Олександр Клименко - людина у військовій формі та з камерою в руках

Чверть віку наш земляк Олександр Клименко пише літопис України. На його фотографіях застиглі миті нашої історії. Де ви ще побачите, як Чорновіл потискає руку Симоненку, Леонід Каденюк гуляє з собакою, щось жваво обговорюють президенти, народні депутати виносять синьо-жовтий прапор, студенти голодують під Кабміном? Тому кращі світлини вийшли друком у трьох томах фотоальбомів великого формату. Сам Нестор-літописець позаздрив би фотокореспонденту газети «Голос України». Олександр Клименко яскраво пише історію сучасності не тільки для співвітчизників, він знайомить із Україною світ. У липні нинішнього року його виставку, присвячену 20-річчю миротворчої діяльності українців, побачили жителі Нью-Йорка, а також фоторозповідь про бійців Укрбату, що несуть мир, було відкрито у Брюсселі.

Ми з Олександром знайомі майже два десятиліття. І хоча наші шляхи перетинаються нечасто, зустрічаємося, як гарні друзі. Чи то журналістське братерство дається взнаки, чи то щирість, доброта та інтелігентність колеги миттю створюють теплу й затишну атмосферу. Спробую поділитися нею з вами.

Виставку благословив Генсек ООН

– Олександре, такими міжнародними виставками може похвалитися, певно, з десяток українців. Розкажи, будь ласка, про них детальніше.
– 2 липня 1992 року Верховна Рада ухвалила Постанову про відправлення батальйону миротворців у Сараєво. Тож 20-річному ювілею миротворчої діяльності Українських Збройних сил і було присвячено виставку, що відкрилася 29 травня в Києві, а 4 липня – в Нью-Йорку. Зауважу, що йдеться про миротворчі підрозділи, що діють під егідою ООН. Аналогічні батальйони працюють і під егідою НАТО.
У Києві виставка була в Будинку офіцерів. Відкривали її міністр оборони України та представник Генерального секретаря ООН. А в Нью-Йорку – у Штаб-квартирі ООН. Там орендували великий зал. З посланням до учасників виставки звернувся Генеральний секретар Пан Гі Мун, який наголосив, що Україна забезпечує четверту частину вертолітного потенціалу миротворчих місій ООН. Його заступник Ерве Ладсус висловив вдячність нашій країні за стабілізацію ситуації в низці держав та реґіонів. Також виступив Постійний представник України при ООН Юрій Сергєєв.

– Приємно пити каву з людиною, що створює позитивний імідж країни за кордоном! А як тема війни та миру з’явилася в твоєму житті?
– Це сталося 1994 року. Завдяки прес-службі Міноборони поїхав на ротацію батальйону в Сараєво. Хоча вперше в район бойових дій я потрапив у Придністров’ї у 1992 році. І бійці мені траплялися зовсім юні й романтичні. Познайомився з двома хлопцями й дівчиною, які приїхали сюди «погратися у війну». Та й відчуття було таке, що я вдома, адже навкруги колишні співвітчизники. У Придністров’я приїхав на авто з Одеси в Дубосар.
У 1994-му вже все було серйозно: дві години льоту – і ти бачиш розбите місто, пустельні вулиці, дітей, які просять їсти. Сараєво, як і решта міст колишньої Югославії, у долині. А зверху, в горах, переховувалися сербські снайпери, які відстрілювали всіх, хто лишився у населеному пункті. Тому перехрестя закривали контейнерами, але між ними були просвіти, й люди перебігали, сподіваючись уникнути кулі.

Робота на Снайперстріт

– Тож небезпеку довелося відчути на власній шкірі?
– Про безпеку журналістів дбали наші земляки-миротворці, та оскільки для України це був перший досвід, нас одягли у бронежилети, військову уніформу й каски. А людина у військовій формі і з камерою в руках – це хто?

– Шпигун?
– Однозначно! Тобто, мішень для снайпера. Це вже потім і в нас з’явилися сині жилети й великі написи «ТВ», «Преса». Але тоді було перше відрядження з України у гарячу точку. Тож коли ми на БТРі дісталися до центральної вулиці Сараєва, яку влучно прозвали Снайперстріт, я, як завжди з камерою, пішов уперед, нічого не помічаючи навкруг себе. «Ти що, не чуєш, кулі свистять! – усі забили на сполох. – Вертайся хутко!» Тоді й виникло реальне відчуття небезпеки.

– За 20 років загинуло 50 наших миротворців. А чи доводилося тобі стикатися з такими трагічними випадками?
– Так. Другий український миротворчий батальйон (60-й) був у Хорватії, в Гліні. І там загинув наш солдат. Його привезли на літовище в Загребі, щоб відправити додому. Інтернаціональна місія віддала останню шану українцю під час траурної церемонії. Ці функції виконував спеціальний шведський батальйон… Ще можу розповісти про одну абсолютно неочікувану смерть. Літак, на якому летіли наші вояки додому, над аеропортом обстріляли з крупнокаліберного кулемета. Одного з українців було тяжко поранено. І хоча борт поза планом приземлився у Львові, де намагалися врятувати хлопцю життя, медицина виявилася безсилою. Півроку людина перебувала під кулями – і нічого. А тут, за два кроки до рідної землі, смерть наздогнала безглуздо й нелогічно.

– Відмовитися від таких подорожей на думку не спадало?
– Ні! З дитинства мріяв побачити світ, зустрітися з різними людьми.



Люблю Чорний континент

– Сашо, багато твоїх знімків розповідають про Африку.
– Так.

– Чому?
– Знаєш, бідні люди люблять спостерігати за життям багатих. Наприклад, дивляться по телевізору світські хроніки, а багаті полюбляють дивитися, як живуть бідні люди в Африці, а тому влаштовують різні бали, щоб допомогти нещасним… Ну, це таке спостереження. А якщо серйозно, то в Африці все незвичайне. Навіть не можу пояснити, чому мені так цікаво. Я багато читав різних книжок. Взагалі люблю читати, адже якщо ти читаєш, то в тебе працює уява.

– А з чого для тебе починалася Африка?
– Уперше я потрапив туди з військовими. 2001 року в Сьєрра-Леоне зайшов український підрозділ. Називався він Окремий ремонтно-відновлювальний батальйон (ОРВБ).
А ми прилетіли за місяць, з вертолітним загоном. Але жили з ОРВБ. Перше враження від Африки – суцільний жах. Летіли Русланом. У його «череві» – чотири вертольоти, а вгорі – такий відсік, де можна спати, гуляти, курити. Тобто, умови нормальні. Прилітаєш, виходиш із літака і опиняєшся в лазні. Хоча я мав уявлення про тропіки, в 1995 році був у США, в Луізіані. Але там не такі гострі відчуття, бо скрізь кондиціонери. В Африці треба зробити п’ять кроків вулицею і зайти у приміщення. Тут виходиш – парна і відразу піт тече. Жили в наметах без кондиціонерів. Увечері спека спадала, ми виходили надвір. Було дуже приємно гуляти. А в цей час активізувалися малярійні комарі. Тож наші прогулянки були абсолютним безглуздям. Жили там 13 днів і мріяли про прохолоду. Слава Богу, поруч плюскотів Атлантичний океан…

– З крокодилами?
– На щастя, ні. І все ж виникають відчуття набагато гостріші, ніж в Сараєві. Наприклад, там війна, кулі, але ти можеш поїхати додому.

– Бо це все ж таки Європа?
– Так. Хоч гіпотетично, але можеш машиною виїхати, дістатися Загреба, а звідти – на поїзд. А з Африки – ніяк. Літак теоретично десь є, але потрапити на нього нереально. Тобто, ти в пастці.

– А як батальйон? Хлопці не хворіли на малярію?
– У першій ротації багато з бійців перехворіли. Щеплення проти малярії досі не існує. Хто винайде – отримає Нобелівську премію. Ліки є, але треба мати досвід, а це для української медицини було вперше. З того батальйону всі вижили, але пізніше був випадок, коли миротворець помер від малярії вже в Україні.

– Якими були перші враження від Чорного континенту?
– У фотографа відразу спрацьовує професійний рефлекс: знімати, знімати, знімати. Такого не бачив ніде. Ще в університеті я знав, що у них начебто перевернуті кольори. Ми, білі люди, і диявол у нас чорний. А в їхній міфології – білий. У нас людина має бути стрункою, а у них поважають гладких, бо вони – багаті. Чим повніша жінка, тим краща.

– Конфлікти з місцевим населенням виникали?
– Журналіст, що потрапляє в конфлікти – непрофесійний журналіст. Геройство не в тому, щоб вийти переможцем із конфлікту, а в тому, щоб його уникнути.

– А у миротворців?
– Не знаю такого.

– Чимось мінялися з місцевим населенням?
– Коли я приходжу до нових друзів, даю їм свої фотографії. Їсти вони щось знайдуть, а фотознімків не зробить ніхто. 2007-го був навесні в одному селі. А потім – у листопаді. Тоді й привіз їхні світлини. Африканці були щасливі! Велика радість прийшла у село – приїхав фотограф. Пам’ятаю, в дитинстві, (а я народився в селі Високому Борзняського району), як приїжджий дядько їздив вулицями на велосипеді. Це був фотограф. У суботу чи неділю він з’являвся у центрі села, а люди вже на нього чекали, приходили сім’ями. Так само і в Африці. Уявляєш, 2011 року був у іншому селищі, а жінка з гордістю показує фотографію, яку я колись зробив. Світлина вже зім’ята, але така дорога для неї.



Нащадок козацького роду

Батькам Павлу Петровичу, Поліні Григорівні та дітям Олені, Володимиру Клименкам
Їм присвячена книга Олександра Клименка «Миротворча діяльність Українського війська». Зрозуміло, як автор шанобливо ставиться до свого коріння, близьких, рідного краю. Про це й запитую співрозмовника.
– Я нащадок козацького роду. Мамі вдалося зберегти свідоцтво про закінчення дідусем Григорієм Микитовичем Дорошенком церковно-приходської школи. Документ датовано 1895 роком. У графі «походження» там зазначено «из сословия вольного казачества». І досі мама тим пишається. Може, це й дивно.

– Чого б це? То ж відома Борзнянська сотня! Звідти веде родовід і космонавт Володимир Титов, який закінчив ЧВВАУЛ. Під час міжнародного польоту, коли виникли проблеми з автоматикою, він власноруч пілотував шаттл… Ну, розповідай далі, будь ласка.
– Закінчив Чернігівську школу №9, а потім вчився на фотографа в ПТУ-15 на вулиці 50 років ВЛКСМ. Нині це, здається, ліцей чи коледж побутового обслуговування. Хотілося після школи вступити на операторський факультет Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, але на курс набирали лише 15 абітурієнтів, половина з них – іноземці. Мене відрадили, то не став і пробувати. І даремно. Зате в училищі зустрівся з унікальним викладачем – Юрієм Цвєтовим. Ця людина дала мені путівку в професію. Багато років тому викладач виїхав у США. Влітку намагався його знайти і зустрітися під час перебування в Нью-Йорку. Та, на превеликий жаль, не вдалося.

– Після училища вступив до університету ім. Шевченка?
– Ні, служив строкову. Після армії пішов на підготовче відділення університету. На першому курсі став відмінником. Вважаю, що в мене сильна освіта. Тоді факультет журналістики Київського державного університету дуже високо котирувався. До речі, у 1980-х за часів «махрового комунізму» нас виховували в національному дусі. Як викладачам це вдавалося? Досі дивуюся. Хоча одного хлопця вигнали з університету за неправильне уявлення про ленінську національну політику.

– Куди потрапив за розподілом?
– На захисті диплому головою комісії був Іван Васильович Сподаренко. Моя дипломна фоторобота розповідала про Музей етнографії та побуту. Редактору сподобалося, і він узяв мене в свою газету «Сільські вісті». Тоді це було престижно – після вузу потрапити до республіканської редакції. А в кінці 1990-го заснували «Голос України». З тих пір і працюю там. Часи були різні, але свою газету я люблю. Об’їздив спочатку Україну, а потім і світ. До речі, виставка «Дикий, дикий Захід» – це про глобальність світу. Нині скорочені дистанції. Наприклад, за дві години можна автобусом доїхати до Чернігова. Або сісти в літак і долетіти до Сараєва. У Чернігові в мене мама, знайомі. А в Сараєві – війна. Це я писав у передмові до книжки. Ця тема мене хвилює. За 8 годин можна поїздом доїхати до Львова, а долетіти – до Фрітауна в Африці. За однаковий проміжок часу ти опиняєшся в різних світах. Якщо раніше, ще за Союзу, це здавалося неможливим, то нині – легко. А ще про глобальність світу я писав: за 8 годин із Європи до Африки можна перевезти літаком сто тонн їжі. А можна – сто тонн зброї. То чому люди везуть зброю, а не їжу?

– Про що розмірковуєш після відряджень у Європу?
– З офіційними делегаціями? Це інші поїздки. Півдня «відклацав» – і додому. Хоча раніше їх любив: це така різка зміна обстановки. Наприклад, у нас напіврозруха, а ти – в Брюсселі. Або навпаки, якщо ти з деяких колишніх соцкраїн, які нагадують Луганськ, повертаєшся у Київ – то це ж Європа! І чим більше їздиш, ти більше любиш свою країну. На Батьківщину хочеться повертатися завжди.

Ніна Сотник, тижневик «Деснянка вільна» №91 (390), фото Олександра Клименка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.