Наші за кордоном. Чернігівка про італійську щирість, святі речі та чоловічу сентиментальність

Вівторок, 29 жовтня 2013 12:48 | Переглядів: 3782

Марина

Чернігівку Марину із Італією життя пов'язало із самого дитинства. Ще у 90-х роках вона їздила туди гостювати до італійської родини за програмою допомоги дітям. Пізніше відвідувала країну по роботі. Вчила італійській мові чернігівців у одному із центрів вивчення іноземних мов. За цей час встигла познайомитися із багатьма людьми, завела друзів, і, врешті-решт, зустріла свою долю. Зараз 28-річна дівчина вже два роки живе у невеликому містечку Тревільо, що є провінцією міста Бергамо в області Ломбардія щасливим сімейним життям, і два рази на рік відвідує Україну, щоб побачитися з друзями та батьками.

До Італії я їздила не один раз — відпочивати, по роботі, до друзів, які в мене тут з'явилися. Можна сказати, що Італія для мене стала другим домом. А остаточно переїхала, коли на весіллі друзів познайомилася із молодим хлопцем. У нас із ним зав'язалися відносини, це і стало основною причиною зміни місця мого проживання.

Виїздити з України, звісно, було важко. Я залишала сім'ю, батьків, друзів, роботу. Але мотивація переїзду до коханої людини і оформлення із нею відносин офіційно переважили. А розуміння того, що я їду до свого майбутнього, до нових звершень і досягнень, пом’якшили тягар переїзду. Батьки та друзі розвиток відносин із моїм хлопцем спостерігали, тому припускали, що все закінчиться саме так. І коли рішення про переїзд було прийнято — ніхто не здивувався, всі мене підтримали.

Мої перші враження про Італію - ще дитячі, із 90-х. В Україні тоді мало чого було в магазинах, а тут я побачила величезну кількість іграшок — великих, малих, кольорових, красивих та м'яких. А взагалі, і тоді, і у дорослому віці, найбільше тут вражають люди — відкриті, щирі, і завжди із посмішкою на обличчі.
Сама країна, в силу своїх кліматичних особливостей, дуже красива: сонячна, навколо квіти. Перебуваючи тут деякий час, до цього звикаєш, і сонце у листопаді уже не є для тебе чимось надзвичайним. Але Італія дуже різноманітна, і скільки б тут не був, постійно знаходиш щось нове і не перестаєш дивуватися.

Місто, де я живу, за українськими мірками є зовсім маленьким — всього 30 000 жителів. Історичний центр, багато зелені, парків, майданчиків для дітей. Але для Італії це достатньо велике місто. Країна дуже населена, і такого дистанційного розриву між великим містом і малим містечком, як у нас, тут немає. Їдучи по дорозі, ти навіть не розумієш, де закінчується одне містечко і починається інше, так тут все тісно. І подорожувати із містечка до містечка можна просто велосипедом.

Перше враження про італійців — це люди, які постійно галасують, співають і махають руками. Вони дуже відкриті, це приваблює і стимулює спілкуватися з ними. Мінус такого характеру в тому, що італійці все про всіх знають, особливо у маленькому місті. Це трохи напружує.

У публічних місцях, де хочеш тиші і спілкування, це вдається не завжди. В Україні, якщо ти ідеш до ресторану, то зазвичай проводиш час за спокійною розмовою. А там за кожним столиком всі голосно розмовляють. Звук як у нашій їдальні. Але всіх це влаштовує.

Місцеві до іноземців ставляться досить спокійно. Ніхто не ділить своїх і чужих, білих і чорних. А до українців зокрема ставлення взагалі дуже позитивне. Це пов'язано з тим, що дуже багато жінок із України приїздить сюди доглядати за літніми людьми, і вони мають дуже гарну репутацію. Я сама знайома із кількома італійськими родинами, в яких живуть українські заробітчанки. І вони відгукуються про наших жінок як про дуже надійних, працелюбних та відповідальних людей. Про вихідців із України я від італійців чула тільки хороше.

Ситуація для молоді у Італії досить важка. Люди в Україні, можливо, помилково думають, що сюди треба їхати на заробітки, бо повно роботи і гарні зарплати. Все зовсім не так. Із роботою для молодих людей тут непросто. Люди з дипломами, як і в Україні, можуть шукати роботу за спеціальністю роками, і працювати десь продавцями в магазині або офіціантами в барі чи ресторані. Фірмам треба спеціалісти зі знаннями та досвідом, а тим, хто лише закінчив ВУЗ, важко.

Свою роботу я шукала півроку. Спочатку сподівалася влаштуватися так, щоб продовжувати свою викладацьку діяльність — заходила у школи іноземних мов, відповідні організації. Але цей варіант виявився надзвичайно складним. Тоді я пройшла курс по вдосконаленню італійської мови за напрямком «бізнес» та курс економіки при Університеті міста Бергамо. Далі я вже шукала у всіх напрямках, де могли б згодитися мої здібності.

Зараз я працюю у компанії, що займається імпортно-експортними операціями. Працюємо із металургійними підприємствами Росії та Європи.

Українців у Італії можна зустріти будь-де. У великих містах, Римі, Мілані, Флоренції — в якості туристів. А у маленьких містечках (хоча і у великих теж) — у якості заробітчан та простих жителів. Із туристами я не спілкувалася. А от із жінками, які приїздять на заробітки, спілкуватися доводилося. Завжди ж цікаво, коли чуєш рідну мову, спитати, звідки людина, чим займається.

Враження у всіх дуже різні. Хтось задоволений, звикає до родини, в якій працює, і починає вважати її своєю. А дехто — скаржиться на Італію і чекає-не дочекається, коли можна буде виїхати назад. Інші працюють, щоб матеріально допомагати своїм дітям та онукам і, сумуючи за ними, показують фотографії та розповідають про своє життя.

Життя в Італії недешеве. Для українців, які виїздять сюди на заробітки, зарплати можуть здаватися високими за нашими мірками. Але для місцевих, особливо для молодих сімей, жити непросто.

Середня зарплата складає близько 1000-1200 євро, і це, враховуючи ціни, може бути еквівалентом 1000-1200 грн. Досить дорогий транспорт. Метро у Мілані — 1,5 євро, проїзд у автобусах, в залежності від маршруту — від 1 до 3 євро. Непросто орендувати житло — двокімнатна квартира з меблями може коштувати близько 700 євро на місяць, у Мілані — 900 євро, а у його центрі — і 1500 євро. Правда, останнім часом, через кризу, нерухомість дещо знецінюється. Хоча будинки і продовжують будуватися, проходить дуже багато часу перед тим як розкуплять всі квартири. Апартаменти будують маленькі, як коробочки. Ціна може сягати 250-350 тис. євро за двокімнатну квартиру.
Зате тут велика кількість можливостей і багатство вибору. А щоб купити дешевий одяг, треба дочекатися знижок. У липні та січні, коли надходить їх час, коїться щось неймовірне.

Різні області Італії досить значно відрізняються одна від одної, і не тільки місцевістю. Мова, культура, кухня — все дуже різноманітне. Люди в кожній області розмовляють на своїх діалектах, які можуть достатньо відрізнятися один від одного. І, звісно, своя кухня із особливими делікатесами. Наприклад, Венеція асоціюється із тірамісу, Мілан – панеттоне (Різдвяний куліч), Флоренція – кантуччі (печиво з мигдалем, яке подається із кріпленим вином), Cицилія – каннолі (трубочки начинені сиром рікотта із апельсиновою цедрою).

В моїй області, Ломбардії, традиційною стравою є полєнта. Це — звичайна кукурудзяна каша, яка в Україні зовсім не є делікатесом. А там її дуже люблять і готують неймовірно смачно подаючи із кроликом, сирами або тушкованим м’ясом. На півдні країни цю страву не готують, так як через спекотливий клімат віддають перевагу рибі та овочам.

Святий час для італійця — прийом їжі. Коли італійці обідають чи вечеряють, їм не можна заважати. Снідають тут дуже просто — чашка каффе-лàтте з печивом. У обідню перерву їдять або десь у їдальнях або ідуть додому. Так як в Україні, в “лоточках”, їжу з собою бере мало хто. Вечеря — обов'язково у родинному колі. За столом ніхто не сидить із гаджетами, телефонами. Мені така традиція, коли вечеря є важливим моментом для сімейного спілкування, дуже подобається.

Італійська кухня дуже значною мірою складається із мучних та хлібобулочних виробів. Крім відомих піци, пасти, це хлібці, булочки і все подібне. Італійців звуть макаронниками, і правда — вони можуть їсти макарони хоч кожен день. Але при цьому кожного разу різні, з різними соусами – болоньєз (на основі м'яса), песто (на основі бізиліку і кедрових горіхів), карбонара (на основі грудинки, яйця та пармезану). Я дуже люблю різотто і моєю особливою стравою є різотто із чорницею, яке навчила мене готувати мама мого чоловіка.

Незважаючи на таку кількість мучних продуктів, якоїсь надмірної кількості товстих людей мною в Італії не помічено. Навіть літні жінки тримають себе у добрій формі. Як їм це вдається, споживаючи стільки макаронів, для мене загадка.

І, звісно, в Італії не можуть жити без кави. Зранку це лàтте-макьято або каффè-лàтте – кава з молоком. Після обіду це еспрессо, вважається, що він сприяє засвоюванню їжі. Дехто віддає перевагу коретто — каві із додаванням алкоголю (самбуки, коньяку чи граппи). Друзі часто зустрічаються на каву-каппуччіно або каффè-аффогато влітку (українське глясе).

Італійці — дуже патріотична нація. Люблять свою мову, свою країну, свої автомобілі та одяг. На відпочинок італійці їздили не залишаючи своєї улюбленої Італії – до берегів Адріатичного моря чи в Альпи. Виїздити кудись далеко вони почали не так давно. Зате зараз, коли подорожують, то їдуть до найекзотичніших країн — Японії, Австралії, Куби, Еквадору і т.п.
Але можна подорожувати і по самій Італії. Вона настільки різна, що, не полишаючи меж країни, кожен рік можна відпочивати у зовсім різних місцях.

У Італії чоловіча дружба дуже незвична для українців. Вона сентиментальна і романтична. Коли зустрічаються двоє друзів-чоловіків, вони обов'язково обіймаються, цілуються, і кажуть щось на зразок “привіт, красень”. Нічого такого під цим не маючи, звісно. Просто у них так заведено.

Однаковість у ставленні до жінок і чоловіків на вулиці в Італії проявляється, наприклад, в тому, що тут майже не подають руку жінці при виході із громадського транспорту. Жінок не пропускають першими у двері. Ніхто не пропонує своє місце літнім жінкам у метро чи автобусі. Я б не сказала, що італійці — невиховані. Просто у них відсутні ці джентльменські традиції. А щодо ставлення до літніх жінок і взагалі старих людей, я думаю, їм не пропонують своє місце не через невихованість, а через те, що в Італії пенсіонери зовсім не вимагають до себе якоїсь особливої уваги та співчуття. Тут вони дуже активні, і з виходом на пенсію життя багато для кого тільки починається, вони подорожують, їздять світом. Місцеві люди ніколи не згасають.
А у родині жінка для італійця — незмінно якийсь світлий і вищий образ. Мати, дочка, дружина — це завжди щось святе і піднесене. А дружина ще і головна людина у сім'ї, яка відповідає за порядок та прийняття рішень у домі.
У Італії зараз теж криза, невеликі зарплати, проблем вистачає. Як і нам, багато кому там доводиться долати труднощі. Тим не менше, італійці залишаються щирими, відкритими і завжди усміхненими людьми. Вірі у себе і прагненню долати всі перешкоди, оптимізму я навчилася саме у італійців. І того ж самого бажаю всім українцям.
Іноді розумієш, що українці не такі як італійці і чогось, мабуть, їм не вистачає. Але Україна з її «особливостями» завжди залишатиметься моєю рідною домівкою і місцем куди завжди хочеться повертатися і де тебе чекають.