«Б…ді вони да і все!»

Так спересердя кричала про своїх невістку і сваху Руслана Ісаєнко з Лихачева Носівського району. — Вигнали проти ночі мого сина з дому. Він на ранок сюди прийшов. Не пущу до них більше дитину!

У червні цього року «Вісник» уже писав про 15-річного Вадима Ісаєнка та 17-річну Катерину Москаленко. Тоді Катерина була на шостому місяці вагітності. Катя з Вадимом познайомилися у Лихачеві, де жив Вадим, а Катя ходила у школу, з Хотинівки. Хлопець одразу не зізнався, скільки йому років. Сказав, що електрик. А потім Катя побачила його на лінійці у школі з молодшими класами. Та було уже пізно. Закохана по вуха Катя не хотіла розставатися з Вадимом. Через півтора року стосунків Катя завагітніла. Коли про стан дівчини дізналась бабуся, то вигнала з хати у Хотинівці всю сім'ю — Катю, її маму, тата та 5-річного братика Сашка. У свою хату у Великій Загорівці Борзнянського району родину пустив рідний дядько Каті. Тоді Вадим говорив, що Катю любить і не покине. Що ж тепер?

Тимофійчику уже два місяці

Катю знайшла у Великій Загорівці. Невеличка, худенька, моторна дівчина. Вона гойдала на руках маленького.
— Це Тимофійчик, — познайомила нас Катерина. — 27 жовтня йому виповнилось 2 місяці.
Хлопчик чорнявий, щокастий, губки бантиком.
— Точно на татка схожий. — кажу. — А де ж Вадим?
— Поїхав до мами у гості. Провідає і допоможе, мо', що. У неї ж там ще двоє меншеньких, — швидко відповідає Катя.
— То ви досі разом? Вадим дотримався обіцянки?
— Живемо тут. Разом з батьками. Вадим після появи малого дуже змінився. У кращий бік. Гулять весь цей час нікуди не ходив. Що треба по хазяйству, помагає. Батько мій його учить, той злиться, але мовчить.

— Народжували разом?
— Та ні. Вадим відмовився. Каже: хай врачі тобою занімаються, чим мене одхаювать будуть, — сміється Катя. — Рожала у Борзні. Сіли ми вдома вечерять. Я тільки ложку до рота, а мене гребе. Я другу, а мене знову нагрібає. «Мамо, що це?» Злякалась.
А мама мені: «Собірайся, дорогая».
Родила бистро. За третьою схваткою. А дощ такий був, гроза! Страшне! Врачі сміються — Грозний він у тебе буде. Родився здоровенький, тьху-тьху. Вага — 3300, рост — 48 сантиметрів. На маминому молочці за перший місяць аж два кіло набрав і на 7 сантиметрів підріс.

— Ім'я заздалегідь придумували?
— Ми ж не знали, хто у нас буде. На УЗІ не показало. Да й заранше я не люблю думать. Хай уже воно на руцях буде. Написали імена на бумажках. Перемішали. Вадим витяг «Тимофій». Так і назвали.
— Атестат у школі віддали?
— Аякже. Спочатку не віддавали, бо я 50 гривень на ремонт не здала, та все ж атестат зараз у мене.
— Вадим навчається? Працює?
— Збирається екстерном закінчити 10-11 клас. Уже домовився у школі в Загорівці, та поки що документів не відносив.

— Ви так і не одружилися?
— Так Вадим ще малий. Ми й не спішим. Хіба у тому справа? Тимофійчик за свідоцтвом Вадимович, та фамілія моя — Москаленко.
— Не шкодуєш, що дитинку залишила?
— Та ви що? Я інакше не думала. Це ж наче себе убить. Я діток люблю. Братика свого молодшого з рождєнія няньчила. Ну, як такого можна не любить, — усміхається Катя до синочка. А він у відповідь усміхається матусі. — Воно ж лежить біля грудей, обніме сісю двома ручками і цмокає. Пустушки не бере. Ноччю буває не спить, наче і сил уже нема, а вранці як усміхнеться, то світ перевертається. Ми уже похрестили Тимофія.

— З бабусею не помирилися?
— Та куди там... — Катя враз смутнішає, очі стають вологими. — Раз тільки мамі подзвонила, з внучком поздравила. А як же хочеться обняти Ті. Чого вона так поступила? Наче розум затьмарило.
Дитячих грошей ще не получила. Живемо всі на батькову зарплату у півтори тисячі. Хватає тільки на памперси да «Еспумізан», бо животик болить у Тимофійки. Ну, нічого. Ми сильні.
Додому повернулися батьки і молодший братик Каті.
— А нічого тут писать, — розводить руками Надія Москаленко, мама Катерини. — І нащо ото писать? Перший раз уговорили нас. Депутати поможуть. І де вони, ті депутати? Потом приїхали з телеканалу «Україна». Знімали про нас передачу «Говорить Україна». По-обіщали з матір'ю нас помирить. Тільки й того, що психолог поумні-чала, а толку з того ніякого. Хіба що людям по селу балачок. Вадим кричав: не кину. І де тепер той Вадим? Відучора нема. З хатою проблеми, жити ніде. Одна радість — діти. Отаке-то. А так усе у нас хара-шо.

«У неділю буду в Загорівці»

Простенька хата у Лихачеві. По подвір'ю бігає симпатичне дівча.
— Дома є хтось?
— Мама на роботі. Є Вадим, — відповідає Юля, молодша сестричка. — Спить. Вад-и-им, вставай. До тебе.
— Ти справді у гості приїхав чи втік? — питаю у хлопця в лоб.
— А що, я не можу до мами приїхать? Побуду трохи і в неділю назад у Загорівку, — відповів той. — Віднесу у понеділок документи у школу. Я вже про все домовився.

— Уже звик, що ти тато?
— Поначалу трудно було. Треба ж деньги зароблять. Допомагаю Катіному брату. У нього своя справа. Втомлююсь дуже. Вночі можу і не чути, як Тимофій плаче. Катя більше біля сина, я на роботі. Тимофія люблю і Катю теж.

— Гулять не тягне? Пива з хлопцями попити?
— У мене у Загорівці друзей нема, та й не п'ю я... уже.

«Не пущу дитину»

У матері Вадима своя версія подій:
— Рано утром прийшов Вадим додому. Вигнали ті його серед ночі. Спить сейчас, — бідкається мати Вадима Руслана Ісаєнко. — До траси пішки йшов, а там, наверно, попутку поймав. Бо од Загорівки до нас десь 40 кілометров. Прийшов у старих кросовках. Нічого не каже. А тоді Надька (Надія Москаленко) звонить, кричить. Тищу двєсті требує. Що за 1200? Каже, що була у них копілка. І Вадим витяг оттуда гроші і втік.
Він мені чесно признався, що взяв сім рублів на сигарети. Ну, курить хлопець. Хай курить. Не п'є ж. Та чи він не заробив? Скільки з Колькою робив (Микола Москаленко). Мо', то його гроші були. Звідки я знаю? Я 300 гривень, що на нього получаю, віддавала. Як що треба було, помагала. А їм усе мало, все з мене тягнуть. Так їм дитина чи гроші треба?
Казала: живіть у нас. Так вона біля мами захотіла. Ну, то живіть. А де ж мені грошей тих набраться? У самої двоє малих ще, без чоловіка. Що де підроблю, те й моє. Як у мене жили, то я ні з кого і копійки не брала.
Сваха наче й нормальна була. Так і приймала мене, і понаготовлювала. А це що ж случилось... Не знаю.
Але не дам свою дитину обіжать.

* * *

А що воно буде далі? Та хто ж це знає! Життя тим і гарне, що непередбачуване!

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №44 (1382)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.