Столітній ювілей льотчика Федора Мельнікова

У відділенні соціальної допомоги територіального центру Деснянського району м. Чернігова на обслуговуванні перебуває ветеран війни і праці Федір Антонович Мельніков, який 15 лютого цього року відзначив свій столітній ювілей.
Напередодні ювілею я відвідав ветерана.



У народі кажуть: «Життя прожити — не поле перейти», «У житті, як на довгій ниві», а ще є такі слова з пісні: «Мої роки — моє багатство». З честю й вірністю присязі, державі, сім’ї, друзям і тим, хто знає Федора Антоновича, він іде через життєву ниву непростим земним шляхом.
Із двох фотографій, що зроблені в різні часи, на нас дивиться одна й та ж людина. На одній молодий курсант — льотчик у будьонівці, а на другій, уже нашого періоду, ветеран — льотчик із погонами полковника, з двома орденами Червоного прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, багатьма медалями і відзнаками на військовому кітелі.
Так, Федір Антонович вірно служив Вітчизні, і вона не відвернулася від нього, як це бувало з іншими. Та недарма кажуть, що доля веде людину, але якщо є талант, то може в житті й поталанити.
Федір Мельніков народився в Харківській області перед початком Першої світової війни. На війні був батько, він від отриманих поранень помер, коли Федору було чотири роки. Пройшли буремні роки революцій і громадянської війни. Нова влада дала можливість отримати освіту. Обрав після закінчення семирічки гуманну професію, успішно закінчивши сільськогосподарський технікум, у тридцять п’ятому став агрономом.
У той час авіація була у мріях молодих і юних, про неї знімали популярні фільми, співали пісні: «Все выше, выше и выше…» тощо. А випадок, що викликав у нашого героя мрію стати льотчиком, був банальний.
На роботу його направили в Сталінградську область. Часто над полем, де молодий агроном працював із колгоспниками, пролітали літаки, а одного разу такий літак чомусь приземлився прямо на колгоспну ниву. Всі, хто тут працював, наввипередки побігли до посланця з неба. Так уперше Федір Антонович побачив «живого» літака-винищувача. Біля нього щось завзято робив льотчик. Літак був напрочуд легкий, ніби з фанери чи якоїсь матерії, і пофарбований у зелений колір. Побачене враз народило мрію, що здійснилася завдяки наполегливості й доброму здоров’ю агронома Мельнікова.

Після обов’язкової строкової служби наш герой у 1938 році став курсантом 7 військової авіаційної школи льотчиків. Далі життя його залежало від подій у державі.
Після закінчення авіашколи він був відправлений служити під Васильків, що на Київщині, а з початком військової експансії Гітлера на Польщу у вересні 1939 — на західний кордон України. Відбули без літаків. Було запевнення, що на новому місці отримають нові літаки. Авіаполк, у якому служив льотчиком-винищувачем Мельніков, у той час відігравав роль стримування на західному кордоні. На посаді молодшого льотчика Федір Мельніков у грудні 1939 року взяв участь у бойових діях на фінській війні, де отримав перше поранення. У подоланні снігових заметів і змаганні на живучість із морозом молодий авіатор вийшов переможцем. Уже тоді, маючи добру пам’ять, будучи людиною дотепною й ініціативною, він задумувався над тим, як краще організувати поведінку льотчика-винищувача в повітряному бою.



Велика Вітчизняна війна застала льотчика під Таллінном. Із дружиною і дворічним сином попрощатися не зміг. Його сім’я була евакуйована поїздом, і, мабуть, їм поталанило. Багатьом, хто в евакуацію відбув морем, цей шлях у їхньому житті став останнім. Він же у вересні трагічного сорок першого отримав тяжке поранення і після лікування продовжував воювати, маючи свій досвід, враховуючи досвід льотчиків-однополчан, він у 1944 році вже як заступник начальника штабу групи стажування льотчиків 1-го Українського фронту задумується над теорією ведення повітряного бою та принципами навчання льотчиків.
А в 1945 році під грифом «Для службового користування» була прийнята «Інструкція по повітряному бою винищувальної авіації». Її авторами стали гвардії генерал-майор авіації
А.П. Жуков і старший лейтенант Федір Мельніков. Ось такий у нас ювіляр.
Після війни Федір Антонович у навчальних закладах, що готували військових льотчиків, зокрема і в нашому ЧВАУЛ, викладав тактику.
Фотокартка, на якій Мельніков (праворуч) із товаришем-курсантом, у далекому березні 1938 року була подарована ним своїй дружині Анні. На жаль, її вже немає. У 2007 році від інфаркту не стало й сина. Здавалось би, складні життєві обставини вже обступили з усіх боків. Та доброта, працелюбність, упевненість у правильності життєвої позиції, котрі притаманні Федору Антоновичу, додають йому сил. Він не залишився наодинці з проблемами. У нього є помічниця — соціальний працівник Валентина Миколаївна Бібик, яка ветерану надає соціальні послуги вдома. І, як сказав Федір Антонович, це чуйна, уважна, добре знана на домашніх справах помічниця. Також надають йому допомогу медичні працівники територіального центру. Із родичів у Федора Антоновича є невістка Наталія Миколаївна, яка залишилася вірною цій сім’ї й зараз опікується ним, щиро віддячуючи йому добром за його батьківське ставлення до неї. Многая літа вам, шановний ветеране!

* * *

У Деснянському в місті Чернігові територіальному центрі соціальні послуги отримують 94 підопічні, які вже переступили дев’яностолітній рубіж.
Із них 41 — ветерани війни, які безпосередньо брали участь у військових діях у період Великої Вітчизняної війни.
На їхню долю випали випробування, яких вистачило б не на один сценарій для телевізійного серіалу чи то сюжету для бестселера. Вже можна робити підсумки пройденого життєвого шляху. Звичайно, у кожного він свій і по-різному пройдений та об’єднує цих людей одне: чесно прожиті роки, чесно виконаний обов’язок обороняти свою землю від ворога, чесна праця на благо суспільства.
Доля створила складні для кожного з них життєві обставини, подолати які тепер їм допомагають працівники територіального центру. Основна їхня біда — це самотня старість. Причини різні: не склалося мати дітей або дітей Бог дав, та їх за трагічних обставин не стало, та навіть і так буває, коли діти є, але вже самі пенсіонери і живуть окремо й потребують допомоги, тим більше якщо вони інваліди. Ось тут і виходить на перший план необхідність підтримати таких людей. Але хто це може чесно зробити й бути відповідальним перед такими людьми? Вирішувати це питання певною мірою на себе взяла держава. І ось на сьогодні нашим підопічним допомагають працівники територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Деснянської районної у місті Чернігові ради. Тут і звичайна допомога в побуті: прибрати в помешканні, приготувати їжу, придбати продукти, оплатити за комунальні послуги тощо, а всього більше трьох десятків видів послуг.
З боку працівників відділення соціально-медичних послуг — допомога лікаря-терапевта, виконання його призначень медичними сестрами відділення вдома тощо. Така увага є важливим фактором у підтримці стареньких, адже за станом здоров’я вже майже ніхто з них не може приїхати в територіальний центр самостійно.
Час безжальний, і він за різних обставин стирає конкретність із пройденого людиною шляху. Є літописи, книги, кіно, перекази, інші можливості закарбувати пройдений героїчний шлях людини, а що можемо ми? Наш обов’язок — зберегти спогади людей, які обороняли державу, передати їхні спогади молодим, адже майбутнє не відбудеться, коли забуте минуле.
Був час, коли до ювілейних дат у державних установах, навчальних закладах, інших об’єктах, де працювали люди, створювали стенди з фотографіями працівників, які свого часу пішли на війну захищати Батьківщину.
Тож давайте запишемо спогади тих, хто ціною свого здоров’я й життя відстоював честь, свободу і незалежність нашої країни і дав можливість відбутися такій державі як Україна. Нехай ці спогади для нас і наших нащадків будуть твердженням про те, що ми не забули минуле й віримо у майбутнє, і воно обов’язково настане.


Костянтин Матвієнко, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Деснянського району, тижневик «Чернігівські відомості» № 9 (1197), 26 лютого 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: