Шість років живе у будці на чужому подвір’ї менянка Валентина Сельова
Валентина Сельова
Дитинство було щасливе
Дерев'яна будка, що стала житлом для вже не молодої жінки, зразу за хвірткою. Далі на подвір'ї іде будівництво майбутнього готелю. Двері в будку відчинені. На ліжку біля маленького столика жінка чистить картоплю.
— Ой, ми, мабуть, невчасно? Обід готуєте? — вибачаємося ми.
— Та ні, то вже на вечерю, — каже вона. — Встигну зварити.
На столику — тарілки. На плиті грубки — дві каструльки. Інших продуктів, окрім дрібної картоплі, ми не помітили. Не виключено, що їх і немає.
— Люблю читати, — бере до рук наші газети Валентина Андріївна. — Шкода, що окуляри розбила. Одержу пенсію, куплю. Найдешевші, за 50 гривень.
Родом вона з Харківщини. Батько Андрій Митрофанович Куштим був начальником, керував у Лозівському районі заготхудобою. Мати Антоніна Онисимівна, молодша за чоловіка на шістнадцять літ, закінчила сільськогосподарський інститут, працювала агрономом. У сорок шостому у подружжя народилася Валя, через рік — Світлана, а в п'ятдесят першому — син Юрій.
Діти були маленькими, коли батьків перевели на роботу в Західну Україну, в тодішню Дрогобицьку область. Але клімат тих місць виявився несприятливим для них. Діти не вилазили із запалення легенів. Батько добився переводу на схід, і до п'ятого класу дівчатка пішли уже в Корюківці. Хоч і мали різницю у віці один рік, а вчилися в одному класі. Потім сім'я опинилася в Мені. Тут вони одержали фінський будинок під житло. Тут дівчата й школу закінчили.
Валентина Андріївна дитинство згадує з теплотою.
— Росли ми в атмосфері любові, — каже. — Мама дбала, щоб були нагодовані, добре вдягнені. А тато, будучи в Одесі в санаторії, прислав нам цілу посилку ірисок «Золотий ключик». Як ми раділи!
Після закінчення школи вона з подругами поїхала у місто Родники Івановської області вчитися на ткалю. Працювала на Чернігівському камвольно-суконному комбінаті. А тоді повернулася додому. Мати, що працювала у відділі кадрів сільгоспуправління, влаштувала її методистом у районний дім передового досвіду.
Народила двох синів і обох втратила
— Валерій працював годинникарем і був молодшим від мене на три роки, — згадує Валентина Андріївна. — Одружитися нам не дозволила його мати. «Вона стара!» — сказала сину. А я вже була вагітна. Дізнавшись про це, моя мама схопилася за голову. «їдь від позору! У Крим, до тітки!» — наказала. У Криму пішла працювати на виноградник. Важка робота, але іншої не було. Та материне серце — не камінь. «Повертайся, — написали батьки.— Виростимо дитя».
Ігор народився у 1967 році. Був справжній багатир — вага 4550 грамів. Дідусь із бабусею душі не чули, так любили онука. Валерій не з'являвся, а одного разу, побачивши мене у вікні, попросив: «Покажи сина». То була перша й остання їх зустріч. Незабаром він розбився на мотоциклі.
Синові було вже дев'ять років, коли я вийшла заміж. Микола Соболь жив у Щорсі, працював на крані. Ми побралися. Ігоря батьки залишили в себе, а я поїхала в Щорс, де в чоловіка був власний дім. Славик, на відміну від Ігоря, народився маленьким, 2700 грамів. Усе складалося ніби й добре, але мене не злюбила свекруха. А тут розгулявся й чоловік. Коли не вистачило сил терпіти зради, я повернулася в Мену до батьків.
Микола наполіг, щоб Славика віддати його матері в Містки. «Там корова, дитині буде краще. У тебе ж Ігор, тобі буде важко з двома». Ніби все й правильно. Але Славика тоді я втратила назавжди. Мої батьки наполягали: «Забери дитину». Та Микола був непохитний: «Я сина не віддам!» їздила до сина, возила гостинці і плакала, дивлячись на нього, маленького, що росте без мене. Свекруха ж спробувала позбавити мене батьківських прав. Та їй відповіли, що підстав для цього нема. Так мої діти й виросли не разом. і досі, коли їх уже нема на цьому світі, відчуваю свою вину. Усе в мене не так. Усе не так...
Славик так і ріс у баби в Містках. Перший раз його судили за наркотики і дали умовний строк. А вдруге він уже сів. і помер на зоні, у Харківській області. Поховали в Містках. На похороні я не була, а могилу провідую. Прошу у сина вибачення і молюся-за упокій його душі.
Ігор закінчив Щорське профтехучилище. Працював у Мені на фільтровому заводі. Оженився. Першою у них з Олею народилася Вікторія, а через рік — Максим. Хлопчик був хворий на ДЦП. Десять років простраждало нещасне дитя і невістка біля нього. Царство йому небесне.
Онуці моїй уже 22 роки. Хороша дівчина. Працює на чипсовому заводі, провідує мене.
А син розпився. Жив у мене. Його виганяли з роботи. З дружиною розвівся. Ну хто терпітиме п'яницю? Закінчилося все дуже сумно. За що вони завелися з таким же п'яницею, як сам, не знаю. Але той пробив йому голову арматурою. Знайшла я Ігоря у себе в домі в калюжі крові уже мертвого. 5 травня 2007 року сталося те горе. Вбивці дали 9 років тюрми. Та сина не повернеш.
Отаке моє життя. Народила двох синів і обох втратила.
Ще тричі заміж ходила
— Після розлучення з Миколою Соболем я спробувала влаштувати своє життя. З Рифкатом Сабировим мене познайомили. Казанський татарин заїхав у наші краї з дружиною і дочкою. Жили вони в Осьмаках, звідки родом його дружина. Чому розлучилися, не знаю, хоча після кількох років подружнього життя з Романом (так його називали. Рифкат Габдулхакович — вимовляти важко) зрозуміти можна.
Ми зійшлися і поїхали до нього на батьківщину в Іжевськ. Працювали на пекарні. Я — біля печі, він — на мукосійці. Жили з його батьками. Благовірний мій пив, матюкався, піднімав на мене руку. Я кілька разів робила спробу втекти. Повертав назад І знову знущався, як хотів. Зрештою мені на допомогу прийшли подруги по роботі, і я спочатку поїздом, а тоді літаком рушила додому. 5 березня 1991 року приїхала в Мену, а 8 березня з'явився Роман — з трьома кришталевими бокалами в руках.
— Це тобі! Подарунок на свято.
— Іди геть. Не хочу тебе знати, — кажу йому.
А він:
— Чого ти поїхала?
— Додому поїхала! А ти йди геть!
Слава Богу, поїхав зі своїм подарунком.
У мене на той час уже померла мати. Батько одружився на хорошій жінці Ользі Василівні, яка догляділа його до смерті.
Я ж з Іжевська приїхала до Анатолія Сельова. Знала його ще зі школи. До Мени він повернувся з Краснокут-ська Харківської області після розлучення. Тут у нього був материн дім, куди він мене й покликав. Два роки ми прожили на віру, а 1 жовтня 1993 року Анатолій запропонував узяти шлюб.
— Валюню, давай розпишемось. А то помру — тут тобі місця не буде.
Що сказати про нього? Золоті руки в чоловіка, все на світі вмів робити. Але був ідіотом вищої гільдії. Пив, бився, знущався. Дійшло до того, що одного разу ломом ударив мене по спині. Врятувала сусідка. Усю закривавлену відвезли мене в лікарню. Я простила його, відмовилася подавати заяву. Нехай живе, сказала міліціонеру, що прийшов до мене у лікарню.
Анатолій приходив з вибаченнями, клявся, що більше такого не буде, кликав назад. Але я вже вирішила все.
Жила у сина в гуртожитку, няньчила дитину. Анатолій і туди прийшов.
— Валюню, ходімо, покажу, де твої документи.
Я не пішла. А вранці він повісився. Мені про це повідомив дільничний.
— Іди ховати чоловіка, — сказав.
А в мене — ні копійки. Люди допомогли. Цілий рік по тому розраховувалася.
Після похорону приїхала перша дружина Сельова. Забрала з будинку усе, що було: мої дев'ять ковдр, посуд, швейну машинку «Зінгер», на якій Анатолій шив бурки, тапки і ще багато чого. Машинка ще його матері. Коротше кажучи, вивезла з дому абсолютно все, нічого не залишила. Вимагала й ключі, але я не віддала. Прописана ж тут. Спала на голій сітці, але під дахом.
Останнє моє заміжжя — Олександр Андрієнко. Хороший хлопець, молодший за мене на 14 років. Працював на комбікормовому заводі в олійному цеху. Спокійний, не здатний образити іншого. Не сварився, не бився. Дев'ять років ми прожили. Його мати, звісно, не була задоволена, що син живе з жінкою, набагато старшою. Зрештою Сашко пішов до матері. Чула, ніби пробував одружитися, але невдало. Почав пити. Ніби мати казала: «Краще б з Валею жив».
Спасибі Дмитру Павловичу, що дав притулок
— Після смерті Ігоря я боялася жити в домі сама. Дім вимагає ремонту. Пічка валиться, стіни теж. Дров, аби гріти хату, купити ні за що. Що робити? Пішла до Ісакова і попросила дати якийсь куток. Спасибі Дмитру Павловичу, дозволив жити в оцій врем'янці. Тут тепло. Є ліжко з матрацом. Так і живу.
От і виходить: дім, де я прописана і де жила з законним чоловіком, є, а спадкоємцем його стати не можу. Оформлений він на Катерину Яківну Пастушенко, мою свекруху, якої давно немає на світі. Доки жила з Анатолієм, ніколи й мови про спадщину не заходило. Не знала, що чоловік не переписав на себе дім. А тепер і я не спадкоємець. Ходила у міську раду. Скаржилася на сусіда, який хазяйнує на подвір'ї. А мені кажуть:
— У вас документи на спадщину є?
— А у нього є? — питаю.
— Давайте документи! І уся розмова.
Оце звернулася до прокурора, просила розібратися. Мене вислухали, пообіцяли допомогти. Не впевнена, що чогось доб'юся. Може, краще вже жити тут, у будці. Принаймні, спокійно. Шкода, що нема здоров'я. Мучить бронхіальна астма. Болять ноги. Та й вік уже не молодий. 67 літ за плечима.
Іноді думаю: дозволили б нам тоді побратися з Валерієм, інакше б склалося життя. Може б, щасливі ми були. Любили ж одне одного...
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №40 (1430)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.




