Благодійниця

Цю жінку знають далеко за межами Количівки, принаймні у двох столицях - Києві й Москві. Як цілительку й благодійницю. До Валентини Петрівни мене привело звичайне відрядження у сільську громаду, а живе якраз при дорозі. У вітальні мене зустріла миловидна дівчина й покликала з кімнати господарку.



Відверто кажучи, у світлиці на мить мені перехопило подих, захотілося перехреститися. Доводилося на різних виставках бачити вишиті нитками й бісером, намальовані фарбами ікони й картини, але тут було щось інше. Галерея різного формату рамок здебільшого з відомими зображеннями ікон, які сяяли якимсь живим світлом, захопила мене в дивовижний полон чогось світлого й високого. У такому виконанні святого Миколая-Чудотворця бачила вперше, як і портрет Тараса Шевченка у вишуканому темно-зеленому обрамленні.

- Ці дві роботи підготувала на подарунки, - сказала вишивальниця. - Ікону святого Миколая повинні приїхати забрати в Москву хворій дівчинці, а Кобзаря готую в доньчине училище, де навчається.

Валентина Петрівна раптом заговорила зі мною вишуканою українською мовою - чи то молитвою, чи віршами. М'якими хвилями котилися слова й сяяли, немов перлини. З мого намагання щось записати нічого не виходило. Всього того не осягнути, не переказати, тільки залишалося слухати і сприймати, уловлювати якісь сюжетні ниточки й мотиви, перевиті почуттями й сповнені енергією, які спонукали то дивуватися, то співпереживати й співчувати. Я зрозуміла, що Валентина Петрівна мені розповідає своє дороге, болюче, радісне й сокровенне. Вона тільки обмовилася, що всяке люди говорять. Це значить - і добре, й погане. Наша зустріч відбулася назавтра після Різдва Христового, отже, в цей світлий день хотілося тільки всього світлого.

Був час, коли Валентина Петрівна брала участь у художній самодіяльності. їй аплодували односельці, багатьох дивувала й розчулювала своїми привітаннями. Нести людям добро - кредо цієї дивовижної жінки.

- Стараюся допомагати нужденним, хворим, особливо діткам, - розповідає й додає: - це мені від бабусі Марії, вона відкрила й подарувала мені чарівну зірку й передала дар слова.

Та не тільки й не завжди м'якими рушниками радості вистелено життєві стежки співрозмовниці, здебільшого на них - колючий терен. Де вона бере сили протистояти всім лихам? Певно, добротою своєю відганяє зло, на кожному кроці повстаючи проти нього, допомагаючи чужій дитині чи хворій жінці, чи молодому чоловікові. Валентина Петрівна дістала із шафи пару вишитих бісером вінчальних іконок.

- Дарую сиротам, - повідала. - Ще й рушничок до них. А це вишиваю для жінки блузку бісером. Схожий візерунок і на рукавах буде (лілія на ньому така ніжна, мовби жива. - Авт.). Багато вишитих ікон роздала в церкви. А оті дві, найбільші у центрі, подарували мені за допомогу.

Незвичайна жінка живе в звичайному світі з усіма клопотами, проблемами, радощами й смутком. Радіє п'ятьом внученятам (від сина Миколи), меншому синочкові Руслану і прийомній доньці Людмилі, яку виростили з чоловіком із раннього дитинства, хвилюється за здоров'я чоловіка, виношує в душі заповітну мрію - щоб був створений спеціальний фонд для хворих діток-сиріт, а також нужденних чи реабілітаційний центр. Нібито вже й людина така визначилася, що хоче цим зайнятися. За все, послане в її життя, ця жінка дякує й дякує Богові.

- Валентино Петрівно, у ці святкові дні на початку року що ви бажаєте читачам нашої газети і всім жителям району?
- Миру, злагоди, розуміння, добра, щоб для всіх світило сонце на голубому небі, одне одного добрим словом ограждайте, а в домі щоб завжди був хліб.

Дякую долі, що звела мене того дня з такою дивовижною жінкою. Хто вона й як назвати - не знаю. Просто незвичайна людина, щедро нагороджена вищими силами чарівним словом.

Газета «Наш край» №3-4 (9247-9248) від 11 січня 2014 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: