Наша батьківщина - Донецьк та Краматорськ. А там, де ми жили останнім часом, ми були чужі. Приїжджі серед місцевих селян.

Свої рідні міста пенсіонери, звісно ж, згадують. Та без болю не можуть говорити про нинішні події. Лишилося у них там і багато родичів, зв’язок з якими зараз втрачено.

- Додзвонитися до них вже кілька місяців не можемо, - пояснює Леонід.

Всі новини про події на сході донбаські пенсіонери дізнаються тільки з телевізора, їх обурює те, що жителів Донбасу лякали бандерами, а зараз, на їхню думку, саме вихідці із західної України захищають Донбас і гинуть.

- Розказують по телевізору про загиблих у боях військових, - переказує Леонід. - Один з Івано-Франківщини, інший - із Львівщини тощо. І жодного донбасівця. Невже тільки «страшні» бандерівці Донбас захищають?

Таксисти-шкуродери

Після виходу на пенсію подружжя вирішило оселитися на селі, де жити дешевше й затишніше. Придбали хату в селі Вірнопілля Ізюмського району на Харківщині. Це на самому кордоні з Донеччиною й усього за кількадесят кілометрів від нині всесвіт-ньовідомого Слов’янська.

Донька іноді відвідувала батьків, але дорожнеча проїзду та тривалість подорожі робили її обтяжливою. Півтора роки тому батьки гостювали у доньки, але в Більшовику у Надії загострилися хвороби (гіпертонія та цукровий діабет) і довелося затриматися. Жили у трикімнатній доньчиній квартирі на другому поверсі апокаліптичного будинку.

Остаточно плани пенсіонерів про повернення додому зруйнувалися після початку бойових дій на сході. Обтяжувати доньку життям у її квартирі батьки не хотіли, атому за 2000 гривень (!) придбали квартиру тут же, на першому поверсі.

- Незважаючи на те, що зі зручностей тут тільки колодязна вода, ми не жаліємося, - розповідає Надія. - Маршрутку б тільки пустили через Більшовик, і було б добре. Бо вибратися у Борзну ми можемо собі дозволити тільки раз на місяць, на таксі. Вартість в одну сторону - 100 гривень.

Враховуючи, що відстань до райцентру - до 9 км, таксисти з пенсіонерів «деруть три шкури». Щодо маршрутки, то колись через Більшовик проходило автобусне сполучення «Борзна - Миколаївка», але потім перевізник вирішив скоротити маршрут, викинувши з нього заїзд у невигідне для нього вимираюче село.

Хмільна робота

Більшовик лежав у руїні не завжди. Колись тут було велике підприємство з культивації хмелю, який вирощували всюди навколо. Більшовик практично потопав у хмільних заростях. Тут платили чималі гроші, тому люди з багатьох закутків нашої батьківщини їхали у Більшовик підзаробити. З тих часів і залишилась двоповерхівка на Садовій, 83. А таких будинків та гуртожитків тут було чимало.

Приїхали у Більшовик на заробітки й батьки Рими, нині більшовички з 23-річним стажем. Вона народилася у Херсоні, жила з батьками у Брянську, а виростила дітей та дочекалася онуків у Більшовику. Зараз Рима не працює: гроші для сім’ї заробляє у лісництві чоловік, а вона порається по господарству.

- Чи не нудно мені у Більшовику? У мене кілька корів та коней, кози, кури, кролі, дев’ять в’єтнамських свиней, - інформує Рима. - 3 таким господарством нудьгувати ніколи. Лише інколи можу собі дозволити сходити покупатися на наше водоймище.

У Рими троє повнолітніх дітей, які вчаться та працюють у Києві та Чернігові, а також є й унуча.

- Майже нічого з домашніх продуктів я не продаю, - каже Рима. - У мене така сім’я, що усе розходиться на її потреби: діти, зяті. Цілий рік дітям торби передаю. Колись було, їздили продати: наймали усі восьмеро машину - і в Київ на торги.

Кукуріківщина

Зараз у Більшовику живуть 11 родин, їхні діти, а також з хутора поруч, складають половину (12 з 24) всіх учнів Забілівської дев’ятирічної школи, що на території колишнього хутора Кукуріківщина (перейменованого, після визнання його уродженця Віктора Забіли відомим українським поетом, у Забілівщину). Шкільний автобус забирає дітей майже з-під домівки, куди й повертає після уроків.

- Тут хоча б дитину виправляти у школу не боїшся, - каже донька донбаських пенсіонерів, згадуючи про ситуацію на своїй малій батьківщині. Сама вона працює у Борзні «на пряниках» (ТОВ Фабрика печива «БОРЗНА»), куди 40 хвилин їде велосипедом. А пішки - понад 2 години.

- Машини не шумлять, на базар не поспішаєш, - говорить про сильні сторони Більшовика її мати Надія. - У нас тут усе своє. Молоко купуємо по 10 гривень за З літри, сир - 20 грн. за кіло. Квартири опалюємо дровами: продають по 1200 гривень за причеп. Якщо порубані, то за 1500. Не дешево, а кому зараз легко? Тільки олігархам.

- З цього будинку ніхто у президенти не висувався. Тільки багатії державою й керують, - впевнений Леонід. - Ми двічі на президентських виборах за Януковича голосували, а він он що накоїв і втік, і скільки багатства вивіз. Хоч би одного золотого батона вистачило б нам на ремонт будинку, і ще б скоринка лишилася.

Втім, в аварійному будинку з сусідніми квартирами без вікон є один спосіб відчутно зекономити на опаленні. Його розповів дід Василь. Все геніальне - просто: з кількох грубок у своїй трикімнатній квартирі він топить лише одну - на кухні. Де й проводить усю зиму.

Ігор Стах, "Чернігівщина" №30 (482) від 24 липня 2014