П’ятьох синів і шістьох дочок Віра Вербицька виростила сама

Багатодітними сім'ями називають тепер і тих, у кого росте трійко діток. А коли одинадцять? П'ять синів шість дочок! За новими законами, коли звання «Мати-героїня» присвоюється жінкам, які народили і виховали п'ятьох дітей, Віру Семенівну Вербицьку із села Кладьківки Куликівського району, у якої їх одинадцять, можна назва ти двічі героїнею.

«А мені те звання двічі присвоювали. Перший раз — у 86-ому і оце тепер»,

— каже Віра Семенівна. — Лена у мене десята, народилася у вісімдесят п'ятому. Як було їй год, дали документ, що я тепер мати-героїня. До того нагороджували медалями, як положено. «Материнська слава» там, ще якісь. А у вісімдесят сьомому нам Бог послав Олю, одинадцяту. Діти поросли, уже в мене чотирнадцять онуків. Ще двох ждемо. Оцим літом сказали з Куликівки, щоб зібрала метрики на усіх дітей. 24 серпня, у День не: залежності, Янукович присвоїв мені звання «Мати-героїня». Дивіться, ось книжечка, недавно вручили. І 10700 гривень грошей дали. Як їх використала? На дітей і онуків розходувала. Артема одягла й обула. Це Миколи мого синок. Літом невістка померла, то я сина з онуком забрала до себе. Тут тепер живуть. Хлопцю тринадцять, у восьмий клас ходить. У Валі, покійної невістки, було четверо дітей від першого чоловіка. Нічого доброго Артем у тій сім'ї не бачив. Наляканий, занедбаний, голий і босий. По ночах скрикує. Ну, потроху відходить. Мене слухає. Накупила йому всього. Чистенький тепер ходить, не гірше інших. Скоро должни пенсію за матір дать. Невелику, та хоч якусь.
Ще купила синам — кому валянки, кому чоботи. Дочкам дала гроші, щоб онукам купили, що треба. Усі роздала. Мені ж їх, ті тисячі, за дітей дали. Нехай вони їм і будуть.

«З чоловіком ми так і не розписалися»

— Як маленькими були та народжувалися одне за одним, трудненько доводилося. Сама ж їх ростила.
З чоловіком ми так і не розписалися, хоч і народила від нього одинадцять дітей. Як ішла за нього, свайбу справили, а в загс так і не пішли. Обручку мені батько купив, гарну таку, широку. Я її пізніше віддала сестрі Любі, коли та виходила заміж. А Толі моєму дала свою обручку його сестра.
У свекрухи я пожила недовго. Володю і Колю там народила, а Сашка вже у своїх батьків, на пристані. Дітей писала на свою фамілію — Вербицькі. По батькові, правда, усі Анатолійовичі й Анатоліївни. Діти тата знали, тільки й усього. Жили окремо. Ростила їх сама, одягала й обувала, годувала й няньчила.
Стало Володі сім годків, треба до школи йти. І от син каже:
— Як не поміняєте фамілію на батькову, Бойко, до школи не піду.

Чи хто настроїв, чи сам додумався, а вперся рогом: «Хочу батькову фамілію». Толя, правда, не противився. Всиновив п'ятьох старших. Поміняли метрики не тільки Володі, а ще й Колі, Сашку, Тані і Миші. Стали вони Бойки, а решта шестеро — Наташа, .Васильок, Світлана, Люда, Лена і Оля, що народилися пізніше, — Вербицькі.
Чого не розписалися? А Бог його святий знає. Тепер молоді не розписуються, щоб щитатися матір'ю-одиночкою, грошей од государства получать. Я ж матір'ю-одиночкою ніколи не була, ніхто ніяких грошей на дітей не давав. Чоловік тоже нічого не платив. Та я про це й мови не вела. Ростила дітей сама. Робила в колгоспі. І в ланці, і дояркою, кухаркою в їдальні. Город порала, хазяйство держала. Діти ходили чистенькі, гарно вбрані, одягнуті і взуті, завжди нагодовані. Це вже для мене обов'язково.

— Мама у нас прекрасно готує, — вступає в розмову дочка Віри Семенівни Олена, що приїхала з Ніжина з дочкою Катрусею провідати неньку. — Ми дуже любили її борщик, супи, млинці, пиріжки, котлети, особливо рибні, та все, що вона варить і пече. Тепер уже наші діти смакують її наїдки. Якось їдемо з дітьми. А вони у нас швидкі, веселі, балакучі. Люди питають: «Куди це ви ідете?» — «До баби Віри», — відповідають. «А що будете там робить?» А діти хором: «їсти». Ох і сміялися! Мама у нас золота. Вишивала дуже гарно і собі, і людям. Нас усього навчила. Як виходили заміж, уміли робити все. А батько... Ну, знали його. Спілкувалися не часто. Казали: тато, ви. До мами на «ти» зверталися, а до нього — «ви». Фактично без батька росли. З мамою. Вона нас ніколи не карала. Та ми слухняні були.
— Нема вже Анатолія Тимофійовича, — зітхає Віра Семенівна. — Це вже років п'ятнадцять, як помер. Хоч жив не з нами, а ховала я. Роботящий був. У колгоспі робив, а тоді на заробітки їздив. Дітей признавав, а допомагать їх ростити — ні. Коли померла його мати, жив сам. Діти до нього ходили. Повернуться: «Ось, мамо, батько випиває!» Чи горілка в могилу звела, чи така вже доля.
Отак моя жизнь склалася. Один він був у мене. І діти всі його.

«В інтернаті було добре, а хотілося додому, до мами»

— Коли підріс Сашко і пішов до школи, учиться у нього не получалося, — розповідає Віра Семенівна. — Вчителі кажуть: треба його в іншу школу, спеціальну. Ну, пройшов комісію. Направили в допоміжну школу-інтернат у Березку. її він і закінчив. Робить усе вміє, а наука не йшла.
Інші діти вчилися нормально. А Світлана взагалі була відмінниця. Може б, і на медаль вийшла. Та одна вчителька їй четвірку поставила. Дівчина ж не витерпіла, каже: «Чому четвірка? Я на. п'ятірку знаю». А вона: «Твоя мати, бідна, дальше вчить тебе не буде, так що п'ятірка тобі не потрібна». Дочка так обидилася, що сказала: «Більше у цю школу не піду. Краще в інтернат». Направили її в Комарівку. Там і інші діти вчилися.
— Там добре було, — доповнює розповідь матері Лена. — І їжа хороша, і одяг, і постіль чиста. Ніхто не ображав. Але ми дуже сумували за домівкою, за мамою. Було, що й тікали. Люда тільки місяць провчилася в інтернаті, а тоді — додому і край, хоч сама туди попросилася. Мама не заперечувала: «Хочете додому — повертайтеся». Володя і Оля вчилися тут, у селі. Та все добре. Усі закінчили школу, хтось ПТУ. В усіх, крім Сашка, сім'ї. Один він холостякує, живе з мамою.

У хаті з диво-квіткою на стіні

Хата Віри Семенівни у Кладьківці примітна. її стіни, паркан і ворота вітають перехожих диво-квітами. Казкові герої живуть на подвір'ї, прикрашають стіни сараю.
— Це від попередніх господарів залишилося, — каже Віра Семенівна. — Коли діти роз'їхалися, я поміняла наш великий дім на оцей, менший. Це вже років десять живемо тут. Хата тепла, є вода. Живу з синами і онуком. Дочки провідують часто. Ось Лена поїде — Люда приїде. А трохи раніше Оля була. Щоб зібратися усією сім'єю, потрібна нагода. Коли справляли мій шістдесятилітній ювілей, приїздили всі. Оцей килим на підлозі — подарунок онуки Оксани. Це Таніна дочка. Сама ж Таня шістнадцять літ прожила в Іорданії. Хазем Хатамлех вчився в Київському політехнічному інституті, коли вони зустрілися. Було, приїдуть до мене, то я вже годую зятя курочкою. Свинину ж мусульмани не їдять.. Хороший був чоловік, і жили вони добре. А розлучилися через те, що не було спільних дітей. Три роки тому Таня повернулася в Україну, вийшла заміж удруге. Живуть з чоловіком у Ніжині. Тепер дочка при надії.
Дитину чекаємо усі. А з Хаземом вони залишилися добрими друзями. Він дзвонить їй, пише.

І Ніжині живе з сім'єю мій старший син Володя. Люда, Лена і Оля теж там. Михайло — у Киселівці, Світлана — у Радянській Слободі під Черніговом, Наташа — у Чернігові. Василь, Микола і Сашко тут, у селі. Радію онукам, люблю їх усіх. Є в нас Оксана і Артем, Ярослав і Софія, Ростислав і Руслан, Альоша, два Андрії, дві Каті, Роман, Женя, Назарчик. Спасибі Богу, виросли діти, ростуть онуки. І це найбільша радість для мене.
Я й сама з багатодітної сім'ї. Було нас у батька з матір'ю семеро. А мені Бог, спасибі йому, дав одинадцятеро.
Колись держала велике хазяйство. Тепер тільки птицю. Оце Лена приїхала, то засмажимо гуску. Пораємо город. Цього року вродило усе. За картоплю наміняла олії. Перезимуємо. Пенсія у мене 1300 гривень. Трохи заробляю віниками. В'яжу із сорго, продаю по 15 гривень. Було, й по сто штук в'язала. Сей год сорго мало наросло. Мо', віників на тридцять.

Подарунок від Олега Ляшка

— Народити і виростити одинадцятеро дітей, звичайно, нелегко. Але, повірте, вам і в селі так скажуть, я ніколи нічого ні в кого не просила. Усе, що нажила, що маю, добула сама. Трудилася усе життя, аби було добре дітям.
А тут оце перед виборами пішла на зустріч з Олегом Ляшком. Перед тим приходили його люди, питали, у чому нуждаюсь. Кажу, спасибі, усе в мене є. А як побачила Ляшка, послухала, що він теж виховувався у Комарівській школі-інтернаті, як і мої діти, несподівано для себе набралася сміливості і підійшла до нього. Кажу, я така-то й така, мені 65 год. Робила дояркою, кухаркою і в ланці. Народила і виростила 11 дітей. У мене вже 14 онуків. Літом померла невістка, то я онука і сина забрала до себе. Перу багато і щодня. Руки болять. Стара пральна машина є. Та дуже хочу автомат. Люди кажуть, гарна річ, нею легше прать.
Ляшко мене вислухав.
— Добре, — каже. А тоді помічнику: — Запиши.
Той записав. По правді сказать, я не дуже й вірила, що хтось про мене згадає. Та через два тижні привозять мені в хату машину «Самсунг». Подивіться, яка красота! Перу щодня і дякую Олегу Ляшку. Бачу його по телевізору і кажу:
— Спасибі тобі, синку. Добра у тебе душа.
Він мені наравиться, бо стоїть за справедливість, за простих людей. Я б і без пральної машини за нього голосувала. Якщо доживу до наступних виборів, знову голосуватиму за Ляшка.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №48 (1386)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.