Чоловік хотів сина, а Господь посилав дочок
Ганна Родіонівна та Сергій Пантелійович Сиромлі
«Моя мати була 12 літ прикута до ліжка»
— Ми з Сергієм побралися у шістдесятому, у високосний год, — розповідає Ганна Родіонівна. — 2 травня велосипедами поїхали в сільраду, розписалися, а на Зелену неділю справили свадьбу. Мені 21 год був, йому — 25. Я вже з п'ятнадцяти літ корів у колгоспі доїла. Як закінчила сім класів, так і пішла на ферму і — до пенсії. На перших порах руками доїли. Важкий труд. Машинне доїння — то вже пізніше. Ну, правда, й заробляли добре. На курорти колгосп посилав. Я тричі була в санаторії. А все рівно на старість і руки болять, і ноги, і давлєніє мучить. Та дойка безслідно не пройшла. Важко було. Мати дванадцять літ лежала паралізована. Дома дітей куча. А на дойку йду.
Надю я народила у шістдесят первому, 3 вересня. Удень ще картоплю у колгоспі копала, а на ніч відвезли у роддом. Тоді він у нас у селі був. Я кричу в середині, а мати плаче під вікном, жаліє мене. Може, від тих переживань і стався з нею там інсульт. Упала на землю, бідна. Ну, її, звісно, забрали у лікарню. Мені ніхто не сказав. Народила я дочку вагою 4200 грамів. У мене всі діти крупні. Даже близнята були по 3500 кожна.
Так от. Народила я Надю, лежу вже три дні, а мати до мене не йде. Не можу зрозуміти, у чім справа. Питаю в чоловіка — нічого не каже. Мо', відмахнувся, ніколи. А тоді вже через три дні прийшов батько, я до нього: «Що таке?» А він: «Мати в больниці, а тобі рішили не казать. Щоб не волновать». Я тоді схватилася і побігла її шукать. Так і доглядала, доки нас із дитиною не виписали. У ті часи у родилках жінки довше лежали, мо', два тижні.
Пролежала моя мати паралізованою рівно дванадцять років, день у день. Трудненько було. Батько — інвалід, мати лежача. Бігала я до них, щоб обіпрать, хату вимазать, щось їсти зварить. Город заростав без хазяйських рук, а моїх на все не хватало... Діти пішли одне за одним. Я до ладу в жодному декреті не була, ходила на дойку...
«Тільки небо бачила, а землі — ні»
— У свекрів ми прожили п'ять років. А тоді рішили строїться. Привезли з Білорусії зруб і поставили хату. Недалеко від ферми. У шістдесят четвертому перейшли. На той час у нас уже було дві дочки — Надя і Люда.
Для себе я вже рішила, що більше народжувати не буду. Єсть двоє дітей і хватить. Коли завагітніла, сказала чоловіку, що зроблю аборт. А він:
—- Еге! Є дві дівки, а це буде хлопець. Ніяких абортів. Народжуй.
А я йому:
— А якщо не хлопець, а дві дівки?
І як приговорила. У чоловіковому роду були близнята, все могло бути і в нас. Що ношу двійню, не знала до самих родів. УЗД тоді ж не було. Ходила, як гора. Живіт здоровенний. Якось іду вулицею, назустріч знайомий. Усміхнувся мені:
— Що, Галю, тільки небо бачиш, а землі — ні? Точно, кажу.
Олю і Наташу народила у шістдесят шостому, 18 квітня. Чоловік заглядає у вікно родилки, а я йому показую два пальці. Розстроївся, махнув рукою.
— Піду додому, — каже. — Не до тебе. А я йому:
— Як так, то й я до тебе не піду. Житиму дома, у матері.
Мого молока близнятам не вистачило. Почала підгодовувать коров'ячим. Хазяйство ми завжди держали — корову, свиней, птицю. Сім'я ж велика.
Ростуть мої дочечки. А Сергію сина хочеться. У сімдесят другому народила я ще одну дочку, Таню. Гарна була дівчинка, спокійна. Мені вже старшенькі допомагають. Наді — одинадцять, Люді — дев'ять. Няньчать сестричок, слідять за порядком. Та ми бачимо, що з Танею щось не так. Заболіло дитя. Лікарі запідозрили запалення легенів, поклали в лікарню. А дитині хуже й хуже. У три місяці моєї Тані не стало. Виявилося, гнійний апендицит лопнув.
Де воно взялося, те горе, у такої крихітки? Поховали ми дочечку. На похорон мою маму привозили. Сильно плакала вона. А вскорості і сама померла.
У сімдесят п'ятому Господь дав нам іще й Оксану. Думала, наче вже й хватить. А на фермі кажуть:
— Галю, народжуй п'яте дитя. На пенсію підеш раніше.
Так наш батько й не дождався сина. Зате дочки виросли хороші, роботящі, красиві, дай їм Бог здоров'я.
«З першої зарплати Надя привезла мені 20 карбованців. «Це тобі, — сказала»
— До першого класу я їх усіх відводила. Сперва Надю, далі Люду, близнят і Оксану.
Росли вони роботящими. Усе робили вдома. Люда варила їсти на всю сім'ю. Ще маленькою придивлялася, як я варю. Оля, Наташа і Надя ходили зі мною на ферму, допомагали доїти корів. Було, й іншим жінкам допомагали. А ті вже дадуть їм якісь гроші за роботу. Обов'язково віддадуть мені. Без дозволу нічого не брали. Запитують:
— Мамо, можна, ми в кіно підемо?
Дам якісь копійки: ідіть.
Першою з дому пішла Надя. Робила в Чернігові на капроні. Пам'ятаю той день, коли вона приїхала додому, похвалилася, що получила першу зарплату. І простягла мені 20 карбованців.
— На, мамо, це тобі. Я аж загордилася.
— Дочечко моя, — кажу. — Це ж ти вже заробляєш, уже мені гроші привезла. Спасибі, моя ти дорогенька.
Першою заміж вийшла Люда. Зразу після школи Володя трохи старший за неї, хороший хлопець. Весілля гуляли у жовтні. Мо', двісті душ було. Коли дочку забрали і повезли, я впала на кровать і так плакала. Не стало моєї помічниці, її відсутність відчула зразу. Розуміла, що дівчата мусять іти від матері до чоловіків, такий порядок у нашому житті, а сліз стримати не могла.
Свадьби ми справили усім п'ятьом дочкам. Комусь тут, у дворі, будували шалаш, Оля в Харкові виходила заміж, було весілля там і тут, для Оксани знімали кафе. На всі весілля пекли коровай і шишки. Придане для всіх дочок готувала.
Тепер уже онуки заміж виходять. Весілля Надиної дочки Тані було в Чернігові в ресторані. Коли продавали молоду, я заспівала обрядову пісню.
Не продавай, брате, сестру,
Не продавай, брате, сестру
За руб, за чотири,
За два золотії.
Гроші — полова,
Сестра чорноброва.
Ой, не брат, не брат,
А татарин,
Що продав же він сестричку
Та й задаром.
Не стій, зятю, за плечима,
Не лупай очима.
Поглянь у кишеню,
Набери грошей жменю,
Посип на тарілку
За дівчину милу.
Молоді так сподобалася бабина пісня, що вони аж зааплодували. Красиві були обряди... Невже як не стане нас — зникнуть і вони? Жаль.

Стоять Наташа й Оля, сидять Оксана, її чоловік Анатолій Ситін і Надя
«Було, що й прив'язувала дітей на печі»
— Ой і важко було! Посаджу усіх на одіяло серед хати, наварю галушок, поставлю миску посередині. Прискочу з ферми, гляну у вікно. Тягають ті галушки руками, їдять. А тоді зап'ють молоком і — спать. Личками увіткнуться в одіяло і сплять.
Було, що й прив'язувала близнят на печі. Дою, а душа болить. Прибіжу, загляну на піч. Порядок. Надя з Людою наблюдають. Можуть і погодувать. Чи я спала тоді хоч кілька годин на добу, чи ні, не знаю. Вночі поперу дітську одежу, приберу в хаті, зварю обід, а рано-вранці — на ферму. Діти у мене завжди чистенькими були. Лікарка іншим мамам за приклад ставила. Подивіться, казала, як Галя Сиромля дітей глядить. Всігда чисті, нагодовані.
«У нас уже 11 онуків. І правнуки є»
— Надя моя вже на пенсії. Живе сім'єю в Чернігові. Ще працює прибиральницею в переході. У неї троє дітей. Дочки-близнючки Таня і Аня, їм по 22 роки, заміжні. Аниній донечці Мілані скоро два роки. Сергію, сину Наді, вже шістнадцять, вчиться в технікумі.
У Люди двоє дітей — Вікторія і Олександр. І в них уже свої діти. Лілі — одинадцять, Артемку третій рік. Люда з чоловіком займаються торгівлею. їздять з товаром по селах. Відкрили два магазини у Стольному.
Наташа теж уже бабуся. У її дочки Яни підростає Лерочка. А син Артем виявився здібним футболістом. Йому 17 літ, вчиться в спортивній школі в Білій Церкві.
Двоє дітей у Олі. Влада живе в Євпаторії. Катя разом з Надиними дочками працює в «Ангкорі» в Чернігові.
Оксана живе з сім'єю в Стольному. Тримає велике хазяйство. Працює продавцем у магазині, її син Владик вчиться у Сосницькому аграрному ліцеї, дочка Марина — десятикласниця.
Ми з дідом залишилися удвох. Оцю хату купили сім років тому. Тут газ, а в наші роки це велике діло. Дрова заготовляти мій Сергій Пантелійович уже не здужає.
Торік продали корову. Так жаль було розлучатися, але мусила. Перед цим лежала у лікарні, лікувала гіпертонію, то дочки по черзі їздили з Чернігова порать хазяйство. От тоді і вирішили, що треба корову збуть. Держимо порося, курей, ото й усе.
А купила я її за ті гроші, що дала держава разом із званням «Мати-героїня». Гарне одіяло вручили і 6700 гривень. А корова коштувала тоді 9 тисяч. Ми продали стару і купили цю. Гарна була, та довелося продать. Без молока, правда, не сидимо. Три корови у Оксани. Та й у селі купити можна і молока, й сметани, і сиру. Оце замовила і, правда, і к Великодню. Напечу пасок і для дочок у Чернігів, і до святкового столу. І сирну зроблю. А ще обов'язково налисників. Дочки дуже люблять. Якось купила в магазині готових, поставила на стіл. Дівчата покуштували, а тоді кажуть:
— Мамо, це не твої налисники. У тебе не такі.
Цього року Великдень випав на мій день народження. 5 травня мені 74 роки буде. Приїдуть усі. Посвяткуємо.
Город уже запорали. Теж діти допомогли. Новий паркан зяті побудували. Не самі ми з батьком. Діти з нами.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №18 (1408)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: людські долі, діти, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко




