Подарунки від Діда Мороза Глібчик знайде під ялинкою, і Женя теж

У затишному домі борзнянців Михайла та Світлани Стрижаків знову дзвенять дитячі голоси. Рік тому вони взяли під опіку осиротілих синів Світланииого молодшого брата Романа. Жені було 12 літ, а Глібчику — тільки три.

«І що в цьому дивного? Вони ж діти мого брата»

Світлані Іванівні не подобається увага преси.
— Ну, взяли дітей. І що в цьому дивного? Не чужих же, синів рідного брата, — трохи навіть сердиться вона. — Хто б же їх узяв, як не ми? Хлопчиків треба виростити, поставити на ноги. Бабусі наші вже в літах. Хоч і люблять онуків, але чи встигнуть довести їх до повноліття? До речі, забрати дітей запропонували мої дочка і син. Вони вже дорослі. Після смерті Лариси, матері Жені і Глібчика, нашої невістки, мої Катя і Коля сказали: «Заберемо дітей».
Страшним горем для сім'ї була загибель Романа. Він закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства. Жив у Ніжині, працював у водоканалі. Побралися з Ларисою, раділи народженню одного сина, а далі й другого. Коли сталася та біда, Жені було 9 років, а Глібу тільки три місяці.

Того дня 4 травня 2008 року Роман їхав мопедом. Карета швидкої допомоги виїхала з бічної вулиці і зачепила його. Він жив ще тиждень. Чернігівські хірурги зробили операцію, але врятувати 33-річного чоловіка так і не змогли.
Було це в травні, а через три місяці, у вересні, помер батько Лариси, дуже дорога і близька їй людина. Не стало коханого чоловіка, а далі й батька, того, хто був їй підтримкою і опорою. Горе зламало молоду жінку. її власна смерть через три роки нагадує історію Оксани Макар, про яку й досі гуде Україна. Над Ларисою поглумилися троє негідників, жорстоко побили і викинули на вулицю помирати. Знайшли її під будинком уже мертвою. Лихо сталося 25 жовтня 2011 року. Ніжинський суд засудив двох убивць до 10 років ув'язнення, третього — до восьми. Обласний апеляційний суд вирок підтвердив.

У Борзнянській школі Женю зустріли дуже тепло

— Плачемо по Роману й досі. Жаль брата, жаль невістки. Вона була хорошою людиною, дуже любила Романа і дітей, — змахує сльозу Світлана Іванівна. — Після втрати чоловіка Лариса опинилася наодинці з горем. Не знайшлося людини, яка б підтримала її, застерегла від невірного кроку. І ось такий жахливий фінал. Діти осиротіли. У них — ні тата, ні мами.
Іншої думки, як тієї, що діти будуть з нами, не було. І все ж треба запитати Женю, чи він хоче цього. Йому йшов дванадцятий рік. Складний вік. З Глібчиком простіше. Він ще зовсім маленький. Кажу Жені: «Давай ми заберемо вас до себе». Він погодився, правда, почав говорити, що треба закінчити перший семестр у своїй школі, у Ніжині. Я, звичайно, погодилася.

Перед Новим роком його повезла до Києва на ялинку моя Катя. Дочка закінчила Сумський аграрний інститут, одержала диплом юриста. Працює в Києві. Поїздка до столиці Жені сподобалася. Розповідав, як там було цікаво, який красивий Київ у Новоріччя.
Після канікул Женя пішов до шостого класу уже в Борзнянську школу. Я дуже вдячна її директору Зінаїді Федорівні Москаленко і класному керівнику Ніні Іванівні Третяк. Прекрасні люди, вони зробили все, щоб хлопчика привітно зустріли шестикласники, оточили увагою. Влиття у новий колектив пройшло без проблем. У Жені тепер багато друзів. Він добре вчиться. Аби постарався, міг би бути відмінником. Не все виходить з математикою. Тут уже допомагаю йому я. У свій час закінчила фізмат Ніжинського педінституту. І хоч працювала вчителькою початкових класів, а після закриття Борзнянської школи №4, коли нас перевели до дитсадка, вже шостий рік працюю вихователем у «Теремку», математику не забула. Буває, сидимо з Женею допізна над задачками. Хлопчик розумний, ще раз кажу — міг би бути відмінником. Захопився велосипедом. Купили йому спортивний — нехай катається. Любить риболовлю. Чоловік мій — дядя Миша — придбав для нього спінінг.

А Глібчика віддали до дитсадка. Потрапив якраз у мою групу. Так що ми з синочком весь час разом. Добра дитина, жвава, непосидюча. Цілує, тулиться до мене: «Мамочко, ти у мене найкраща».
Чоловік мій Михайло Іванович усе життя працював водієм, водив автобуси. Коли взяли дітей, почали думати, як же бути далі. Я на роботі позмінно, Миша в рейсі. Хто ж зустріне Женю зі школи, нагодує? Хто відведе Глібчика в садок? Вирішили, що Миша залишить роботу. Тепер він удома. Є можливість більше уваги приділяти дітям. Вони ж хлопчики, чоловіче виховання для них дуже важливе.
Влітку я з Катею возила, малих у Крим. Добре відпочили. Усе згадували море.


Сім'я в повному зборі. Зліва направо: Женя, Михайло Іванович, Гліб, Катя, Світлана Іванівна, Микола

Діти мають рости в любові

— Дім у нас хороший. Але виросла сім'я. Взялися за прибудову ще кількох кімнат. Тримаємо хазяйство. Так що батьку роботи вистачає.
Часто їздимо в село до моїх батьків. Вони живуть недалеко, у Вольниці, чи Лендені, як колись називався наш хутір. Це Малозагорівської сільради. їздимо велосипедом. Допомагаємо порати город. Хазяйство у батьків тепер невелике. Люди вже немолоді, важко. І тато Іван Тимофійович, і мама. Катерина Леонтіївна все життя працювали в колгоспі. Мама — в ланці, тато — на фермі. Навіть ветлікарем був. Нас, дітей, у них троє: Наташа, я і Роман. Усім нам вони дали освіту. Наташа у нас бухгалтер, я — педагог. А Роми нема... Смерть сина, а далі і невістки дуже підірвала здоров'я батьків. Що дітей Романа і Лариси взяли до себе ми, їх, звісно, тішить. Люблять онуків, радіють, коли приїздимо. Розуміють, що дітям у нашій сім'ї добре.
Женю і Глібчика дуже люблять мої діти. Катя приїздить із Києва обов'язково з гостинцями для них. Коля вчиться в Ніжинському агротехнічному інституті. Перевівся на заочне відділення. На п'ятому курсі. Теж везе малим цукерки. А вони у нас солодкоїжки. От і Нового року чекають, знаючи, що Дід Мороз покладе під ялинку гостинці. На минулих зимових канікулах профспілка організувала нам поїздку на ялинку до Чернігова. Моїм малим дуже сподобалося містечко атракціонів на Красній площі. Каталися на каруселі, спускалися з гірки, бігали між фігурами казкових героїв. Було стільки радості!

Тепер ось знову готуємось до Нового року. В нашій групі у дитсадку ми розіграємо біля ялинки казкову виставу «Колобок». Глібу випала роль Вовчика. Вивчив слова, вимовляє їх чітко і правильно. Буква «р» йому ще не дається, та то не біда. Вовчик-братик у виконанні Глібчика — істота добра, всім подобається. Може, ця перша роль запам'ятається дитині на все життя. Як і новорічна ялинка в рідному домі. Як Святий Миколай, котрий тиждень тому поклав під подушку смачні гостинці. Як Різдво, коли ми вдома обдаровуємо і малих, і дорослих дітей подарунками. Така традиція в нашій сім'ї. Діти мають рости в любові. Тільки тоді з них виростуть хороші люди.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №52 (1390)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.