Наші за кордоном. Чернігівець про московські заробітки, міжнаціональні відносини та пріоритет грошей

Москва - найбільший мегаполіс на пострадянському просторі. Найбагатше і найдорожче місто Російської Федерації вже давно приваблює до себе мігрантів із країн минулого СРСР своїм економічним рівнем, що значно перевищує такий у бувших радянських республіках. Дванадцятимільйонне, за офіційними даними, місто навряд чи зможе порахувати всіх тих, хто приїхав до нього жити. Деякі експерти називають цифру у двадцять мільйонів чоловік, що так чи інакше нині проживають у Москві, але за точність будь-яких цифр не поручиться ніхто.

Україна в цілому і Чернігів зокрема традиційно поставляють свою частку мігрантів до загального потоку, що вливається щорічно до столиці Росії. На відміну від тих, хто приїздить із країн Середньої Азії, українці їдуть туди не тільки працювати на низькокваліфікованих посадах. Є і такі, що виїздять з метою здобути освіту, якість якої там є вищою, ніж аналогічна в Україні, а перспективи працевлаштування за спеціальністю значно ширші.
Іван Качановський - один із таких людей. Народившись у Чернігові і проживши все своє життя тут, в 24 роки він зрозумів безперспективність намагань чогось досягнути у рідному місті, і, наважився, подати документи до одного із московських ВУЗів. Тепер він приїздить до Чернігова раз на рік всього на кілька днів, щоб провідати свою велику родину. Каже, що на довше не має часу. Божевільний темп життя, який задає Москва, необхідно підтримувати, що б ти не робив і де б ти не знаходився.

Те, що я у 2011 році потрапив до Москви, можна назвати щасливою випадковістю. Я дізнався про кастинг, який проводив в Україні Московський інститут телебачення та радіомовлення "Останкіно". На цей момент я вже давним-давно засидівся на офісній роботі, маючи стаж на одному місці п’ять років. Деякий час займаючись у одній із театральних студій Чернігова, я мав невелику власну програму, і ця програма повністю влаштувала вступну комісію. Конкурс був досить великий, десь шість-сім чоловік на місце. Мене взяли на актора, можна так сказати, на напівбезкоштовну форму навчання. Половину коштів оплачував продюсер, що організовував кастинг, іншу половину я мав оплачувати сам. Так, продавши все, що можна, і взявши кредити в банках, я і поїхав до Москви.

Насправді ВУЗ, куди я вступив, у московських театральних кругах вважається найдешевшим і найменш престижним. На той момент я цього ще не знав. Але репутація інституту підтвердилася. Продюсер, який проводив той кастинг, через деякий час втратив інтерес до даного предмету, і мого майстра разом із групою через рік "попросили" із інституту. Не знаю, хто там і як домовлявся, але на наступний курс навчання ми всі опинилися вже у Московській академії підприємництва, де нам виділили один поверх. Там я зараз і вчуся, і буду ще навчатися два роки. У зв’язку із вищеназваними подіями з другого курсу я повністю оплачую своє навчання сам, 55 тисяч російських рублів за семестр.

Найбільше враження для новоприбулого у Москву - це метро. Від побаченої карти метрополітену можна впасти в паніку, це просто павутина. Я майже рік боявся сам відхилятися від знайомого маршруту.

Місцеві дуже швидко познайомили мене із правилами пересування по Москві, розказали, де можна ходити, а куди краще не йти, бо можна наразитися на небезпеку із вихідцями з Кавказу. Взагалі, їм краще не дивитися у очі, щоб не спровокувати. Так я і їжджу - навушники у вуха, і дивлюся крізь людей, показуючи, що заглиблений у свої думки.

Спершу нам дали гуртожиток, але я дуже швидко виселився звідти. Це була будівля, яка ще продовжувала будуватися, і бардак там був неймовірний. Ніяких меблів, гамір, п’янки, якісь озлоблені таджики. Тому дуже швидко, роззнайомившись трохи із нашими студентами, ми переїхали жити на квартиру. На сьогодні ми знімаємо трикімнатну квартиру, у якій проживає сім чоловік. Для господаря нас четверо, інші на моменти його візитів якось переховуються. Одночасно багатьом людям жити не дозволяють, із попередньої квартири нас виселили якраз коли дізналися, що насправді тут живе майже вдвічі більше народу. За своє житло я плачу 300 доларів на місяць.

Практично одразу влаштувався на роботу. Для студента бути офіціантом - оптимальний заробіток: постійно є чайові, час на навчання, і тебе на роботі пристойно годують, що у Москві з її цінами на нормальне харчування є досить важливим, а із дешевою їжею підсадити шлунок можна дуже швидко.

Вже встиг попрацювати у декількох ресторанах, досить елітних. Нам доводилося обслуговувати і Собяніна, і Мєдвєдєва, і інших багатьох відомих політиків та олігархів. Але персонал і у таких закладах, особливо той, що напряму не спілкується із клієнтами - узбеки, таджики і т.д. На касі був раз один узбек, який ні слова на розумів російською. Українців також достатньо. А господарі закладів - або євреї, або кавказці.
За чернігівськими мірками моя зарплата є дуже пристойною - близько 40 тисяч рублів. Але для Москви це не гроші а так, підробіток. Цієї суми ледве вистачає зводити кінці з кінцями.

Кожен четвер у нас починається дискотека. І кожен, хто виходить із туалету, має вигляд, у якому неможливо помилитися - людина щойно нюхала кокаїн. Наркотиків у Москві не просто багато, їх дуже багато.

Працюю я і взагалі більшість мігрантів неофіційно, без оформлення. Раз на три місяці ходять перевірки, які дивляться дозволи на роботу. Про ці перевірки відомо заздалегідь. І не тільки наш заклад, а взагалі весь величезний торговий центр на цей час стає пустим, без персоналу. Всі виходять і чекають внизу, і коли ти дивишся на цей величезний натовп нелегальних мігрантів, який чекає, поки не піде перевірка, розумієш багато що про корупцію і податки в Росії.

Насправді росіяни нас, українців, люблять. Але, так би мовити, зверхньо. Як "хохлів": це слово вживають всі і навколо. А на роботі начальство у мене завжди було не росіянами. І їм було все-рівно, якої я національності. Їм треба дешева робоча сила, яка може заробляти для них гроші.

Напруженість між корінним населенням і агресивними "чорними" просто висить у повітрі. Одного разу я сам бачив, як натовп кавказців біля метро ножами різав білих хлопців. А порізавши, вони абсолютно спокійно пішли далі. Яким же було наше здивування, коли, повертаючись додому, ми зустріли цих кавказців, які спокійно сиділи на лавках і жваво обговорювали нещодавні події. Ми здали їх поліції і виступали свідками по справі. І міліціонер, який записував наші показання, сказав: "Хлопці, коли будете давати свідчення, ми ваших облич світити не будемо. Тому що не дай бог вони вас побачать. Вас обов’язково запам’ятають,  знайдуть, і вам хана". І таких історій про конфлікти, в яких кавказці різали чи навіть вбивали росіян, я чув десятки.

Вихідців із Кавказу та Азії у Москві неймовірна кількість. Складається враження, що корінні росіяни не працюють там взагалі. Емігрантів можна зустріти у всіх сферах діяльності, а особливо у некваліфікованих професіях. Росіянин у метро - це або роботяга напідпитку, або якась бабуся-пенсіонерка. Емігрантів із України теж зустрічав досить багато, навіть кількох чоловік із Чернігова. А от із Білорусі люди траплялися рідко.

Швидко змінюється поняття часу. Там він зовсім інший - швидкий і концентрований. Треба постійно рухатися. Часу просто посидіти, подумати, практично немає.

Якщо знати, як у Москві економити, то жити можна. Є магазини із великими знижками, треба тільки знати, що і де. Найдорожче коштує житло і проїзд.

До Москви не приїздять жити. Туди їдуть заробляти. Тут пріоритет - гроші. І люди, які приїздять до Москви, з часом стають трохи неадекватними, знервованими та злими. Кожен намагається виділитися, похвалитися, показати щось із себе. Це особливо помітно по тим молодим людям із України, які пройшли кастинг і навчаються разом зі мною.
Взагалі, у Москві довіра людям може обернутися проблемами. А руку допомоги тобі просто так навряд чи хтось простягне, всім треба вигода.

Тут прекрасні умови для молоді. Дуже багато культурних подій на різний смак і гаманець - від вуличних концертів на Арбаті до крутих концертів та виставок.

Якби із Москви можна було б перенести щось і залишити в Чернігові, я б вибрав їхню чистоту. Москвичі самі дуже пишаються чистотою у своєму місті. Хоча горбатяться над нею полчища таджиків.

Матріархатом пахнути там не буде ще дуже довго. Жінки виряджаються і ведуть себе так, начебто самі себе пропонують. Особливо це помітно у закладах харчування, багато в яких мені довелося попрацювати. Туди жінки приходять тільки за одним - заробити грошей. Образливо аж стає - замість шукати роботу, знаходять такий от легкий вихід.
Ще одна категорія людей - чоловіки похилого віку, які водять по закладам молодих хлопчиків.

Зараз у Москві мені дуже подобається. Це місто, де можна зустріти будь-який пейзаж і місце саме під твої потреби у даний момент часу. Хочеш подумати, пописати - ось тобі парки зі ставками. А тут же неподалік - височіють хай-тек офісні центри. Є тихі вулиці Арбату, де збираються неформали та творчі особистості. Хочеш подивитися на рух - повно і таких місць. Єдине, чого не можна дозволити собі у Москві - це гальмувати. Всі події відбуваються в рази швидше. Єдиний дискомфорт - це моя немісцевість, у зв’язку з якою я не маю ніяких прав.  Тільки спробую десь підняти голос - затопчуть.

Якби я лишився у Чернігові, так би і був по цей день офісним працівником. Я дуже радий, що мені пощастило виїхати звідси і мати можливість займатися улюбленою справою. Яка у Москві, на відміну від України в цілому і нашого міста зокрема, потрібна людям. Актори там мають перспективи і можуть реалізуватися як особистості.

Назавжди залишитися жити у Москві я б не хотів. Мрію про те, щоб, набравшись досвіду, повернутися до України і тут намагатися підняти щось. Але чує моє серце - у нас таким займатися буде неймовірно важко.

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.