Фотограф Роман Єременко: «Моя робота - найкраща, яку б я міг собі знайти»

Чернігівець Роман Єременко вже більше двох років не живе у рідному місті. Почавши фотографувати вечірки, які проводилися його друзями для своїх і здобувши визнання фотографа у Чернігові, Роман вирішив завоювати столицю. І зробив це цілком успішно. Зараз він знімає для каналу А1 і продовжує працювати клубним фотографом. Але і Чернігова не забуває, стараючись вирватися, хоч і зрідка, додому на пару днів, щоб відпочити від столичного галасу і метушні.
Ідея перетнутися з Романом і взяти для нашого сайту інтерв’ю присутня була давно, і от, нарешті, ми зустрілися. Роман, як завжди, веселий та усміхнений, і, на диво, без фотоапарата. Ми сидимо один напроти одного і розмовляємо про те, як же стати крутим репортажником.
   
Взагалі-то, я закінчив наш педуніверситет на вчителя молодших класів. На фотографа не вчився ніде. У нашому училищі, думаю, все-одно такому не научать. Тим паче, на старій апаратурі. Хто туди прийшов, щось уміючи, той і знімає далі.

Перша камера у мене з’явилася років сім тому. Я тоді навчався в університеті, а вночі працював на складі преси. Приїздили машини із газетами, ми їх розвантажували, а вранці газети розвозилися по точках продажу. Так я і заробив собі на перший фотоапарат. Це була звичайна мильничка-суперзум Canon.

У мене зв’язок із пресою все життя. Я ще у дитинстві, у першому класі,  продавав друковані видання. З десятого класу працював у різних газетах, "Сім днів", інших, статті писав на різні теми. Потім вантажником. Якось у друкарні довелося попрацювати. Тепер я знаю весь процес, так би мовити, від написання статей і до продажу газет читачам.

Знімаючи для себе вечірки, які я відвідував, отримав пропозицію фотографувати їх для організаторів. От так, за безкоштовний вхід, я і ходив та фотографував різні події. Тобто, раніше я писав про ці заходи невеличкі статті, а потім ще і став ілюструвати їх фотографіями. А пізніше мені сказали, що статті писати необов’язково, краще принось більше фотографій. Це були різноманітні реперські та drum-n-bass тусовки для людей мого віку, які я фотографував на ту свою мильничку.

Пізніше я став працювати у фотостудії "Изумруд" на вул. Одинцова. Ось там уже мене всьому і навчили, дали дзеркалку, пояснили, як із нею працювати, дали навики спілкування із клієнтами. Моя школа була саме в тій студії, там я навчився всьому.

До "Геометрії" я потрапив випадково. На якійсь вечірці не вистачало фотографів, і мене покликали познімати. Так і почав. Вимог на той момент особливих якихось не ставилося. Просто приходиш і знімаєш цікавих людей. Так я приходив і фотографував. Потім я почав спілкуватися із директорами української "Геометрії" із Києва. Вони почали розповідати мені, як треба знімати, бракувати мої репортажі. У нас є всеукраїнський чат, де сидять всі наші фотографи. Головні серед них розповідають іншим, як треба працювати. Так і навчили.

Переїздити до Києва я не хотів. Мене туди перетягнула моя дівчина. Вона тривалий час жила у Києві, і, переїхавши до мене у Чернігів, знайшла його нудним та нецікавим. Я і вирішив - чому б не спробувати. Коли я переїхав, всі замовлення у мене залишилися в Чернігові, там майже нічого не було. Заробляв я спершу тим, що за 10-15 гривень за годину роздавав листівки у переході. Жили за копійки, бувало, що лише на макарони вистачало. Це дивне відчуття: тут ти фотограф, якого всі знають, а там - листівки у переході роздаєш.     

Те, що я вмів у Чернігові як фотограф, у Києві виявилося нікому не потрібним. Показуєш фото і чуєш: "Це не наш рівень, наш рівень набагато вище. Або ти знімаєш краще, або ти у нас не працюєш".  Мені сподобалося, що мене із усіх боків почали давити і напружувати, і ця ситуація спонукала мене знімати краще. Це нормальні гроші, набагато більші, ніж ти можеш заробити у чомусь іншому. І от, під таким пресингом, я поступово і навчився.

Спочатку в Києві не сподобалося. Хоча мене, як провінціала, завжди вабили великі будинки, широкі вулиці. Але бруд, шум, галас напружували. Приїжджаючи до Чернігова, я відпочивав, пив нашу солодку воду. Але кожного разу повертатися сюди хотілося все менше. Цей столичний рух мене підхопив. Там весь час щось є, щось відбувається. І я зрозумів людей, які казали, що Чернігів - це болото. Раніше мене такі заяви ображали, це ж мій рідний Чернігів! А зараз я зрозумів - таки правда. Сюди добре приїхати відпочити на декілька днів. Але не більше.

Зараз до фотографій дуже багато вимог, вони мають бути просто ідеальними. Якщо ти підвищуєш ціни, вибираєш клієнтів сам, знімки мають бути відповідними. Якщо це якийсь заклад нецікавий, можеш сказати: "Вибачте, нам треба якісний репортаж зі цікавими людьми". І перед тим, як викладати фото, я тричі подумаю. Адже по кожному із них, якщо щось не так, мені скажуть: "Скільки років ти у нас працюєш, що такі ніякі фото робиш?"

Одна із головних вимог - передати настрій закладу. Знімаєш людей, які танцюють, розмовляють, спілкуються. Тобто, не просто стоять і дивляться на тебе. Абсолютно необхідно, щоб по твоїм фото здавалося, що це була мегавечірка із великою кількістю людей, на якій було дуже весело. Якщо насправді людей мало, і на танцполі три каліки, все-одно, зняти треба так, наче все було дуже яскраво. Я і викручуюся. Фотографую людей на фоні стіни, щоб не було видно, що ззаду нікого немає. Одних і тих же знімаю у різних місцях і ситуаціях. Також треба працювати із залом, знімати якісь його фішки у інтер’єрі, підході до клієнта. З барменами спілкуєшся, помічаєш, що вони цікавого роблять, просиш повторити це на камеру. Дивишся тоді репортаж, і начебто і нормально все, і люди якісь були, і враження від закладу хороше.

Знімаю, як правило, дві години. Іноді, якщо попросять - три. Краще підходити в клуб в середині події. Як правило, це з 12-ї до 2-ї ночі. До цього часу всі сходяться, а після багато публіки вже занадто п’яної, щоб їх знімати. І хедлайнери теж зазвичай грають у цей проміжок часу. За цей час роблю близько 500 кадрів, із них біля сотні ідуть у репортаж.

Щоб увійти в контакт із людиною, я багато посміхаюся. Ходжу до клубів із софтбоксом 40х40, непомітно когось здалеку зняти не вийде. Тому, навіть якщо в когось немає настрою, підходжу і починаю весело говорити: "Егей, давайте я Вас сфотографую, Ви такий цікавий!" Коротше, намагаюся всіх розвеселити. Якщо навіть знаю, що навряд чи буду цю людину викладати, знімаю все-одно. Не можна ж сказати: "От, Вас я зніму і викладу, а Вашого сусіда не зніму, він погано виглядає". Знімаю всіх по декілька разів, скільки люди захочуть. Так і люди навколо, які прийшли до клубу, дивлячись на це, охочіше зніматимуться.

Зараз, мабуть, я вже застарий став для нічного життя. На сьогодні значно більше мені вставляє не клубешник якийсь, а похід до солідного ресторану чи прикольного кафе. В принципі, більшість клубних вечірок, за деякими виключеннями, однакові і нудні. Нещодавно мене запросили до телеканалу А1. Вони шукали фотографів, які знімають концерти альтернативної музики. Так я туди і потрапив, концерти фотографую. Ще дуже люблю знімати дітей. Все частіше роблю їжу для різних закладів. Ось так і живу: вдень – кафе, вночі – клуби.

У моїй справі необхідно бути учасником дійства, щоб отримати гарні фото. Якщо це вечірка, я буду танцювати, гуляти, відриватися. Так люди тебе будуть краще сприймати, відкриватися, спілкуватися з тобою. І ті, хто не хотів до цього зніматися, можуть, побачивши, як ти себе ведеш, через деякий час піти назустріч і самі запропонувати, щоб ти їх зняв.

На різних акціях анархістів, антифашистів, у яких я приймаю участь, так не можна. Тут я маю бути фотографом, як би мені не хотілося стати учасником події. Але я проходжу за кордони, за якими стоять журналісти, заходжу всередину, спілкуюся із людьми. І мені вони покажуть те, чого не покажуть нікому іншому. В той же час, мені треба бути окремо, бо якщо їх міліція буде загрібати, то і мені дістанеться. Починається якась бійка, то я зразу кажу: "У мене камера, я журналіст". Поки що не забирали ні разу. Загалом, у нас міліція не те що в Росії, просто так тебе не чіпають.

Коли мене питають, чи можу я зняти моду, не погоджуюся. Я маю багатьох друзів - гарних фешн-фотографів, знаю, як вони працюють. Я так не вмію, тому і кажу: "Ось, зверніться до цих людей, вони для Вас все зроблять якнайкраще. А до мене приходьте, якщо треба репортаж". У мене, мені здається, немає смаку в цьому. І віддавати людям те, що мені самому не буде подобатися, я не хочу. За грошима в цьому плані не женуся. Зловити момент я можу, і зроблю це краще, ніж багато хто. А от поставити, придумати, зробити художнє фото я не вмію.

В люди я виходжу тільки фотографувати. Просто так мене ніде не знайдеш. Весь час я фотографую, а коли вдома - обробляю фотографії. Навіть коли я просто можу кудись піти, все-одно домовляюся, щоб познімати там. Наприклад, на концерті у мене є вхід на саму сцену. І я знаю, що всі інші фотографи не зроблять репортаж так, як би я хотів. У них на камері мені не сподобається.

Щоб бути гарним фотографом, треба поважити своїх клієнтів. Якщо не можеш чи не хочеш зробити щось для них - так і треба говорити. Також треба бути добрим до людей. Дивитися на тих, хто робить роботу краще за тебе. Ніколи не дивитися фотографів, які знімають гірше, щоб не псувати смак. І необхідно все робити вчасно. Це якраз те, що заважає більшості фотографів добре заробляти.
   
Ті дівчата, якими я цікавився, не ведуться на велику фотокамеру. Навіть навпаки, мені часто казали, що образ популярного фотографа, навколо якого постійно крутяться дівчатка, заважає знайомству, робить мене якимось недоступним, пафосним. Хоча я ж звичайний як двері. І коли про це дізнаються, спілкуватися вже стає легко.

Кількість цікавих людей у відсотках кругом приблизно однакова. Але Київ набагато більший, тому і таких людей там більше. Коли така людина іде до клубу, вона готується до цього, придумає одяг, аксесуари. Дехто за місяць до вечірки костюма починає готувати. Вечірка - це карнавал. І сюди прийшли відірватися, а не просто посидіти на барі побухати. Спілкуючись з кимось за столиком, можеш дізнатися, що ця людина - директор якогось каналу, чи власник мережі магазинів. А поряд може сидіти офіціант. І ви втрьох весело можете проводити час. Це дуже цікаво.      

Я не з тих людей, які постійно ганяються за технічними новинками. Але так виходить, що раз у місяць-два своє обладнання доводиться якимось чином оновлювати. Є вимоги до якості, розвиток у підході до фотографії. На це все треба збирати гроші.
   
Я анархіст. Хтось може із цим не погодитися. Адже який анархіст буде знімати дівчаток у клубах за гроші? Згодний, це мій мінус. Але анархія гнучка, в ній багато всього різного, і багатьом гарним якостям у мені я завдячую цим своїм поглядам. Робити просто так, безкоштовно, для інших людей - основа анархізму. Це допомагає мені не стати черствим. Часто буває, що я фотографую за великі гроші. Але коли я знаю, що є люди, що роблять якісь гарні речі, але не мають бюджету на їх реалізацію, я знімаю для них безкоштовно. Нещодавно соціальну рекламу знімав. Екологія, захист прав людини, захист тварин і ще багато різних гарних речей у одній течії - це і є анархія. А зовсім не "Король і шут" та п’яні панки.

Я не бізнесмен, і не  буду хапатися за всі замовлення, аби тільки заробляти гроші, незалежно від того, хто замовник: прокурор хоче коханку в леопарді зняти, чи вбивця портрета. Було таке, коли в клубах підходять товсті дядьки: "Мне надо мою тёлочку снять, плачу хорошо". Звісно, я говорю: "Добре, добре". Але потім просто не беру слухавку. Мені моїх грошей вистачає. Сподіваюся, з часом зароблятиму ще більше. А зараз карма дорожче.

Вегетаріанство - теж частина анархічних поглядів. І тут мова навіть не про те, що вбивати тварин погано. Передусім вирощування м’яса шкідливо для екології. Наприклад, на отримання одного кілограма м’яса тратиться в десятки разів більша кількість води і зерна. Якщо я опинюся десь у лісі мені треба бути вбити тваринку, щоб вижити - я зроблю це. Але ми живемо у місті, і у кафе, тим паче в Києві, ти можеш попрохати приготувати собі чудову їжу без м’яса.

Можливо, коли я стану старше, мені хотітиметься спокою. Було б цікаво жити десь у Барселоні чи на Кубі, знімати для стоків, чи вести якийсь бложик, і за ці копійки жити. Але зараз мені вже і Києва мало. В Києві відбувається те ж саме, тільки у більшому масштабі. З часом розумієш, що ти зустрічаєш одних і тих же людей у різних закладах, і всі вечірки однакові.

Моя найбільша мрія - подорожувати, заробляючи собі на життя своїми подорожами.

По справжньому щаслива людина - це та, яка знайшла те, що їй треба, або знає, що це у неї буде.

Моя робота - найкраща, яку б я міг собі знайти.   















   
Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.