Із «костолома» в костоправи

Зняти без жодного пострілу кількох вартових та голіруч впоратися з ворожими шпигунами — у цьому Івану Хижку серед військових великого партизанського загону не було рівних. Він знав всі тонкощі розвідувальної справи краще, ніж досвідчені радянські диверсанти, адже противника доводилося знешкоджувати більше голими руками, аніж ножем чи кулею.

Ще тоді, у 1941 році, у партизанських окопах Західної України пообіцяв собі, що після перемоги лікуватиме скалічених війною. Слова додержав, і тепер головні його вороги — це хвороби людей.
На Чернігівщині Івана Хижка називають місцевим Єлізаровим. Подейкують, що до нього самі лікарі ходять на прийом. У місті його частенько можна зустріти, особливо, коли зустрічається з бойовими побратимами 9-го Травня та в Лісограді в День партизанської слави. Святкує ветеран ще дві дати — День медика та День військового розвідника. Ці свята — це все його життя, яке у свої 89 років він ще не збирається закінчувати.

Пристрої, що подовжують життя

Ветеран Великої Вітчизняної війни Іван Іванович Хижко зустрічав мене у відкритих дверях квартири, наче чекав чергового пацієнта. Робочий кабінет — це окрема кімната в помешканні, зовсім не схожа на лікарняну палату. Довкола безліч різноманітних пристроїв та винаходів. Їх застосування мені було невідоме, вже пізніше сивочолий розвідник розповів, що це все справа його рук, аналогів яким сьогодні не знає традиційна хірургія. Деякі з них за Союзу допомогли Івану Івановичу Хижку стати кандидатом медичних наук та отримати медаль «Винахідник СРСР». Та він зовсім не радіє нагородам, адже ніхто в Україні не застосовує його «чудо-речі».
Один з винаходів ветерана — спеціальний пристрій для остеосинтезу. В дерев’яній скриньці розміщено багато металевих дрібничок, що, за його словами, допомагають відновлювати будь-які переломи людських кісток.
А ще у партизана-розвідника на полиці припадають пилом десятки рукописів та навчальної літератури. Іван Іванович недавно написав посібник з лікування остеохондрозу, ендартеріїту та трофічних виразок, а також готує до видавництва цілу енциклопедію лікування суглобів людини.

Український партизан з підрозділу Кутузова

Народився Іван Іванович у 1923 році на Житомирщині в селі Дацьки. Там закінчив 7 класів школи, а потім ще 3 роки вчився в сусідніх Коровинцях. Після закінчення 10-го класу Хижко разом з однокласниками поїхав фотографуватися до районного центру в Чуднів. В один момент на центральній площі по рупору на електричному стовпі оголосили: «Почалася війна!»…
У перші дні війни довелося відсиджуватися в селі, адже ніхто не знав, куди тікати. З сусідніх сіл доходила інформація, що притулок можна знайти лише за Дніпром. Єдина дорога на Київ була через залізничний шлях Бердичева. Але його захопили німці, а охороняли союзні їм мадяри. Більшість односельців разом з Хижком вирішили тікати саме цим шляхом. Довелося входити в довіру до загарбників, аби піти працювати на залізницю. У слушний момент планували захопити потяг та втекти до своїх.
— За кілька місяців спілкування з мадярами я практично вивчив їхню мову, — згадує Іван Хижко. — Добре пам’ятаю, як вони знущалися над простими людьми, поклявся їм помститися.
Одного дня перебіжчик із сусіднього села розповів, що фашисти дізналися про
місцезнаходження радянського партизанського загону, який дислокувався в лісі поблизу села Карпівці. Комусь потрібно було сповістити вояків про німецький рейд, Хижко і зголосився. Побіг по селу, дійшов до залізничної станції, але там наткнувся на ворога.

— Neked dokumente, — вимагав документи озброєний мадяр.
— Methozu dokumente, — відповів, що документи вдома, Іван Хижко.
Тоді зав’язалася бійка, двох чатових Іван вбив та втік до партизанів. Та назад вже дороги не було, адже його оголосили зрадником німецького народу. Там і залишився.
У житомирських лісах було кілька партизанських з’єднань. Івану дали притулок у підрозділі імені Кутузова. Там його навчили навичкам рукопашного бою та дали зброю. Сотні разів Іван захоплював продовольчі склади фашистів, підривав мости та важливі залізничні шляхи, знешкоджував пости і засідки німців. Спритного та невловимого юнака постійно відправляли в розвідку. Він умів майже непомітно проникнути на будь-який об’єкт, виконати поставлене завдання та неушкодженим, а інколи з полоненими, повернутися до своїх. Всю війну Іван Хижко ходив з партизанами на Житомирщині, Рівненщині, Тернопільщині та Вінниччині, визволяв Луцьк від загарбників.

Медицина в обмін на охорону Кремля

Після війни Іван Хижко працював у луцькій міліції. Паралельно навчався в школі самбо.
— У Львові відкрили першу в тогочасній Україні спортивну школу самбо, — розповів ветеран. — Я показував дуже хороші результати, перемагав у національних змаганнях, а вже згодом навчав волинських працівників КДБ прийомам самозахисту.
На змаганнях з самбо в Москві Іван Хижко виборов перше місце у ваговій категорії до 70 кілограмів, став чемпіоном Радянського Союзу. На українського юнака відразу ж звернули увагу високопоставлені люди.
— Чи не хочете ви, юначе, працювати зі мною? — звернувся до Івана Хижка начальник охорони московського Кремля. — Гарантую пристойну зарплатню та кар’єрний ріст, отримаєте квартиру в центрі міста.
Хижко відмовився. «Хочу вчитися на лікаря, людям допомагати», — відповів високопосадовцю чемпіон.
Повертаючись додому, ніяк не міг викинути з голови пропозицію генерала, думав, чи не пошкодує. Та через кілька тижнів Іван Іванович вступив до Львівського медичного інституту. Вже через 6 років молодого лікаря-травматолога направили працювати в Хмельницьку обласну лікарню. Потім працював у Ворошиловграді (сьогодні Луганськ), Сєверодонецьку.

На одній із зустрічей випускників медінституту, — говорить лікар, — я зустрівся зі своїм одногрупником, він тоді був головним лікарем Чернігівської обласної лікарні. Запропонував мені роботу в своєму закладі, обіцяв великі повноваження та житло.
Іван Хижко погодився і в 1968 році переїхав до Чернігова, де й живе до сьогоднішнього дня. Працював лікарем-травматологом, став ортопедом вищої категорії, був завідувачем травматологічного відділення, слідкував за роботою лікарів-ортопедів всієї області.
Сьогодні йому дуже шкода, що сучасна медицина не та, що була раніше.
— Я прожив той час, коли в країні навчалися та лікувалися практично безкоштовно, — переконливо стверджує медик, — а зараз у хворої, вмираючої людини вимагають гроші. Вони стали пріоритетним аргументом у медицині, замість того, щоб вдосконалювати її розвиток.
Наступного року ветерану виповниться 90 років. Вирішив, що святкуватиме в широкому колі, адже до нього приїдуть не лише діти та онуки. Обов’язково привітають ветерана й ті, з ким воював, з ким працював, і ті, кого вернув практично з того світу…

Віктор Ануфрієв, тижневик «Чернігівські відомості» №36, 5 вересня 2012 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.