Велосипед изобретать надо!

Именно так считает герой нашей рубрики - преподаватель, доктор педагогических наук, член жюри всеукраинской олимпиады по физике, организатор уникального турнира юных изобретателей Андрей Давиденко.

Всюду папки с бумагами, книги – это работы учителей, аспирантов и школьников. В толстых переплетах – диссертации. На стенах – большие фотографии пчел. На столе - кулечек с парой десятков флешек, под столом - несколько банок меда разного цвета, за плечами - десятки и сотни молодых изобретателей, которым он дал путевку в жизнь. Доктор педагогических наук, профессор Андрей Давиденко настолько интересный и разносторонний человек, что даже два часа общения с ним пролетают как двадцать минут.

Наймолодший винахідник СРСР

- З чого все почалося? В моєму дитинстві радіотехніка була надзвичайно модною. Повальне захоплення радіотехнікою. Ті хлопці, що паяли навіть найпростіші схеми з журналів «Юний технік» та «Радіо» були дуже круті на той час. Я 1950 року народження, а моя повна колекція журналів «Радіо» - з 1961. Пам’ятаю як ми підлітками за 30 кілометрів їздили в Чернігів, що на назбирані гроші купити транзистор. Там де зараз «Полісся» на другому поверсі був магазин радіотехніки. Потім переїхав на перший поверх. Стоїмо ми такі, підборіддя на прилавок повішали: «О! Дивися! П-14 є! Ого, 60 копійок…».

- «Ворожі голоси» не ловили?

- Потужностей не вистачало. Зазвичай вистачало на дві київські програми. «Промінь» спіймати - то вже було супер. А московський «Маяк» - то взагалі.

Хоча дехто хуліганив в ефірі. Дівчатам пісні крутили. Потужний передавач, мікрофон, програвач і «Любімой Катє ета пєсня…».

- Одна справа - схеми з журналів, а інша - серйозні винаходи. Як подолали цей шлях?

- У мене по обох лініях – матері й батька – були люди такі майстеровиті. Завжди щось видумували. І якщо щось зроблять - то дуже якісно і зручно. Мати гарно шила, «обшивала» мешканців свого села, а іноді, й інших .Я батька свого не пам’ятаю - він загинув піч час служби в армії, коли мені було 8 місяців. Проте його речі, наприклад сплетені ним з лози кошики зберігаю до цього часу. Дуже жалкую, що із-за дефіциту дроту розібрав зроблений ним детекторний радіоприймач. Зберігаю зшитий мамою одяг та вишиті нею рушники.

Гени і потяг до техніки призвели до того, що я в 21 рік зробив свій перший серйозний винахід - прилад для здійснення повірки градуювання дозиметричних приладів. Справа в тому, що для того, щоб впевнитись у тому, що такий прилад правильно показує потужність випромінювання, його треба перевіряти в «бойових умовах» - вносити в радіаційне поле. А там випромінювання – до 200 рентген на годину. Це навіть не Чорнобиль. І людина від такої роботи за місяць-другий починала відчувати слабкість, немічність. Променева хвороба занадто серйозна. Після декількох місяців праці в радіoградуювальній лабораторії я розробив електронний прилад, який здійснював повірку без іонізуючого випромінювання. В той час він став відомим в хімічних військах Київського Червоногвардійського військового округу, а згодом його впровадження продовжилося й далі. У нашому місті мешкає декілька людей, з якими ми разом служили в так званій «Дикій дивізії» або «Школі гладіаторів». Вони пам'ятають про це.

- Якби такий винахід з’явився за кордоном - винахідник би забезпечив себе на все життя. А що ви отримали?

- Матеріально, звісно, заохотили. Але я не пам’ятаю суми. Не багато було. Головне – це перспективи які відкривалися. Я став в 21 рік наймолодшим делегатом з’їзду винахідників СРСР. Декілька фотографій у тогочасній військовій газеті з невеликим текстом. Мені відразу надійшло кілька пропозицій щодо подальшої роботи. Наприклад від військового заводу, який виготовляв дозиметричні прилади. Пропонували здобути військову освіту в Тамбовському або іншому військовому училищі хімзахисту. Говорили: «будеш мати військову спеціальність, повернешся до нас в КБ, а потім – станеш воєнпредом на нашому заводі». Я тоді не розумів що то таке. Це дуже поважна посада. Людина представляє міністерство оборони і приймає всю продукцію від виробника. Може схвалити або забракувати всю партію виробів.

Були й інші пропозиції. Але в Топчіївці лишилася сама матір, яка часто хворіла, але продовжувала жити, як мені здавалось, для того, щоб бути мені опорою. Тому я вирішив бути поблизу неї. І зараз про це не жалкую. Я знаю, що не все робив так як було б потрібно робити гарному сину, але я прагнув до того.
Українські винаходи пройшли через Чернігів

- Ваша педагогічна діяльність теж тісно пов’язана з винаходами?

- Так, різниця лише в тому, що зараз я працюю не над конкретним винаходом, а над людиною. Хочу розвинути її так, щоб вона могла створювати оригінальні пристрої та технології. Якщо це вдається, то згодом творчість проявиться в інших сферах.

У нас вважалося і досі часто сьогодні вважається, що людина – флешка чи диск, тобто накопичувач інформації. Запам’ятай і перекажи. І дивуються потім, що певна дитина з медаллю закінчила школу, а нічого не вміє робити, не пристосувалася в житті. Мене це зацікавило також. Я почав працювати над проблемою розвитку творчих, зокрема, винахідницьких здібностей. Водночас почав складати доступні для розуміння учнями винахідницькі задачі. У 1991 році я став переможцем другого Всесоюзного методичного фестивалю «Урок фізики-91».

У тому ж році в Чернігові відбувся Всесоюзний семінар на базі мого досвіду. Я захистив кандидатську дисертацію, яка присвячена експериментальним задачам з фізики. А згодом з’явилася і докторська. Це друга за рахунком на пострадянському просторі докторська дисертація, яка стосується розвитку творчих здібностей учнів у процесі навчання фізики. Причому перша була захищена в 1971 році нинішнім російським академіком Василем Григоровичем Розумовським, чиє коріння, теж, мабуть, з Чернігівщини (з села Лемеші). Він пропонував мені виконувати дослідження й захищати дисертацію під його керівництвом, але я не погодився. Хотів зробити це в Україні. Та й погляди наші на проблему не дуже збігаються.

- ЮНЕСКО визнало започаткований вами турнір юних винахідників і раціоналізаторів, який щороку проходить в Чернігові, як такий захід, що перевершив кращі світові аналоги…

- В школах, де я працював - завжди створював гуртки винахідників. До нас приїздили з журналу «Юний технік», діти отримували різні нагороди…

А у березні 1998 року я запропонував цілеспрямовано здійснювати розвиток творчих, зокрема винахідницьких здібностей учнів нашої молодої держави. Я не просив ніяких коштів, а пропонував вже готове власне наукове та методичне забезпечення. За згодою начальника управління освіти Ганни Тимошко Чернігів став місцем для щорічного проведення підсумкових заходів започаткованого винахідницького руху школярів. Спочатку Всеукраїнський, а сьогодні до нас приїздять учасники з Росії і Білорусі. У наступному році чекаємо учнів з Молдавії. На першому етапі листами Міністерства до вчителів та учнів доводяться пропоновані мною задачі. Вони також розміщуються й на сайті турніру. А в грудні в Чернігів приїздить 70-90 старшокласників з різних міст. Відбувається командна гра. Кожна з них по черзі виступає в ролі винахідників (доповідають розв’язання задачі, яку їй поставили інші учасники), патентознавців (вивчають, чи дійсно пропоноване розв’язання є новим) і конструкторів (визначають шляхи втілення винаходу, економічний зиск). Це не гра. Вони не млинки чи дитячі автомобільчики роблять, а вирішують конкретні задачі, кожна з яких має серйозне прикладне значення.

У нас в журі 52 людини - доктори наук, винахідники, вчителі фізики…

- І які конкретні результати? Бо часто у нас винахід залишається лише на папері…

- Зараз діти практичні і прагматичні – не хочуть робити те, що не дає користі. До того ж, всі вони засвітилися, про них знають потужні корпорації - їх давно супроводжують.

Наприклад, свого часу хлопчина-турнірщик з Волині запропонував записувати інформацію на оптичний диск не червоним, а синім лазером, що дозволяє записати в 20 разів більше інформації на носій. Його земляки створили також сенсорну мишку для комп’ютера, пристрій для аналізу гармонійності колірної гами будь-якого графічного зображення. Запоріжець Максим Дмитренко, який вже навчається в аспірантурі в КПІ на сьогодні має 14 патентів на винаходи щодо вітроенергетики, очищення стічних вод. Він нині - координатор всеукраїнського конкурсу INTEL-TECHNO UKRAINE. Це досить серйозний конкурс. Переможці національного етапу потім їдуть на міжнародний конкурс до США.

На турнірі 2011 року харківські школярі презентували молоток без віддачі. Пам’ятаю, що з винахідниками упродовж 3-х місяців велися торги представником однієї серйозної корпорації, адже такий інструмент вирішує одну з серйозних проблем при виконанні робіт у невагомості.

Діти мають серйозні винагороди світового рівня, наприклад, один з учнів отримав Золоту медаль Всесвітньої організації інтелектуальної власності (Женева).

- Винайшли молоток? А як же сентенція про те, що не треба винаходити велосипед?

- Треба! Обов’язково треба. Здавалося би - що там вигадувати. Молоток та й молоток. А виявляється, що роботи вистачить на всіх.

Інша справа, що у нас відсутня потрібна експериментальна база. Якщо у тебе є ідея, то для того аби перевірити її експериментально - треба їхати в Америку, Канаду, Німеччину, Швейцарію… Там зацікавлені в цьому, бо коли ти приїздиш до них, то повинен описати ідею, яку хочеш перевірити. І після цього вона вже, по суті, не лише твоя. Минулого року я був у Женеві на Великому андронному коллайдері, і зустрів там дівчинку з Сум, яка брала участь в наших турнірах. Це Оля Дрига. Там на постійній роботі 2,5 тисяч науковців (а ще 7,5 тис. у працюють як відряджені з інших держав), і лише двоє з України. Через московський фізтех і французьку аспірантуру вона в 26 років приїхала працювати в Швейцарію. Як бачимо, в Україні народжується люди, які стають відомими у всьому світі. До речі, одних із чотирьох детекторів Великого адронного колайдера був створений нашими співвітчизниками, а конкретніше, харків’янами. Цей детектор здатний реєструвати треки елементарних частинок у люмінесцентних кристалах, які створені й виготовляються у Харкові. Інженери з цього міста брали участь і в монтажі електроніки колайдеру і їх французькі колеги визнають, що з нашими електронниками важко конкурувати. З України до цієї організації надходили ц потужні трансформатори.

- Часто говорять, що технічні спеціальності нікому не потрібні…

- Це не зовсім так! Звісно, якщо просто закінчиш ВУЗ і вийдеш з нього лише з дипломом, а не зможеш нічого створювати нового, то кому потрібен такий фахівець. За часів соціалізму їм знаходили посади: профорг, нормувальник і т.п. Але ж зараз потрібно не просто виконувати те, що тобі скажуть, а пропонувати для розвитку підприємства чи установи щось своє, таке, чого не запропонували десь в іншому місці. Таким фахівцям роботи шукати не потрібно. Їх самих шукають. Адже вони дозволяють розвиватись та заробляти гроші. В одному з перших наших турнірів був цікавий член журі, який до того працював у місцевій науково-дослідницькій установі. Був винахідником. Так він розповідав колегам та учням, що лише зараз відчув творчий порив, бо його роботу оцінили багато людей, в тому числі і в Німеччині, де він організував виробництво міні-пекарень. Не виключено, що ці пекарні ми вже купуємо, адже після зустрічі з ним пройшло понад 10 років. Жаль, звісно, що творча робота не заохочувалась на місцях і людині, чи то винахіднику, чи то художнику потрібно було збувати свою продукцію за кордоном.

- Ви згадали успішних учасників з інших міст України. А як же місцеві винахідники?

- Будь-ласка. Данило Тютюгін з Прилук. Років сім тому його було визнано найбільш технічно грамотною молодою людиною в Україні. Цікаві пристрої були в свій час запропоновані іншими учнями які навчались у різих школах нашої області. Олегом Романовським, Хомичем Сергієм, Павлом Гречушкіним, Юрієм Напалько, Едуардом Оробеєм, Павлом Давиденком, Григорієм Джевагою. Одному із названих вище хлопців і була вручена згадана вище медаль.

Живи, працюй, твори

- Ви працюєте, опікуєтеся таким унікальним конкурсом, видали більше 200 наукових праць і книг, є науковим керівником обласного осередку Малої академії наук України, членом журі всеукраїнської олімпіади з фізики, національного конкурсу Intel-Tehno Україна… Коли все встигаєте?

- А ще я займаюся науковою фотографією і відеозйомкою. Багато ваших фотознімків і відеороликів можна побачити на закордонних фотостоках. Де б не я не був поруч зі мною фотоапарати і відеокамера: пасіка в Топчіївці на десяток вуликів, риболовля, подорожі…

Ось бачите (дістає банку меду з-під столу. - Прим. авт.) - натуральний продукт без будь-яких домішок. Хоча мене більше цікавить науковий аспект бджолярства. Зараз в Європі активно обговорюють те, що через сотовий зв’язок зникло до 70% бджіл. Я цього літа досліджував вплив на них електромагнітного випромінювання частот близьких до тих, що використовуються у мобільному зв’язку. Зараз готую звіт на цю тему.
Що стосується рибальства, то в ловлі спінінгом готовий змагатися з будь-ким. Блешнею з відстані в кілька десятків метрів влучу в листок водяної лілії… Як бачите, це звичайна комплексна робота. Це приклад того, як хобі співпадає з професією.

- І при всьому цьому у вас вистачає час на подорожі?

- Кожного літа я їду до свого товариша і вчителя, який живе в Таганрозі. Йому 76 років, але щоразу ми разом вирушаємо в Адигею - в гори. Там сніг, джерела, древній монастир Пантелеймона Цілителя…
Що стосується часу, то я в мене все відбувається водночас. Хіба можна, наприклад, подорожуючи по Адигеї чи в Карпатах не знімати гори та водопади, - а це ж серйозний матеріал, який можна використовувати у навчальному процесі. Щойно із моїми колегами з Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова ми підготували до видання фотоальбом цікавих фізичних явищ із задачами до них. Частина знімків і зроблена під час подорожей та на пасіці. Влітку днями пропадаю на пасіці, а вечорами обробляю фото і пишу. По-перше, це необхідне для самореалізації. Якщо Бог комусь дав якісь здібності, то це ж не спроста, - їх потрібно реалізувати. А ще хочеться щось залишити для тих, хто буде жити після нас… Як жартома говорить один вчитель фізики з Могильова, - людина ж повинна прожити не лише для того, щоб в колодязь плюнути…

- Не лише наукові статті. Вірші, проза! А як же класичне протистояння «фізиків і ліриків»? Як це поєднується?

- У мене своє бачення на процес навчання і учнів і студентів. І на розвиток зокрема. Людина має формуватись гармонійною. І допомагати їй в цьому можуть лише гармонійно розвинуті люди. Так, філолог має знати в чому заслуга Ейнштейна, Бора, Менделєєва, Боткіна, Остроградського. Фізик не може вважатися достатньо розвиненим, якщо він не знає, хто написав «Чорну раду», «Війну та мир», хто написав картину «Бурлаки на Волзі». Фундаментальні речі повинні знати всі. Але при цьому потрібно не перегинати палицю. От діти сьогодні в школі глибоко вивчають будову прискорювача, мас спектрографа, вивчають як рухається тіло по похилій площині. Я запитую дорослих та освічених людей: «вам в житті це знадобилося?». Найчастіша відповідь: «Ні». То, можливо, не варто всім учням так глибоко занурюватись у матеріал фізики чи математики? Можливо їх доцільно було б підвести до думки, що заряджену елементарну частинку можна розігнати до великої швидкості електричним полем, а ту частинку, що не має заряду, розганяти прийдеться механічною дією інших тіл. А потім знову ж підвести до висновку стосовно того, що для цього можна створити відповідні пристрої – прискорювачі. При цьому дати інформацію про вже існуючі пристрої, та підвести до думки, що ще є куди прикласти розумові зусилля – техніка має розвиватись. Можливо когось із цих учнів і зацікавить дана проблема. І він буде йти далі, тобто навчатись за певним профілем. І не потрібно однаково відноситись до всіх дітей, адже в них по різному відбуваються психічні процеси. Мені, наприклад, важко запам’ятати великого вірша. І вчителі літератури, розуміючи це, пропонували мені прочитати на пам'ять декілька перших рядків або останніх. За це я їм дуже вдячний. А можна ж було «задавити» мене трійками а то й двійками. І хто б від цього виграв? Але під час святкування 100-річчя моєї Красилівської школи (я в ній не лише два роки навчався, а стільки ж ще й працював вчителем фізики) вчителі та запрошені слухали мої власні вірші… В той же час я подарував школі одну із своїх книг «Науково-технічна творчість учнів»… Отож, до всього слід підходити розумно, враховуючи задатки та схильності дитини.

А що стосується протистояння якогось між технічним і гуманітарним напрямками, то воно певною мірою штучне. До того ж це протистояння підсилюється нашим бажанням воювати, боротися…

- Що ви маєте на увазі?

- Можливо це непросте життя так впливає на людей, можливо це наша ментальність… Розумна, гармонійно розвинута людина, яка в ладах з навколишнім світом і, особливо, з собою, суттєво відрізняється від інших. З нею простіше спілкуватись. У її поведінці відсутня та напруга, яка не дозволяє наблизитись до відстані, на якій можна розгледіти очі, розгледіти і злякатись… Відсутність такої напругу відрізняє людей, які живуть за кордоном. Вони просто живуть і працюють. Це мені вдалось відчути під час перебування за кордоном, зокрема в Німеччині, Швейцарії, Франції… Там людина вільно живе, нормально працює, легко йде вулицею. А у нас: очі вилупив – і суне. Якщо ти більший – зверне. Якщо він більший – ти повинен втекти.

Сергій Кириченко, еженедельник "Семь дней" №6 (587) от 7.02.13

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.