Секрет довголіття Варвари Єрмоленко - у її доброму серці

Нещодавно бабуся відсвяткувала 100-річний ювілей.

100-річний ювілей відзначила жителька Чернігова Варвара Єрмоленко. Позаду ціле століття життя. Воно було нелегким: рано втратила чоловіка, самотужки виховувала своїх діточок. Та на противагу життєвим прикрощам доля подарувала їй найдорожчий скарб — велику і дружню і родину. Бабуся має вісім онуків, шістнадцять правнуків і чотири праправнуки.

Родина у Варвари Максимівни велика і дружня. Разом вся родина переживає негаразди, котрі трапляються в житті. Відзначають разом свята, а щороку всі родичі приїжджають привітати бабусю з днем народження (так ніжно кличуть її рідні.-Авт).

Цього року вся рідня знову завітала до Варвари Максимівни привітати з 100-річним ювілеєм і побажати міцного здоров’я та довголіття. На день народження ювілярка отримала привітання від Президента України Віктора Януковича, а від соціальної служби - теплий плед у подарунок.

"Молоді роки були боротьбою за життя"

Доля випробувала. Варвару Максимівну змолоду, але пані Варвара ніколи не нарікала на неї. Понад усе любила свою роботу в школі. Всім своїм дітям (їх у неї - четверо) спромоглася дати достойну освіту.

Народилася Варвара Максимівна в селі Перелюб Корюківського району (в минулому Холминський район). З дитинства була допитливою дівчинкою, любила навчатися. Школу закінчила на «відмінно». Вечорами навчала літніх односельців читати й писати.

Батько, Максим Семенович, був старостою села. Сім’я була заможною. І коли настав час здобувати освіту, їй, дочці «куркуля», відмовили.

Згодом Варвара Максимівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм Єрмоленком, одружилася. Андрій Лук’янович походив з незаможної сім’ї. Одруження не стало на заваді найзаповітнішій її мрії - вчитися, а допомогло.

Варвара Максимівна без перешкод вступила до Городнянського педагогічного технікуму, де здобула професію вчителя молодших класів. Першим її місцем роботи була школа в смт. Березному. Чоловік на той час працював у військкоматі. Згодом у подружжя народилося, троє діток - Андрій, Люба та Ганна. Здавалося б, життя тільки починається і все повинно бути добре, але... Несподівано розпочалася Друга світова війна.

Чоловік захворів, і його разом з іншими військовими хотіли евакуювати. Але він відмовився їхати, не міг покинути дружину та маленьких дітей. Родим довелося часто переїжджати з місця на місце. Невдовзі Андрій Лук’янович помер. Це був 1942 рік. Діти були ще малими, найстаршому Андрію тільки виповнилося шість років.

Варвара Максимівна залишилася без житла, без роботи, з маленькими дітьми на руках. Часи були тяжкі, але не опустила руки, треба було жити заради дітей.

Звернулася до комендатури, там надали допомогу, влаштували на роботу вчителем в село Моргуличі. Працювала Варвара Максимівна не тільки вчителем, але й завгоспом, заступником директора. Жила разом з дітьми в приміщенні школи. Так жила вісім років.

Потім Варвара Максимівна одружилася вдруге, з Яковом Васильовичем Марченко. Життя поступово почало налагоджуватись. Через два роки спільного життя подружжя переїхало в село Клочків Чернігівського району, Яків Васильович там народився. Побудували будинок, стали тримати худобу. В цьому шлюбі Варвара Максимівна народила сина Володимира. Щастя було коротким - невдовзі доля позбавила Варвару Максимівну другого чоловіка. Важко було без господаря в хаті, але до труднощів жінка звикла змолоду. Пережити втрату допомогли діти і улюблена робота. У Клочківській школі Варвара Єрмоленко працювала до виходу на пенсію.


Вчительській роботі вона віддала сорок років свого життя. До речі, чотири внучки Варвари Максимівни здобули педагогічну освіту.

За сумлінну працю вчителька молодших класів Варвара Єрмоленко має численні подяки, грамоти, медалі. Проте найголовнішою винагородою за нег втомну віддану працю для неї є шана, любов і вдячність учнів. А вони її донині не забувають. Вітають з всіма святами.

«Вона доброзичлива і працьовита»

- Варвара Максимівна все життя багато працювала, все встигала, - говорить невістка Світлана. - Тепер хворіє. Все, що мала, віддавала дням і онукам. Пам’ятаю, приїдемо в гості до неї, вона встане раненько, і так тихенько порається, піч топить, щоб нас не розбудити. Жаліла нас. Варвара Максимівна наша золота душа.

- Мама ніколи не нарікала на свою тяжку долю. Скільки пам’ятаю, весь час була працьовитою, наполегливою й відповідальною. Понад усе любила свою роботу в школі. Діти та учні були для неї розрадою у хвилини розпачу, - розповідає донька Ганна Андріївна. - Мама дуже хотіла, щоб ми навчалися, тому зуміла всіх нас вивести в люди: Андрій був інженером, Володя працював у колгоспі (до речі, обидва сини - і Андрій, і Володимир - вже померли, що дуже тяжко пережила Варвара Максимівна. - Авт.), Люба - вихователем у дитсадку, а я закінчила кооперативний технікум. У школ діти її лобюм! Маленькі хлопчики й дівчатка тулилися до неї, мов до рідної матері. Вона над ними воркувала як голубка. Ніколи їх не лаяла й не кричала на них. Дуже хочемо, аби наша дорогешса рідненька матуся була з нами ще багато-багато років. Дай, Боже, їй здоров’я й сил! Шанують і пам’ятають Варвару Максимівну в рідному селі Клочків, де вона працювала вчителем.

Наразі Варвара Максимівна проживає у доньки Ганни в Чернігові. А влітку вся сім’я навідується у Клочків, де діти та внуки доглядають господарство батьків, працюють - на городі.


Рідні кажуть, що секрет довголіття Варвари Максимівни - це її добре серце, яке за сотню років не навчилося тримати в собі зло і ненависть. Варвара Максимівна день у день любила і любить оточуючих.

Марія Савіна, фото з архіву Варвари Максимівни, газета "Чернігівщина" №7 (387) от 14.02.13

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.