«Діти будуть зі мною. Нікому не віддам!»

Коли поховали Олену, розмов, що далі робити з дітьми, було багато. Двох старших забрала під опіку бабуся Марія Федорівна, мати покійної. Інші ж четверо зовсім малі — Каті на той момент було 5 років, Наді — 4, Мишкові — третій, Маші — півтора. Радили різне. Одна жінка навіть сказала Олександрові: «Попрощайся з дітьми зразу. Будуть вони в інтернатах». На що він відповів твердо: «Тільки через мій труп! Діти будуть зі мною. Нікому їх не віддам». Так вони й живуть уп'ятьох: тато, три донечки і синок. Жити важко. Мучить безгрошів'я. Але любов батьківська безмежна. Вона стала дітям надійним захистом у їхньому ранньому сирітстві.

Радів дочкам і дуже хотів сина

У Макишині Городнянського району Олександра Галька знає кожен. Роботящий, непитущий. Тут народився, ходив до школи, звідси в армію пішов. Працював водієм у колгоспі. Коли все розвалилося, поїхав у Чернігів. Там оженився.
Дружина була на вісім років старша за нього, мала п'ятеро дітей від попереднього шлюбу. Йому народжувати не захотіла. Прожили вони років шість чи сім, а тоді розлучилися.
Лену Павлусенко у молоді свої літа він не знав, хоч вона теж макишинська. Нічого дивного — коли Олександр служив в армії, Лена ще школяркою була. Між ними теж вісім років різниці, тільки тут уже він старший. Познайомився, коли вона жила з його сусідом. Щось між ними не ладилось, чоловік підняв на неї руку, і Лена пішла від нього.
Що в неї двоє дітей, для Олександра не стало перешкодою. Дівчатка хороші, вже чималенькі, до нього ставляться добре, звуть «дядя Саша». А в Олену він закохався. Дуже хотів мати власних дітей. Як-не-як, уже за тридцять, давно час радіти дочкам і синам.

У 2007 році, 22 лютого, у них народилася Катя, а у 2008 році, 1 лютого — Надя. 4 вересня 2009-го Бог послав сина, Мишу. Батько хотів ще одного. Щоб дві дочки і двоє синів! Та 19 жовтня 2010 року побачила світ Маша, кароока красуня з чорними кучерями.
Жив Олександр з Оленою на віру, чи, як тепер кажуть, у цивільному шлюбі, але дітей записав на себе. Вони ж — його кров, бажані, вимріяні, рідні.
Миша і Маша народилися уже в селі, куди вони повернулися з Чернігова. Утримувати сім'ю в місті йому одному було важко. Оленин хрещений батько запропонував їм житло своєї покійної матері: «Живіть. За електрику тільки платіть». Так вони й поселилися в Макишині, де в обох живуть матері.

Горілка не вода, а людська біда

Роботу в селі Олександр знайшов. Пішов охоронником на овочесушильний завод. Завели хазяйство. Порося, кури, качки. Хотіли корову купити, але так і не купили.
Що дружина схильна до чарки, він бачив. Було, поїде в Городню за дитячими грошима, а повертається без грошей. Де поділа, можна й не питати. Лаяв, просив, благав. Вона все заперечувала, обіцяла, що то востаннє. Вірив, жінка візьме себе в руки, усе налагодиться.
І сьогодні, коли вже пішов другий рік, як її немає, Олександр говорить про Лену тільки добре. Хороша хазяйка була, каже. Охайна, порядок тримала в домі, хазяйство порала. Дітей любила. Він усе надіявся, що саме діти врятують її від страшної пристрасті. Ну, ці, звісно, ще не розуміють, а Юля та Віка старші, вони ж усе бачать.
Хата, в якій поселилися, була маленька і тісна. Не раз заводили розмову, що треба б просторіше житло, власну хату. Та де взяти гроші?
Якось зайшов сільський голова Володимир Терентійович Стадник. Каже:
— Є хороший варіант. У будинок престарілих у Великий Дирчин пішла Мотрона Максимівна Постоляко. Хата в неї непогана, спадкоємців нема. Лено, прийди в сільраду, напиши заяву. Грошима допоможемо.
Та Лена так і не пішла писати ту заяву. Голова й ще раз приходив, казав, що бабуся продасть хату недорого. Щось ізнов не пустило Лену в сільраду, і сім'я продовжувала жити там, де жила, у хаті хрещеного.

«Уранці пішов у сарай по дрова, а вона там»

— 18 квітня вранці я пішов на роботу, — згадує Олександр Миколайович. — Десь о пів на сьому. Робив тоді водієм у СВК «Макишинський сад». За мною були закріплені три види техніки — вантажівка, трактор і комбайн. Робив на всіх. Одну роботу закінчую, на іншу машину сідаю. Ну, а саме весна, час городи порать. Домовився з трактористом, що приїде до нас виоре. Лену попередив, щоб ждала.
В обід прийшов додому, а вона вже напідпитку. Тут тракторист їде, а Лена крутнулася і кудись пішла. Старшим дочкам наказала дивитися за малими і зникла.
Ну, ми з трактористом почали орать. А тут дощ. Город у нас низький, трактор грузне. Кажу трактористу: «Кидай».
Через якийсь час прийшла Лена. Ще десь добавила. До мене:
— Чого город не зорав?
— А ти що, не бачиш? Дощ, трактор грузне, — відповідаю.
Коротше кажучи, полаялися, і вона знову кудись пішла. Годині о дев'ятій вечора я забрав з двору Надю.
— Ходімо, донечко, в хату, — кажу. — Тут дощ. Намокнеш. Будемо вечерять та спать.
Бачу, Лена на порозі сараю сидить. На нас не зважає.

Юля тоді жила у бабусі. Віка теж туди пішла.
Я нагодував малих і поклав спать. Машу і Мишу собі під бока, вони завжди хотіли зі мною.
Прокинувся вранці — Лени в хаті нема. Треба топить піч, готувати сніданок. Була шоста година. Пішов у сарай по дрова. Відкриваю двері, а вона висить. Уже холодна. Видно, сталося це ще звечора.
Біжу до тещі. Її нема, пішла до сина Андрія. Я туди.
— Лена повісилась, — кажу. Зійшлися родичі. Теща їм:
— Дивіться за Шурою.
— Не хвилюйтесь, — кажу їм. — Зі мною все нормально.
Ну, викликали міліцію. Відвезли тіло в морг і почали готувати похорон.
21 квітня ми Лену поховали. Людей прийшло багато. Старші дочки плакали, а менші діти ще зовсім малі, нічого не розуміють.
Поховали, пом'янули. Я сказав твердо:
— Діти будуть зі мною. Нікому їх не віддам.

У своїй хаті

— Старших дівчаток взяла під опіку теща Марія Федорівна. Юля вже доросла, закінчує школу. І Віка чималенька. До малих сестри ходять, не забувають. Люблять з ними гратися.
Після похорону до мене знову прийшов сільський голова.
— їдь до бабусі Мотрі в Дирчин, — каже. — Домовся про ціну. Вона збавить.
— Володимире Терентійовичу, повірте, у мене — ні копійки, — відповідаю. — Про яку ціну домовлятись? Усе, що було, пішло на похорон.
— Їдь, кажу тобі. Треба купувати хату. У тебе ж діти. Скільки в чужій жить?
Дирчин — рядом. Я сів на велосипед і поїхав. Мотрона Максимівна зустріла мене із співчуттям.
— Раз таке горе у тебе, — каже, — продам хату за десять тисяч.
— У мене взагалі грошей нема, — признаюсь.
— Я підожду.
Спасибі, знайшлися добрі люди. 5 тисяч дав депутат Ігор Рибаков. Його помічниця привезла 2 тисячі, а тоді ще 3. Я відвіз бабусі. Через три місяці виплатили гроші на дітей. Так я й розрахувався. Після цього побілив хату, і влітку ми переїхали. Скоро рік, як живемо тут. А на оформлення документів грошей не вистачило. Зміг заплатити тільки половину. Через це й досі власник лише половини хати. Щоб стати господарем усього житла, треба ще 4 тисячі гривень. Зібрати поки що не виходить.

Доход наш — тільки дитячі гроші. На Машу до трьох років платять 1250 гривень і 536 гривень допомоги. А пенсія на всіх чотирьох — 960 гривень. Дехто радить написати відмову від дітей, щоб стати їх опікуном. За опіку на кожну дитину нині платять 2700 гривень. Це, зрозуміло, не 960 на всіх. І все ж не можу на це піти. Вони — мої діти. Усі четверо у мене в паспорті. На роботу піти теж не можу. На кого їх покинути? Діти ж малі, потребують постійного догляду. У вересні у селі мають відкрити дитсадок при школі. Планую Катю, Надю і Мишу туди віддати. Вони вже чекають, усе питають, коли в садок. Ну, а з Машею будемо вдома. Хоча б до трьох років.
Каті вже шість. Можна й до школи. Та я вирішив ще не віддавати. Наступного року підуть удвох з Надею, вчитимуться разом. Справа в тому, що у Каті проблеми з серцем. На останньому огляді сказали, що шуми вже немов би менші. Порадили повезти в Київ, щоб там обстежили, зробили якісь призначення. Треба повезти, а нема за що. Ситуація складна. Звичайно, я не сам у своїй біді. Велику підтримку маю від матері Надії Олександрівни і брата Юрія. У них корова. Молоко, сир, сметану, сироватку, спасибі, приносять нам постійно. Допомагає кума Тетяна Івашутич, хрещена мати мого Мишка.
Перед Новим роком гостинці дітям передав Ігор Рибаков. А Михайло Чечетов подарував газову плиту і шафу-купе. Газу стаціонарного, правда, у нас нема. I грошей, щоб провести, теж.
Сільські люди допомагають одягом і взуттям, приносять речі, з яких виросли їхні діти. Я усім їм щиро вдячний.

«Тату, купи нам нову маму»

— Куховарю сам. Варю борщ, суп, картошку, макарони, каші. їдять усе, не перебирають. Люблять цукерки. Як усі діти.
Пораю город. Тримаю хазяйство — порося, качки, кури.
Помічники з моїх дітей ще ніякі, але до праці їх привчаю. Катя ось уже спробувала помити підлогу.
— Спасибі, донечко. Ти молодець! — похвалив я її.
Ну, хліба може нарізати, ковбаси. Чистити картоплю ще не дозволяю. Боюсь, коли бере до рук ножа. Не доведи Господи, ще поріжеться. Нічого, підростуть — наробляться.
Слава Богу, перезимували без застуд. Люблять гратися на вулиці. Було, я під горою дрова для печі заготовляю, а вони поряд граються. Свіже повітря — велике діло.
Привчаю їх до хороших книжок. Виписую з Харкова, з «Книжкового клубу». Це дешевше, ніжу магазині чи на базарі. Читаємо казки, розглядаємо малюнки, вчимо вірші. Придбали «Буквар» і чудовий набір олівців та фарб для малювання.
— Це вам для школи, — кажу Каті та Наді.
— Ми тільки подивимося, — просять. А ще знаєте, що вони просять?
— Тату, купи нам нову маму.
Я як почув, аж серце обірвалося. Нам справді потрібна добра людина в дім. Щоб дітей моїх любила і хазяйкою була.

Від реакції: Олександр Миколайович Галько і його четверо маленьких дітей дуже потребують матеріальної допомоги. Добрим людям, які можуть її надати, повідомляємо адресу: вул. Леніна, 96, село Макишин Городнянського району Чернігівської області, 15172. Номер телефону: 063-154-04-67.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №22 (1412)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.