Найбагатша родина живе у Носівці
Микола Іванович та Галина Олексіївна Нагорні
Акація пахне голодом
Микола Іванович - людина, маленькі історії великого життя якої вражають до болю. Ще хлопчиною йому випало бачити останні миті життя свого батька, брата, сестри, родича, сусіда. Ті страшні картини є промовистими доказами загальної національної трагедії - Голодомору.
Перші роки життя Миколка провів у селі Пилятин Козелецького району." Жили там великою родиною: батько, мати і восьмеро дітей. Коли ж у 1932 році розпочався страшний голод, сім'я втратила двох малят. Через деякий час родина переїхала до Донецької області, де незабаром померли батько, брат і сестра.
- Мені тоді було одинадцять. Пам'ятаю, як вулицями ледь ходили пухлі, неначе колоди, люди. Сьогодні з сусідом вітаєшся, а завтра... його вже немає. Лихо не пройшло осторонь і нашої родини, - пригадує зі сльозами на очах Микола Іванович. - Це тепер акація всім пахне, а для мене то... запах голоду. Завдяки її цвіту ми й вижили. Рвемо, розкладаємо на столі, вилазять звідтіль комашки, ми їх витрушуємо, потім висушуємо цей цвіт і на ступці переминаємо. Мама потім коржики пече... Тепер, коли квітне акація, я ховаюся до хати.
У фашистському полоні
В 1936 році хлопець поїхав у Маріуполь і вступив до школи фабрично-заводського учнівства на спеціальність „столяр-модельник". Після закінчення закладу його направили працювати на завод «Ілліч». Та затриматися там надовго не довелося. У 1940, якраз на Новий рік, Миколу призвали в армію. А як розпочалася війна, забрали в Луганськ вчитися на підривника. Воювали спочатку під Ростовим, а потім перекинули під Харків. Ворог шалено наступав і скажено оборонявся. Під час жорстоких боїв за місто німцям вдалося захопити в полон чимало солдатів, серед яких був і Микола. Здавалося, що земля пливе з-під ніг, а день перетворився на ніч...
- Пам'ятаю, як привезли нас у Німеччину, в місто Кельн до багатого німця, володаря брикетної фабрики. Там одразу спитали: чи є серед нас тесля. Я сказав, що з професією знайомий. Мене і ще кількох полонених повели на дах високої будівлі, так би мовити, складати іспит. Решту - відправили копати канаву. «Йди-йди, чи Сталін так відгодував, що пересуватися не можеш!», - підштовхував мене німець. Я огризався, пручався та знав, що іншого виходу немає. Іспит полягав у тому, щоб стати на край даху і безстрашно дивитися вниз. Багато наших не витримало, тому пішли виконувати «чорну» роботу. А ми з білорусом Іваном вистояли. Так я почав працювати теслею і потрапив до майстра німця.
На запитання про ставлення до полонених, Микола Іванович відповів: «По-різному!» Він зізнався, що там, як і всюди, були нормальні виховані люди, а були й справжні „звірюки". Йому пощастило, бо майстер завжди ставав на захист свого підопічного.
- Якось один підійшов і вдарив мене, начебто за те, що я на ту мить без роботи стояв. Одразу підбіг майстер і каже: «Не зачіпати! Це мій росіянин!». Більше мене ніхто не чіпав. А от іншим перепадало мало не щодня. Звісно, життя у німецькому таборі спокійним не назвеш. Але такого, як в інших, де політв'язням влаштовували тортури і проводили над ними медичні експерименти, не було.
Навесні 1945 року радянських полонених німці погнали в тил, звідки підходила американська армія. На щастя, Миколі і його товаришу вдалося вирватися і прибитися до американців. Там Микола зустрів свою майбутню дружину Галину, яка також перед цим була в полоні у німців. Минуло трохи більше місяця і пара побралася, не чекаючи повернення додому. Ось таке воно - кохання.
З війни-на весілля
Попереду ще була довга дорога. Але Галина і Микола знали, що йдуть поруч, відчували це ліктями і вірили, що найкращий день у їхньому житті ще попереду. Тільки попереду!
- Коли німці забрали мене до себе у полон, я була зовсім дівчам, - розповідає Галина Олексіївна. - Думала, що й тижня не протягну. Але доля мені намітила тривалий тернистий шлях. Працювала я у фашистів на заводі токарем. Чимало натерпілася. Щодня думала, що смерть уже не за горами. Та коли дізналася, що американці прийшли нас визволяти, зрозуміла, що попереду ціле життя. В ті дні ми й познайомилися з Миколою.
- Коли потрапили до американців, здавалося, що ми в раю, - продовжує Микола Іванович. - Безпечно, тепло й затишно. Ще й гарно годували. Та найбільше зігрівало душу кохання. Ті останні тижні до Перемоги ми провели разом з Галиною. А у травні в най- щасливіший день життя - у День Перемоги - американці влаштували нам і ще п'ятьом парам, які склалися за цей час, справжнісіньке весілля.
- Сукні, звісно, не було. А от про святковий стіл американці подбали. Привітання, оплески і незмінне «Гірко», а в душі подвійна радість. За кілька днів мене повернули додому, а чоловік ще лишився. Я заходжу в будинок, бачу - мати біля столу сидить. Запитую: «Жіночко, можна до вас на квартиру?» А вона подивилася і каже: «Ой, дитино, ми такі бідні, як же ти тут жити будеш?». «Та я витримаю, не таке пережила»', - і тут я не втрималася. Крізь сльози: «Мамо, Ви що, не впізнали?». Мати ледь свідомість не втратила. Почали обійматися, плакати і водночас радіти, що Господь зглянувся над нами.
По закінченні війни у Миколи Івановича була можливість поїхати до Америки. Там йому пропонували гарну роботу модельника. Та чоловік відмовився. Каже, що кохання кликало на Батьківщину, та й любов до рідної землі не відпускала.
- Розумієте, Галинка моя вже не сама повернулася додому, - посміхається пан Микола. - Що ж я буду за чоловік, якщо залишу її в такому становищі, - подумав я і повернувся на Україну. Вдома розповів усе матері і поїхав за дружиною на Луганщину. Тут ми офіційно зареєстрували шлюб, а невдовзі за наше кохання лелека приніс нам донечку Валентину.
Велика родина - багата людина
Микола Іванович та Галина Олексіївна вважають себе найбагатшим подружжям: четверо дітей, п'ятеро онуків, семеро правнуків, а невдовзі на світ з'явиться ще й праправнук.
- Найбільше наше багатство - діти. В жодному разі багатий на гроші не зрівняється з багатим на дітей. Це найбільше щастя. Бачити своїх дітей, онуків, правнуків і розуміти, що це життя ти прожив недарма, - наголосив Микола Іванович.
- Можливо, у нас і більше б дітей було, якби я нарешті сина Миколі не народила, - жартує старенька. - Були у нас уже Валентина, Наталія і Раїса. А чоловік мені каже: не народиш сина - розведуся. Ну, думаю, раз чоловік сказав - треба слухатись. То що ви думаєте, народила йому хлопчика, так він тиждень обмивав.
У минулому році на 90-річчя до діда Миколи з'їхалася вся родина. Приїхала і донька Раїса з чоловіком і донькою з Америки, і син та донька з родинами зі столиці, була й найстарша доня, що живе поряд - у Носівці. Не забула про улюбленого дідуся і онучка зі Швейцарії.
- Повний ресторан назбирався, - сміється дідусь. - То хіба це не найбільше свято мати стільки рідні? Святкували на повну. Я готовий і до ста дожити, щоб знову всіх зібрати. І хоча кажуть, що подружнє життя - нелегка праця, я з цим не згоден. Якщо чоловік дбає про родину, а дружина мудра і врівноважена - будуть повага і розуміння. Головне - одружитися з коханою людиною.
- Цікаво виходить, Ви самі відмовилися від Америки, а нині там живе Ваша донька. В гості їздили? - запитую у щасливого дідуся.
- Донька закінчила Київський медичний інститут і разом зі своїм чоловіком, також медиком, поїхали в Америку працювати. Тепер у них і доня - лікар. Ми з бабусею їздили до них у гості в 1996. Так сподобалося, словами не передати. Всюди чисто, гарно, люди привітні, люб'язні. Шкода лише, що мови не знаємо. Ми там і на рибалочку ходили і - на озеро купатися. Я на велосипеді ледь не увесь штат об'їхав. Чудова подорож була. Місяць як день минув.
- Всі до нас вітаються, щось нам кажуть, а ми тільки посміхаємось і плечима знизуємо, - долучається до розмови пані Галина. - Потім внучка написала нам табличку: «Англійською не говоримо». І люди аж ніби засмучувалися через те, що не мають змоги з нами поспілкуватися. Там всюди такий порядок - нам, українцям, ще далеко. Вони ані дверей у будинку не замикають, ні в автомобілі. Запевняють, що ніхто не чіпатиме. Для нас із дідом це дивом виглядало.
- Не задумувалися аби перебратися в Америку?
- Пропонували, і не раз. Але не можемо. Більшість нашого „багатства" на Україні. Тому ми тут потрібніш!, - підсумував Микола Іванович.
Сніжана Божок, газета "Чернігівщина" №48 (376) від 29.11.12
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.




