Шість років живе у будці на чужому подвір’ї менянка Валентина Сельова

Український відповідник російському слову бомж («без определенного места жительства») — безхатченко дуже точно визначає сьогоднішнє існування.67-річної менянки Валентини Сельової. Цікаво те, що хата в неї ніби й є — зареєстрована жінка в будинку, в якому в законному шлюбі жила з покійним чоловіком. Та виявилось, що хата не її і навіть не його, а свекрухи, якої давно немає на світі. Свого часу син не вступив у спадок, і тепер уже його вдова не має на це права. Спасибі, добра людина дозволила Валентині Андріївні жити у цій будці з грубкою. От і живе. Уже шість років.

Дитинство було щасливе

Дерев'яна будка, що стала житлом для вже не молодої жінки, зразу за хвірткою. Далі на подвір'ї іде будівництво майбутнього готелю. Двері в будку відчинені. На ліжку біля маленького столика жінка чистить картоплю.
— Ой, ми, мабуть, невчасно? Обід готуєте? — вибачаємося ми.
— Та ні, то вже на вечерю, — каже вона. — Встигну зварити.
На столику — тарілки. На плиті грубки — дві каструльки. Інших продуктів, окрім дрібної картоплі, ми не помітили. Не виключено, що їх і немає.
— Люблю читати, — бере до рук наші газети Валентина Андріївна. — Шкода, що окуляри розбила. Одержу пенсію, куплю. Найдешевші, за 50 гривень.
Родом вона з Харківщини. Батько Андрій Митрофанович Куштим був начальником, керував у Лозівському районі заготхудобою. Мати Антоніна Онисимівна, молодша за чоловіка на шістнадцять літ, закінчила сільськогосподарський інститут, працювала агрономом. У сорок шостому у подружжя народилася Валя, через рік — Світлана, а в п'ятдесят першому — син Юрій.
Діти були маленькими, коли батьків перевели на роботу в Західну Україну, в тодішню Дрогобицьку область. Але клімат тих місць виявився несприятливим для них. Діти не вилазили із запалення легенів. Батько добився переводу на схід, і до п'ятого класу дівчатка пішли уже в Корюківці. Хоч і мали різницю у віці один рік, а вчилися в одному класі. Потім сім'я опинилася в Мені. Тут вони одержали фінський будинок під житло. Тут дівчата й школу закінчили.
Валентина Андріївна дитинство згадує з теплотою.
— Росли ми в атмосфері любові, — каже. — Мама дбала, щоб були нагодовані, добре вдягнені. А тато, будучи в Одесі в санаторії, прислав нам цілу посилку ірисок «Золотий ключик». Як ми раділи!
Після закінчення школи вона з подругами поїхала у місто Родники Івановської області вчитися на ткалю. Працювала на Чернігівському камвольно-суконному комбінаті. А тоді повернулася додому. Мати, що працювала у відділі кадрів сільгоспуправління, влаштувала її методистом у районний дім передового досвіду.

Народила двох синів і обох втратила

— Валерій працював годинникарем і був молодшим від мене на три роки, — згадує Валентина Андріївна. — Одружитися нам не дозволила його мати. «Вона стара!» — сказала сину. А я вже була вагітна. Дізнавшись про це, моя мама схопилася за голову. «їдь від позору! У Крим, до тітки!» — наказала. У Криму пішла працювати на виноградник. Важка робота, але іншої не було. Та материне серце — не камінь. «Повертайся, — написали батьки.— Виростимо дитя».
Ігор народився у 1967 році. Був справжній багатир — вага 4550 грамів. Дідусь із бабусею душі не чули, так любили онука. Валерій не з'являвся, а одного разу, побачивши мене у вікні, попросив: «Покажи сина». То була перша й остання їх зустріч. Незабаром він розбився на мотоциклі.
Синові було вже дев'ять років, коли я вийшла заміж. Микола Соболь жив у Щорсі, працював на крані. Ми побралися. Ігоря батьки залишили в себе, а я поїхала в Щорс, де в чоловіка був власний дім. Славик, на відміну від Ігоря, народився маленьким, 2700 грамів. Усе складалося ніби й добре, але мене не злюбила свекруха. А тут розгулявся й чоловік. Коли не вистачило сил терпіти зради, я повернулася в Мену до батьків.
Микола наполіг, щоб Славика віддати його матері в Містки. «Там корова, дитині буде краще. У тебе ж Ігор, тобі буде важко з двома». Ніби все й правильно. Але Славика тоді я втратила назавжди. Мої батьки наполягали: «Забери дитину». Та Микола був непохитний: «Я сина не віддам!» їздила до сина, возила гостинці і плакала, дивлячись на нього, маленького, що росте без мене. Свекруха ж спробувала позбавити мене батьківських прав. Та їй відповіли, що підстав для цього нема. Так мої діти й виросли не разом. і досі, коли їх уже нема на цьому світі, відчуваю свою вину. Усе в мене не так. Усе не так...

Славик так і ріс у баби в Містках. Перший раз його судили за наркотики і дали умовний строк. А вдруге він уже сів. і помер на зоні, у Харківській області. Поховали в Містках. На похороні я не була, а могилу провідую. Прошу у сина вибачення і молюся-за упокій його душі.
Ігор закінчив Щорське профтехучилище. Працював у Мені на фільтровому заводі. Оженився. Першою у них з Олею народилася Вікторія, а через рік — Максим. Хлопчик був хворий на ДЦП. Десять років простраждало нещасне дитя і невістка біля нього. Царство йому небесне.
Онуці моїй уже 22 роки. Хороша дівчина. Працює на чипсовому заводі, провідує мене.
А син розпився. Жив у мене. Його виганяли з роботи. З дружиною розвівся. Ну хто терпітиме п'яницю? Закінчилося все дуже сумно. За що вони завелися з таким же п'яницею, як сам, не знаю. Але той пробив йому голову арматурою. Знайшла я Ігоря у себе в домі в калюжі крові уже мертвого. 5 травня 2007 року сталося те горе. Вбивці дали 9 років тюрми. Та сина не повернеш.
Отаке моє життя. Народила двох синів і обох втратила.

Ще тричі заміж ходила

— Після розлучення з Миколою Соболем я спробувала влаштувати своє життя. З Рифкатом Сабировим мене познайомили. Казанський татарин заїхав у наші краї з дружиною і дочкою. Жили вони в Осьмаках, звідки родом його дружина. Чому розлучилися, не знаю, хоча після кількох років подружнього життя з Романом (так його називали. Рифкат Габдулхакович — вимовляти важко) зрозуміти можна.
Ми зійшлися і поїхали до нього на батьківщину в Іжевськ. Працювали на пекарні. Я — біля печі, він — на мукосійці. Жили з його батьками. Благовірний мій пив, матюкався, піднімав на мене руку. Я кілька разів робила спробу втекти. Повертав назад І знову знущався, як хотів. Зрештою мені на допомогу прийшли подруги по роботі, і я спочатку поїздом, а тоді літаком рушила додому. 5 березня 1991 року приїхала в Мену, а 8 березня з'явився Роман — з трьома кришталевими бокалами в руках.
— Це тобі! Подарунок на свято.
— Іди геть. Не хочу тебе знати, — кажу йому.
А він:
— Чого ти поїхала?
— Додому поїхала! А ти йди геть!
Слава Богу, поїхав зі своїм подарунком.

У мене на той час уже померла мати. Батько одружився на хорошій жінці Ользі Василівні, яка догляділа його до смерті.
Я ж з Іжевська приїхала до Анатолія Сельова. Знала його ще зі школи. До Мени він повернувся з Краснокут-ська Харківської області після розлучення. Тут у нього був материн дім, куди він мене й покликав. Два роки ми прожили на віру, а 1 жовтня 1993 року Анатолій запропонував узяти шлюб.
— Валюню, давай розпишемось. А то помру — тут тобі місця не буде.
Що сказати про нього? Золоті руки в чоловіка, все на світі вмів робити. Але був ідіотом вищої гільдії. Пив, бився, знущався. Дійшло до того, що одного разу ломом ударив мене по спині. Врятувала сусідка. Усю закривавлену відвезли мене в лікарню. Я простила його, відмовилася подавати заяву. Нехай живе, сказала міліціонеру, що прийшов до мене у лікарню.
Анатолій приходив з вибаченнями, клявся, що більше такого не буде, кликав назад. Але я вже вирішила все.
Жила у сина в гуртожитку, няньчила дитину. Анатолій і туди прийшов.
— Валюню, ходімо, покажу, де твої документи.
Я не пішла. А вранці він повісився. Мені про це повідомив дільничний.
— Іди ховати чоловіка, — сказав.
А в мене — ні копійки. Люди допомогли. Цілий рік по тому розраховувалася.

Після похорону приїхала перша дружина Сельова. Забрала з будинку усе, що було: мої дев'ять ковдр, посуд, швейну машинку «Зінгер», на якій Анатолій шив бурки, тапки і ще багато чого. Машинка ще його матері. Коротше кажучи, вивезла з дому абсолютно все, нічого не залишила. Вимагала й ключі, але я не віддала. Прописана ж тут. Спала на голій сітці, але під дахом.
Останнє моє заміжжя — Олександр Андрієнко. Хороший хлопець, молодший за мене на 14 років. Працював на комбікормовому заводі в олійному цеху. Спокійний, не здатний образити іншого. Не сварився, не бився. Дев'ять років ми прожили. Його мати, звісно, не була задоволена, що син живе з жінкою, набагато старшою. Зрештою Сашко пішов до матері. Чула, ніби пробував одружитися, але невдало. Почав пити. Ніби мати казала: «Краще б з Валею жив».

Спасибі Дмитру Павловичу, що дав притулок

— Після смерті Ігоря я боялася жити в домі сама. Дім вимагає ремонту. Пічка валиться, стіни теж. Дров, аби гріти хату, купити ні за що. Що робити? Пішла до Ісакова і попросила дати якийсь куток. Спасибі Дмитру Павловичу, дозволив жити в оцій врем'янці. Тут тепло. Є ліжко з матрацом. Так і живу.
От і виходить: дім, де я прописана і де жила з законним чоловіком, є, а спадкоємцем його стати не можу. Оформлений він на Катерину Яківну Пастушенко, мою свекруху, якої давно немає на світі. Доки жила з Анатолієм, ніколи й мови про спадщину не заходило. Не знала, що чоловік не переписав на себе дім. А тепер і я не спадкоємець. Ходила у міську раду. Скаржилася на сусіда, який хазяйнує на подвір'ї. А мені кажуть:
— У вас документи на спадщину є?
— А у нього є? — питаю.
— Давайте документи! І уся розмова.
Оце звернулася до прокурора, просила розібратися. Мене вислухали, пообіцяли допомогти. Не впевнена, що чогось доб'юся. Може, краще вже жити тут, у будці. Принаймні, спокійно. Шкода, що нема здоров'я. Мучить бронхіальна астма. Болять ноги. Та й вік уже не молодий. 67 літ за плечима.
Іноді думаю: дозволили б нам тоді побратися з Валерієм, інакше б склалося життя. Може б, щасливі ми були. Любили ж одне одного...

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №40 (1430)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.