Міліціонер - "афганець" сам виховав двох дітей

15 лютого, в чергову річницю виводу радянських військ з Афганістану, Василь Лісений традиційно піде на зустріч із товаришами по службі. Згадають загиблих, порозмовляють про життя. А от тільки про ті страшні роки, які вони провели на війні, у них говорити не прийнято. Василь Олексійович зізнався: це вперше за тридцять років від часу служби в Афгані він розповідає комусь про ті часи.

Спека 50°С та нестача кисню

У 1980, коли Василя Лісеного призвали на службу в прикордонні війська, війна в Афганістані тривала вже рік. Але у нас про неї говорили небагато, і мало хто знав, що відбувається «десь там». На початку служби він потрапив у складні умови.

- Спеціальність військового сапера я одержав у сержантській школі в Туркменії. Клімат там дуже складний. Мінімальна температура - 50°Сспеки в затінку. Навкруги пустеля. Воду пити не можна, бо брудна, можна захворіти на дизентерію. Пили відвар з верблюжих колючок. Якщо на тілі з’являлися подряпини, одразу рани починали гноїтися. Далі служба тривала на Памірі. Там були свої складнощі - на висоті не вистачало кисню. Товариш жартував: поки почистиш один чобіт, треба відпочити, щоб почистити другий, оскільки була задишка,- пригадує Василь Олексійович.

Замість навчань - війна

Навесні 1982 року Василя Олексійовича та двох підлеглих йому саперів (тільки-но після курсу молодого бійця) відправили, як тоді сказали, «на навчання». Ні про яку війну мови не було.

- Ніхто нічого не казав. Ми повинні були супроводжувати колону. Тільки коли вже переходили наш кордон (в афганців кордону не було), то зрозуміли, куди йдемо. Коли прибули на місце, моїм завданням було розташувати міни так, щоб до нас непоміченими душмани добратися не могли. Півроку ми перекривали перевали на пакистанському кордоні. Єдине, про що хочеться згадувати з тих часів, - міцна дружба. Адже єдиними людьми, на яких ми могли розраховувати і могли врятувати життя - були товариші. Ми Залежали один від одного. Я був сапером, і на мене сподівалися.

Вдома про те, що син на війні, ніхто не знав, - навіщо зайвий раз турбувати рідних? Загалом так вирішили й інші солдати.

- Як тільки приїхали на місце, ми (ті, хто залишився) написали по кілька листів рідним, нібито з бази. Поставили на них різні дати, на ціле літо, і попросили товаришів, які поверталися назад, періодично їх відправляти додому. Звичайно, матері я не казав, де я перебуваю, писав, що все гаразд, служба йде добре, жодних проблем немає. Але вже коли повернувся в рідну частину, отримав листа від неї, наляканої - хтось із друзів розповів правду. Щоб заспокоїти її, написав, що не був я в Афганістані, їздив у відрядження. Але хіба ж від матері приховаєш...

Посивів у 19 років


Із поверненням у загін «знайомство» з війною не закінчилося. Саперу неодноразово доводилося супроводжувати колони - в Кандагар, Сархад, Файзабад. Він мусив йти попереду, впевнюватися, що на бійців на дорозі не чекає западня, щоразу ризикувати життям, щоб врятувати інших. У дев’ятнадцять років Василь Лісений посивів.

- По дорозі в Кандагар наша колодна потрапила в западню. Перші машини підірвали, нас обстріляли. Тоді Загинув мій взводний. Проблема була в тому, що підпас навчання ми не знайомилися з новими мінами противника, не знали,як їх знешкоджувати. Йшли суто «на удачу». Захисного екіпірування теж не мали - ні яких бронежилетів. Просто виходив з БМП і йшов під кулі.

Ніхто особливо про небезпеку не думав.

Навіть із законним «дембелем» Василю Лісеному довелося почекати - останню колону водив вже за два місяці після того, як отримав наказ про демобілізацію.

Життя триває

Бажання допомагати інщим і захищати тих, кому це потрібно, не пропало у Василя Лісеного і «на ґражданці». Одразу після армії він пішов працювати у міліцію, Чернігівський міський відділ внутрішніх справ, де відслужив майже 27 років. Працював і в патрульно-Постовій службі, і дільничним, і в черговій частині. Будучи майором, пішов на пенсію.

Але найголовніше його досягнення - в іншому. Коли в 1997 році у нього померла дружина, синові було 14, а дочка готувалася піти до школи. Тоді вчителі радили віддати дітей в інтернат, мовляв, легше буде. Але Анатолій Васильович думки такої не мав, був впевнений, що вчинив правильно.

- Прибирати! прати, готувати довелося навчитися швидко. Найважче для мене було заплітати доньці косички. Діти у мене швидко стали самостійними - дуже допомагали, адже на той час я працював дільничним і багато часу доводилося присвячувати службі. Сьогодні діти вже дорослі, отримали освіту, одружилися, а минулого року, на 1 травня, я отримав найкращий у світі подарунок - донька народила мені онука Владика. Тож тепер допомагаю, чим можу, виховувати його!

...Афганістан залишився далеко позаду. Але забути те, що змусило молодого хлОпця посивіти, вдасться навряд чи. Тому 15 лютого, як і решта чернігівців, яких зачепила та чужа війна, Василь Лісений піде на зустріч із товаришами по службі, щоб вшанувати пам’ять тих, кому не пощастило повернутися додому...

Ольга Чижова, Анатолій Сенчук, газета "Чернігівщина" №7 (387) от 14.02.13

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.