Любов Мельничук зберігає дідів Псалтир і бабусині сорочки

За фахом Любов Василівна – медик, а за покликом душі – берегиня роду свого, активіст сільського життя, велика рукодільниця.

Від заступа – до Києва

У школу Люба пішла у шестирічному віці – так прагнула до знань, що, будучи ще дошкільням, умудрялася тихо сидіти на уроках своїх старших друзів.
Наука давалася легко і просто. Після школи бачила себе у білосніжному халаті і чомусь з маленькою дитиною на руках. Перша спроба вступу до медичного училища закінчилася провалом. Пішла у колгосп на рядові роботи, а в думках не полишала свою мрію.
– Копаю картоплю заступом на відведених 30 колгоспних сотках, – пригадує Любов Василівна, – руки і спина гудуть від утоми, а в мене одне в голові – скоро я цими руками писатиму конспекти, а згодом робитиму ін’єкції хворим.

Так воно і сталося. Через рік роботи у колгоспі Люба вступила до Київського медучилища. З дипломом медика за направленням потрапила до Рівненської області, де і долю свою знайшла – милого серцю Петра.
Через деякий час молоді Мельничуки переїхали до Дніпропетровська. Петро Пилипович пішов на шахту працювати, а Любов Василівна – за своїм фахом.
Та міськими жителями молодій парі бути не судилося. Петро підірвав своє здоров’я на шахті, а Любині мама і татко захворіли теж. Отож вирішили їхати на Любину батьківщину – у Синявку. Село і рідні зустріли молоде подружжя з двома донечками привітно. Петра Пилиповича взяли до школи учителем трудового навчання, а Любов Василівну – акушеркою до дільничної лікарні.

Віхи визнання

– Я почувалася дуже щасливою, що моя мрія збулася – я у білому халаті і тримаю на руках дитину, – каже Любов Мельничук. – І не просто дитину, а ту, що тільки-но з’явилася на світ. Я перша тримаю маля, перша бачу його оченята, носик… Уявляєте, за рік я у Синявці приймала по 20 пологів! Сім літ пропрацювала на цій прекрасній роботі. Згодом очолювала колгоспний профілакторій, ще через декілька років – профком сільгосппідприємства, звідки і на пенсію вийшла. Та на все життя мені запам’яталася робота акушерки. Навічно у моїй пам’яті закарбувалися рядки невідомого автора: «И нет профессии человечней на всех шести материках, и мир человеку открывается у акушерки на руках».
Будучи на заслуженому відпочинку, Любов Василівна вивчила старослов’янську мову і тепер без зусиль читає Псалтир.
– А спонукало мене до цього велике подвійне горе – коли поминали сороковини після смерті мого чоловіка, цього ж дня помер зять, – каже жінка. – Я була у такій депресії, що і не передати. Хтось із стареньких порадив мені читати для себе Псалтир – душі легше буде. І справді, це виявилося саме так.

А Псалтир я віднайшла у старій скрині. Ця свята книга була мого діда Федора, вона напрочуд добре збереглася, хоча він нею постійно користувався – читав Псалтир за упокій душ своїх односельців.
А взагалі Любові Василівні повезло на раритетні речі. Має у власному користуванні швейну німецьку машинку Zinger, якій понад сотню літ. Є ще у неї три полотняні бабусині сорочки з мережками.
– Мою Марію Василівну, бабусю, і тепер згадують навіть ті, хто її не знали, – з гордістю каже онука. – Її сорочки, яким понад сотню літ, добре збереглися і їх залюбки беруть аматори сцени на свято Івана Купала. Цього літа просили городищани. Цю одіж я пропоную на різноманітні виставки декоративно-прикладного мистецтва як у Синявці, так і в районному центрі.

Життя – немов ріка

Звичайно, і Псалтир, і сорочки, і Zinger – неабияка пам’ять від рідних для Любові Василівни і її дітей та онуків. Є ще дві фотографії, якими вона дуже дорожить і які в її оселі займають чільне місце.
– Я зростала без батька, він загинув на війні, – каже Любов Мельничук, – моя мама, Валентина Федорівна, була вдова. І ще таких, як вона, у Синявці налічувалось 45. До 45-річчя Великої Перемоги їх усіх було гідно пошановано, і на згадку жінки сфотографувалися. На жаль, нині серед них нема жодної живої, як і моєї мами. Дивлюсь я на цей знімок щодня і бачу їх коли як – то усміхненими, то сумними, то з якоюсь надією в очах…

А друга фотографія – це зафіксована мить зустрічі однокласників Любові Василівни через 50 років після закінчення школи.
– Було у нас три класи – усього 90 учнів, – розповідає вона. – На зустріч, звичайно ж, прибули не всі. Скільки спогадів, сліз радості було! Уже, мабуть, ми більше і не зберемось. А фото є. Милуюсь своїми однолітками, а у пам’яті виринають юні, молоді, безтурботні і щасливі обличчя. Кожному хлопцю, кожній дівчині судилася своя доля і свої життєві переживання.
Літа зробили Любов Василівну мудрою. На зміну прийшли онуки, яким бабуся ладна віддати все, що має.
– Дочка моя – інженер, син – економіст, – ділиться радістю жінка, – онуків двох маю – Наталочку і Віку. До речі, Віка закінчить наступного року школу, а вже побувала у Єгипті, Туреччині, рік навчалася у школі в США. Ось така мандрівниця у нас вона.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.