Життя собаче...

Прочитала у попередньому номері «Вісника», що на утримання російського спанієля на Чернігівській митниці держава витрачає 680 гривень на місяць, і щиро пораділа за пса. Бо сама, як безробітна, щомісяця отримую набагато менше — 540 гривень допомоги. І, на відміну від чотирилапого, маю ще й на цю суму не тільки харчуватися, а й взутися-одягтися, витрачати щось на власну гігієну — не облизуватися ж, як йому, язиком, та на багато чого іншого.

Якщо хтось встановив прожитковий мінімум для українця 1147 гривні, то як вижити тому, хто має вдвоє менше? Не подумайте, я не хронічна нероба. Маю вищу освіту. Три роки тому мала роботу в сусідньому селі, куди їздила велосипедом щодня за 11 кілометрів в один бік. А в минулому році єдина робота в нашому районі, куди брали без хабарів і знайомств, приносила доходи ще менші, ніж зараз платять безробітній. Для прикладу, ПП, на якому ми працювали, за вересень доплатило 350 гривень, за жовтень-листопад по 450 гривень (і ті видали лише частково, вже в цьому році, старими бочками, в яких раніше солили огірки, та спеціями, що залишилися з минулого сезону). Але ж з ними до магазину по хліб не підеш, чи не так?

Тих, хто стоїть на обліку в центрі зайнятості, попереджають, що в разі отримання якихось сторонніх доходів з обліку знімуть і виплати припинять. Але ось уже два місяці, як виплати не отримую і так. Кажуть, це тепер мають робити з районного бюджету, а в ньому голо-порожньо. І ніде ніяка служба не цікавиться — як ці люди виживають?
Щодо мене, то мешкаю в багатоквартирному будинку з батьками-пенсіонерами. Підсобного господарства, відповідно, з коровою-свинкою, не маю ніякого. Чорниці та лисички на півдні Чернігівщини теж не ростуть.

А ось пес у мене є. Я його в минулому році на узбіччі траси знайшла. Це було злякане маленьке руде цуценя. Коли я взяла його на руки, воно так щиро раділо, що знову залишити його на погибель у мене рука не піднялася. Хоч я добре усвідомлювала, що утримувати чотирилапого собі дозволити не можу. Як не може дозволити людина без роботи ще багато чого — будь-якого лікування, культурного відпочинку чи відпочинку на морі, поїздок, одягу не з секонд-хенду — все це та багато іншого не для людей за межею. І яке це щоденне приниження людської гідності, знають лише ті, хто змушений так жити.

Так ось, харчування моєї Чікі обходиться десь у 10-20 гривень на місяць. Це раз на тиждень я їй купую делікатес — пару свинячих хвостиків по 2 гривні або кілограм кісточок (м'яса і собі не купую ніколи). Решта харчування у неї — усе те, що їсть сім'я. А вітаміни вона полюбляє з саду-городу, особливо смакують їй черешні та огірки. Доки мій батько ходив на полювання, у нас були собаки різних порід: фокстер'єри, такса, гончаки, російські спанієлі. Але такого доброго і відданого друга, такої розумахи, як двортер'єр Чікіта, серед них не було.
Бо ж якщо собачий рід і дожив до нашого часу, то не завдяки спеціальним кормам і вітамінним добавкам, а тому, що поряд були люди, які їх любили.

А на наших вулицях зараз бігає все більше безпритульних псів саме тому, що люди самі звіріють від свого життя собачого, яке з кожним роком все «покращується і покращується».

Алла Хілобок, Срібне, тижневик «Вісник Ч» №35 (1425)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.