У Михайлівці живуть трудівники і… родичі

У селі Михайлівка, що належить до Сновської сільради, через хату живуть або Павленки, або ж Сергійки. Один рід зрісся, сплівся коренями з іншим - дарма, що в селі залишилася всього сотня людей.

На трьох вулицях багато порожніх хат. І незважаючи на те, що звідси до райцентру всього 6 кілометрів, ні телефонного, ні автобусного зв'язку з ним немає, а медичний пункт уже другий рік функціонує без фельдшера.
З трьох десятків сільчан працездатного віку працевлаштуватися «вдома» змогли лише одиниці. Продавець та листоноша вважаються тут мало не привілейованими професіями.
«Але, попри все це, люди тут не злостиві, не заздрісні, - говорить голова сільради Василь Клименко. - Ставляться одне до одного справді по-родинному».

Практично всі - патріоти своєї малої батьківщини. Мало не в кожній хаті, де мешкають старожили, приїжджому неодмінно розкажуть про минувшину. Зокрема, про те, як по місцевій річечці Бреч колись сплавляли кремезні дубові стовбури; про те, що в двоповерховому панському будинку було 99 кімнат; про те, що урочище Калинове назване так через те, що там було море калинових кущів: цілу зиму вони полум'яніли серед снігів стиглими червоними кетягами.

Колишня вчителька Лідія Павленко змолоду записувала розповіді сільчан про давні часи: їй є чим доповнити і без того багату історію села. Воно було засноване на початку XVIII століття - спочатку всього кілька хат, жителі яких займалися виробництвом дьогтю. Хутірцем володіли синявські сотники, а пізніше - брати Скоропадські. Один з них - Василь - назвав поселення на честь свого новонародженого сина Михайла.
І зараз тут що не людина - то сама історія, хоч більшість михайлівців - люди, які «вироблені», здавалось би, до останку. Як-от вічний бригадир тваринників Ганна Ніколаєнко. Все життя вона віддала важкій колгоспній праці. Не жаліла себе, не лукавила. Тепер та, хоч уже й колишня, нерідко непосильна для жіночих рук робота все більше нагадує про себе: «відболює», як кажуть сільчани. А ще більше болять жінці руїни ферми, порослі самосійкою. Як і стежка, торована нею на роботу впродовж багатьох років.

Але ні журби, ні нудьги в Михайлівці й зараз не люблять. Багато хто знаходить віддушину в пісні. Ходять на репетиції, готують концерти, хоч із настанням холодів у нетопленому сільському клубі не набагато тепліше, аніж на вулиці.
«На Новий рік у нас був і Дід Мороз, і Снігуронька», - розповідає завідуюча клубом 36-річна Тамара Сергійко.

Вона отримує мізерну зарплату, бо працює всього на чверть ставки, але намагається зробити життя односельців веселішим. Як і решта односельців, на життя особливо не нарікає. Хіба що... на чупакабру.
«Коли тільки з'явилися різні повідомлення про цього страшного звіра, боялася сама ввечері йти додому з клубу - це аж у кінець села, - згадує жінка. - Довелося чоловікові зустрічати».
У них - двоє дітей. Донька навчається в Щорському вищому професійному училищі лісового господарства, син - ще школяр. їздить на уроки в Сновську ЗОШ шкільним автобусом.
«А ми колись - пішки, - згадують старші сільчани. - Якщо навпрошки - через калинник - усього три кілометри...».


Картинка із сільського життя

Одвічна селянська прив'язаність до землі, щоденна потреба в роботі не дає їм спочинку до глибокої старості: з останніх сил тримають корів, порають городи. Радіють: завдяки таким господарям, як Павло Павленко (у яких є різна сільськогосподарська техніка), не треба ходити кланятись у сусідні села, коли настає час орати чи збирати врожай.
«У своєму селі, серед своїх людей ніхто не пропаде, аби тільки сам не лінувався», - кажуть у Михайлівці.
Тут і підтримають, і зрозуміють, і допоможуть: недарма ж усі - одне одному (у більшій чи меншій мірі) - рідня.


Завідуюча михайлівським клубом Тамара Сергійко

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №2 (382)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.