На серці болить, та в душі пісня дзвенить

До війни у селі Пилятин Ко- зелецького району проживало понад півтори тисячі людей. Нині ж Пилятин налічує лише 310 жилих дворів. Чимало тут людей, яких тепер офіційно називають «діти війни». Дехто з них пам'ятає уривками щось зі свого ще довоєнного дитинства, в якому були і тато, й мама, і здавалося, що так буде завжди. Але ні! Були: війна, похоронки, напівголодне сирітське існування і каторжна дитяча праця задля того, аби вижити. Про них ніхто ніколи не дбав, окрім мам-удовиць. І тепер не дбає. Влада розщедрилася на пільги для тих, хто повернувся з фронту живим, але забула про існування повоєнного покоління дітей, батьки яких із фронту не повернулися...

«У голодному 1947-му ми їли гіркий хліб із жолудів і кропиву. Потім бігали до школи босі по снігу, бо взутися не мали у що. Пізніше гнули спини на колгоспних ділянках за трудодні, а ввечері йшли вчитися до вечірньої школи. З 14 років ми вже працювали нарівні з дорослими, а радянське законодавство сором'язливо закривало очі на це. Про експлуатацію дитячої праці тоді не йшлося, - розповідає жителька села Пилятин Катерина Цимбал. - Сьогодні ми - пенсіонери з пенсією розміром як у більшості незаможних українців. Про нас і тепер не згадують ані 9 травня, ані в інші пам'ятні дати. Ми не маємо ніяких пільг і навіть обіцяної доплати до пенсії. Хоч би машину дров привезли, і то для нас це неабияка допомога була б».

Справді прикро, чому одним усе, а тим, хто дітьми переніс воєнне і повоєнне лихоліття на своїх плечах, нічого? Вони ж не просто «діти війни», вони... сироти війни! Може, комусь не до душі такий поділ, але держава мала б віддати цим людям борг - матеріальний і моральний за сплюндроване війною дитинство. Та поки що є лише гіркі спогади і жодних... відшкодувань.

«Війна забрала у наших батьків життя, у матерів - чоловіків, у нас - батьків-годувальників. І держава не давала нашим матерям-удовам ніякої матеріальної допомоги, кинувши їх і нас напризволяще. Війна забрала і наше дитинство, і нашу юність. Усі тяготи війни лягли на плечі матерів- удів і дітей-сиріт. Ми пухли від голоду й холоду. Щоб не померти з голоду, виконували непосильну для дітей роботу, - долучається до розмови Ольга Головко. - Але! Хоч я все життя віддала тяжкій праці, але тоді хоч робота була і хоч якийсь заробіток. А зараз подивишся: виживай - хто як може».

Ганна Гриценко народилася у 1930-му. З 12 років вона працювала, не цураючись ніякої роботи, а на достойну пенсію так і не заслужила.

«Одним вручають подарунки, кажуть слова подяки, а про нас навіть не згадують. І що, не образливо? Пільги мають усі: і підпільники, й учасники війни, і репресовані, й переселені з-за Бугу. А ми що, не втратили на війні найдорожче?» - крізь сльози говорить жінка.

Та попри всі негаразди жителі Пилятина намагаються не втрачати духу. Коли їм радісно - вони співають, коли хочеться плакати - звертаються до пісні. І це не жарт. У селі діє чудовий самодіяльний ансамбль «Веселка».

«У нас невелике село. Більшість - літні люди. Тому, зрозуміло, щорічно помирає більше, аніж народжується. Проте оптимізму не втрачаємо. Наші люди досі йдуть по життю із піснею. Наприклад, учасники місцевого аматорського ансамблю щочетверга збираються в будинку культури, де розучують нові пісні, переспівують і давно відомий репертуар. Ми постійно беремо участь у районних оглядах самодіяльності, у конкурсах, ярмарках. Таким чином додаємо якісь барви у буденне життя», - говорить сільський голова Ніна Донець.

Голоси учасників ансамблю з Пилятина чули в Козелецькому районі, Чернігові і навіть у Києві. От якби ще хтось подбав про цих стареньких, хоч на схилі літ...

Сніжана Божок, газета "Чернігівщина" №40 (368) від 04.10.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.